Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 33
- Предыдущая
- 33/53
- Следующая
Я засміявся.
— Де ти дістав рукавиці?
— Не вгадаєш.
— Замовив?
— Де там. Украв.
— Ого!
— Їй-бо. З музею… Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?
— Тоді ходімо.
Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.
— Нам краще вийти на задній двір, — сказав я. — Там ніхто не побачить.
Ми зупинилися біля високих кущів. Прим’яли траву, хоч вона й так була досить низька.
— Буде слизько, — сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.
— То нічого. Буде важче.
Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав’язати, а викликати робота я не хотів. Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле. Я сказав:
— Ти ще не загорів.
— Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.
— Гонг.
Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався. Йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п’ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.
— Так не піде, — сказав він.
— Що не піде?
— Кинь, Халь. Або справжній бокс або ніякого.
— Гаразд, — сказав я, вишкіривши зуби, — бокс!
Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу — він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм’як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись. Його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований — вона була у вікні першого поверху; обличчя Зіліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Зід сильного удару я впав на коліна.
— Пробач! — почув я вигук Олафа.
— Нема за що… то був добрий… — пробурмотів я, підводячись.
Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.
— Що з тобою?
— Нічого.
— Неправда.
— Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?
— Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.
Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.
— Ти не в формі.
— Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!
— Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.
— Справді?!
— Так. Це чудово.
Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.
— Де… вони? — спитав він після довгої паузи.
— Не знаю. Напевне, в себе. їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.
Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.
— Так, це через те, — сказав я.
— Вони нас бачили?
— Вона.
— Злякалася… — пробурмотів він. — Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
— Халь!
— Що?
— Вони вже майже не літають, знаєш?
— Знаю.
— Знаєш чому?
— Запевняють, що це ні до чого…
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
— Ти читав Шеплі?
— Ні. Якого Шеплі?
— Ні? Я думав, що ти прочитав усе… То астроном, жив у двадцятому столітті. Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.
— І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
— Тобто як?
— Так. Здається, я знаю, що сталося.
— Що?
— Бетризація. Це мене вразило.
— Гадаєш?!
Він розплющив очі.
— Ясно. Не літають — і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли…
— Стривай, — сказав я, — це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги…
— Значить, ти не знаєш?
— Що?
— Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.
— Не може бути!
— Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.
— А якщо потрібне негайне втручання лікаря?
— Не знаю… Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації… на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.
— Чого?
— Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.
— Ну, це вже ти занадто, — тихо озвався я. — Кінець кінцем…
— Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його й самого вб’ють, чи не так? Я мовчав.
— Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони — ні. Тому вони так бояться нас.
— Жінки?
— Не лише жінки. Всі. Слухай… Він раптом сів.
— Що?
— Тобі дали гіпнагог?
— Гіпна… той апарат для навчання під час сну? Так.
— Ти користувався ним?! — майже скрикнув він.
— Ні… а в чому річ?…
— Твоє щастя. Кинь його в басейн.
— А що? Що це таке? Ти користувався ним?
— Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!
Я теж сів.
— А що там таке?
Він похмуро дивився на мене.
— Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний. Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться — жінка, наприклад, — то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне — все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.
— Це має замінити нам бетризацію, — пробурмотів я.
— Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось — то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто призводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б’ються лише звірі, що…
— Стривай-но, — сказав я, — а якщо з заповідника втече дикий звір… Правда, вже немає диких звірів…
— Диких звірів немає, — сказав він, — але є роботи.
— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
— Авжеж.
— Звідки ти знаєш?
— Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
— Але ж… але ж це… стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ… А хіба це не все одно — чи самому вбити, чи наказати комусь?
— Для них — ні. Хіба що — в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми…
— Ми?
— Так, ми, ти і я, якби ми щось… ну, розумієш… тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав. Його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
— Якби я це знав. Якби я це знав. Якби… я… це… знав…
— Перестань.
— З тобою вже щось.було?
— Так.
— Ти мене розумієш?
— Розумію. Були дві — одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу… Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
- Предыдущая
- 33/53
- Следующая