Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 23

• Предыдущая
• 23/53
• Следующая

Ми їхали довго, всю дорогу мовчали. Споруди центральної частини міста змінили химерні ансамблі передмістя: під невеликими штучними сонцями стояли оточені зеленню будинки, виконані в плавних лініях, надуті, мов фантастичні подушки з розкинутими крильми; межа між їх внутрішньою і зовнішньою частинами губилася; плоди фантасмагорії, невгаваючих творчих пошуків в ім’я створення чогось такого, що не було б повторенням старих архітектурних форм.

Глідер звернув з широкої доріжки, перетяв темний парк і зупинився біля хвилястих, наче скляний каскад, сходів. Піднімаючись по них, я побачив оранжерею, що простяглася біля моїх ніг.

Масивні ворота безшумно відчинилися. Величезний хол з галереєю, блідо-рожеві щити ламп без підставок або шнурів; у похилих стінах — вікна-ніші, ніби відчинені в інший світ, а в них — не фотографії, не ляльки, а сама Аен, величезна Аен в обіймах чорнявого чоловіка, що цілував її на тлі каскаду сходів, Аен у білому миготінні сукні, а поруч — вона схилена над бузковими квітами завбільшки з її обличчя. Йдучи за нею, я побачив її іще раз в іншому вікні — вона була сама, з безтурботною дівочою посмішкою на обличчі, мідне волосся мінилося вогнем.

Зелені сходи. Біла анфілада кімнат. Срібні сходи. Наскрізні коридори, а в них — невпинний і неквапний рух, ніби цей простір дихав, стіни тихо розсувалися, утворюючи прохід там, куди прямувала моя провідниця; здавалося, що нечутний вітер закругляє схили галереї, вирізьблює її, а все, що я досі бачив, було лише передпокоєм, початком, сіньми. Через кімнату, сповнену ніжним сніжно-холодим сяйвом, таку білу, що навіть тіні в ній здавались молочними, ми зайшли до іншої, меншої кімнати. Після непорочної чистоти попередньої — її бронза вражала, як крик. Тут не було нічого, крім притемненого світла, що йшло звідкись знизу; Аен махнула рукою — стемніло ще більше; підійшла до стіни й кількома рухами, немов чарами, викликала в ній опуклу округлість, яка одразу ж почала зростати і утворила щось на зразок подвійного крісла. Я розумівся на топології досить, щоб оцінити, в яких шуканнях народилася лише одна лінія спинки.

— У нас гість, — промовила Аен.

Стіна розсунулася, з’явився низький накритий столик і підбіг до Аен, мов собака. Світло в кімнаті згасло: за помахом її руки у ніші над кріслами (неможливо словами змалювати ці крісла!) з’явилася маленька лампочка. Аен нахилилася над столиком і запитала, не дивлячись у мій бік:

— Блар?

— Можна, — відповів я. Ні про що не розпитував: не міг не бути дикуном, але міг, принаймні, бути мовчазним дикуном.

Вона подала мені конусоподібну чарку на високій ніжці, що світилася червоно, як рубін. Сама взяла другу. Ми сіли. Занадто м’яко — сидиш, мов на хмарці. Рідина мала смак невідомих мені свіжих фруктів, у ній були якісь малесенькі грудочки, що несподівано й приємно лопались на язиці.

— Смачно? — спитала вона.

— Так.

Можливо, це був якийсь ритуальний напій. Для обранців, наприклад, або ж, навпаки, для вгамування особливо небезпечних. Але я вже пообіцяв собі ні про що не розпитувати.

— Краще, коли ти сидиш.

— Чому?

— Ти страшенно великий.

— Я знаю.

— Ти навмисне намагаєшся бути неввічливим?

— Ні, у мене це й так виходить. Вона тихо засміялася.

— До того ще й дотепний, — додав я. — Безліч позитивних якостей, правда?

— Ти не такий, як усі, — промовила вона. — Скажи мені, як це так? Що ти відчуваєш?

— Не розумію.

— Неправда. А може, ти вдавав? Ні. Це неможливо. Не зміг би так…

— Стрибнути?

— Я мала на увазі не те.

— А що?

Очі в неї звузилися.

— Не знаєш?

— Ну, знаєш! — відрізав я. — А зараз хіба уже цього не роблять?

— Роблять, але не так.

— То що, вибачай, у мене це так добре виходить?

— Ні, не дуже… але так, наче ти хочеш… Вона не закінчила фрази.

— Що?

— Сам знаєш. Я це відчувала^

— Я був злий… — признався я.

— Злий! — невдоволено повторила вона. — Я думала… сама не знаю, що я думала. Ніхто на це не зважився б. Знаєш?

Я приховав посмішку.

— І це тобі так сподобалося?

— Як ти цього не розумієш? Світ живе без страху, а тебе можна боятися.

— Іще хочеш? — запитав я. її губи розтулилися, вона знову дивилася на мене, мов на якесь страховисько

— Хочу!

. Вона присунулася ближче. Я взяв її руку й поклав на свою, її пальці ледь виходили за межі моєї долоні.

— Чому в тебе така тверда рука? — запитала вона.

— Це від зірок… Вони гранчасті. Ну а тепер спитай: «Чому в тебе такі страшні зуби»? Вона посміхнулася.

— Зуби в тебе звичайні.

Говорячи це, вона підняла мою руку. її обличчя було таке зосереджене, що я пригадав свою зустріч з левом і, замість образитись, посміхнувся, бо, кінець кінцем, це виглядало страшенно наївно.

Аен підвелася, налила собі чогось з невеликої темної пляшечки й випила.

— Знаєш, що це таке? — запитала вона, примружуючи очі, наче ця рідина пекла її. У неї були величезні вії, напевно, штучні. У акторок завжди штучні вії.

— Ні.

— Нікому не скажеш?

— Ні.

— Перто…

— Та невже? — сказав я про всяк випадок. Вона розплющила очі.

— Я тебе бачила ще раніше. Ти йшов з таким старезним дідуганом, а потім повертався сам.

— То був син мого молодшого колеги, — відповів я. «Найдивніше те, що це майже правда», — промайнула в мене думка.

— Ти привертаєш увагу. Знаєш?

— Що поробиш.

— Не лише тому, що ти такий великий. Ти й ходиш інакше і дивишся так, ніби…

— Що?

— Ніби весь час чогось чекаєш.

— Чого?

Вона не відповіла. Змінилася на обличчі. Важко дихаючи, подивилась на власну руку. Кінчики пальців тремтіли.

— Вже… — промовила Аен стиха і посміхнулася. Не до мене. її усмішка стала натхненною, зіниці розширились. Вона відкинулася назад, її голова лягла на сіре узголів’я, мідне волосся розсипалося по ньому. Вона дивилась на мене в якомусь трансі.

— Поцілуй мене.

Я обняв її, і це було жахливо — бо хотів і не хотів; мені здавалося, що вона перестає бути собою, що будь-якої миті вона може перетворитися в щось інше. Вона куйовдила пальцями моє волосся, її дихання, коли вона відривалася од мене, було як стогін. «Один з нас несправжній, підлий, — думав я, — але хто: вона чи я?» Вона була страшенно далеко. Я цілував її прекрасне обличчя, і навіть невимовне блаженство, що настало потім, не згасило моєї мовчазної спостережливості. Слухняна, навіть догідлива спинка стала подушкою для наших голів. Це було як присутність когось третього, і ми, наче знаючи про це, не промовили більше ні слова. Я вже засинав, обіймаючи Аен, а мені ще здавалося, що хтось стоїть і дивиться, дивиться…

Коли я прокинувся, вона ще спала. Ми були в іншій кімнаті. Ні, у тій самій. Але вона якось змінилася: частина стіни розсунулася, пропускаючи бліде світло нового дня. Над нами ще горіла лампочка. Я обережно відсунувся на край ліжка. Аен пробурмотіла крізь сон щось подібне до «Алан» і продовжувала спати.

Я пішов через великі порожні зали, звернені вікнами на схід. Промені ранкового сонця відбивалися в прозорих меблях тремтливим червоним полум’ям. Крізь відчинені двері я побачив чийсь силует: це був сіро-білий, позбавлений обличчя, робот, його торс випромінював ледь помітне світло — там, усередині, горів рубіновий вогник, ніби лампадка перед образом.

— Я хочу вийти, — сказав я.

— Будь ласка, прошу вас.

Срібні, зелені, блакитні сходи. У високому, як церква, холі я розпрощався одразу з усіма обличчями Аен. Робот розчинив передо мною двері. Я наказав йому викликати глідер.

— Будь ласка. Може, ви бажаєте поїхати домашнім?

— Хай буде домашній. Я хочу їхати в готель «Алькарон».

— Так і буде. До послуг.

Хтось уже говорив ці слова. Але хто? Я не міг пригадати.

Високими сходами (щоб ніхто не забував, що це палац, а не просто будинок) ми разом спустилися вниз. Саме сходило сонце. Я сів у машину. Коли вона рушила, озирнувся. Робот усе ще стояв у смиренній позі, схрестивши на грудях руки.

• Предыдущая
• 23/53
• Следующая