Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 21
- Предыдущая
- 21/53
- Следующая
Поперед водяного тарана, що мчав униз і ніс нас на собі, лежало над самою поверхнею дерево, велетенський стовбур, що впав звисока і утворив щось на зразок мосту. Ті двоє попадали на дно човна. Кілька секунд я вагався, чи мені зробити так само, чи залишатись сидіти. Я знав, що все — і негри, і ця подорож, і африканський водоспад — це лише гідний подиву обман, але сидіти склавши руки, коли ніс човна сковзнув попід облитий водою смолистий стовбур величезного дерева, було понад мої сили. Я миттю припав до днища, але одночасно підніс угору руку, і вона пройшла крізь стовбур, не зачепившись за нього. Я не відчув нічого, як і сподівався, і все-таки враження, що ми чудом уникли катастрофи, залишалося.
Але на цьому не скінчилося: на наступній хвилі пірога стала сторч, величезний вал накрив нас, крутонув, протягом кільканадцяти ударів серця пірога описала круту дугу і попрямувала у саму середину виру. Якщо жінка й кричала, то я цього не чув і не почув би нічого; тріск дерева, коли ламалися борти, я відчув усім тілом, крізь рев водоспаду не долинав жоден звук; пірога, підкинута з страшенною силою догори, заклинилася між камінням. Ті двоє вискочили на брилу, яку заливала піна, поповзли по ній, а я — за ними.
Ми опинилися на уламку скелі, що стирчав між двома рукавами спіненого потоку. Правий берег був досить-таки далеко, до лівого вела закріплена в скельній розщілині кладка, яка пролягала над самими хвилями, що мчали в глиб пекельного котла. Повітря було холодне від імли, водяних бризок, по цьому слизькому від вологи вузькому помості, по його струхнявілих дошках, сяк-так зв’язаних ліанами, треба було пройти кілька кроків до берега. Ті двоє, що були попереду, зупинилися біля кладки, не зводячись на ноги, і, здається, сперечалися між собою, хто піде першим. Я нічого не міг чути. Нарешті молодий чоловік підвівся й промовив щось до мене, показуючи рукою вниз. Я побачив рештки піроги; на поверхні хвилі майнула її відломлена корма і, крутячись усе більше, зникла, засмоктана виром. Молодий чоловік у тигрячій накидці здавався вже не таким байдужим чи сонним, як на початку подорожі; тепер він був злий, як буває злою людина, що всупереч власній волі дала втягти себе в авантюру. Він схопив жінку за плечі, і я подумав, що цей чоловік збожеволів, бо зовсім недвозначно намагався зіштовхнути її просто у спінений вир. Жінка щось крикнула йому, я бачив обурення в її очах. Тоді я поклав їм на плечі руки, даючи знак, щоб вони мене пропустили, і ступив на кладку. Вона гойдалась і підплигувала; я ступав не дуже швидко, балансуючи руками, раз і другий хитнувся посередині, бо дошки раптом загойдалися підо мною, і я мало не впав. Ця жінка, не дочекавшись, поки я пройду, вибігла на кладку. Побоюючись впасти, я зробив сильний стрибок уперед і, опинившись на березі коло самої води, одразу ж озирнувся.
Жінка не пройшла, відступила назад. Тоді, тримаючи її за руку, пішов попереду молодий чоловік. Фантастичні воронки вирів служили тлом цього небезпечного переходу. Молодий чоловік був уже близько, я подав йому руку, і в ту ж мить жінка спіткнулася, кладка загойдалася. Я потягнув його так, що скоріше вирвав би йому руку, ніж дав би впасти: від цього ривка він випустив руку своєї супутниці, пролетів два метри і впав позад мене навкарачки.
Жінка була ще в повітрі, коли я плигнув ногами вперед з наміром попасти у воду під кутом до поверхні між берегом і боком найближчої кам’яної брили. Над цим усім я роздумував уже потім, коли в мене був час. У принципі я знав, що й водоспад, і переправа — ілюзія, найкращим доказом тому був той стовбур, через який наскрізь пройшла моя рука.
І все-таки я плигнув, ніби жінка й справді могла загинути, я навіть пам’ятав, що цілком підсвідоме приготувався до зіткнення з холодною водою, бризки якої не переставали летіти на наші обличчя й одяг.
Проте, летючи, я не відчув нічого, крім сильного плину повітря, і на зігнутих злегка ногах опустився в просторому залі так, ніби скочив з висоти не більше метра. Розлігся дружний регіт.
Я стояв на м’якій, неначе з пластику, підлозі, навколо — повно людей, у декотрих з них одяг був іще мокрий; позадиравши голови, вони мало не падали зо сміху.
Я простежив за їхніми поглядами. Це було неймовірно.
Жодного сліду водоспаду, скель, африканського неба, я бачив блискуче склепіння, а під ним пірогу, що якраз надпливала. Власне, це була не пірога, а декорація, що нагадувала човен лише своєю верхньою частиною та бортами; в її дні містилася металева конструкція. У човні розпласталося четверо людей, коло них не видно ні чого: ані негрів-веслярів, ані скель, ні ріки, лише інколи приховані сопла вистрілювали струмочки води. Трохи далі застиг нерухомо, як прив’язаний аеростат (бо його ніщо не підтримувало), той уламок скелі, на котрому завершилася наша подорож. Від нього вела кладка, що закінчувалася на кам’яному виступі в металевій стіні. Ще вище виднілися сходи з поручнями і двері. Це було все. Пірога з людьми металася, підлітала вгору і падала стрімголов без жодного навіть шереху, злітали тільки вибухи веселощів, якими супроводжувався кожен черговий етап спуску по неіснуючому водоспаду. Через якусь мить пірога вдарилась об скелю, люди повискакували з неї, тепер їм треба було йти через кладку…
Відколи я стрибнув, минуло секунд двадцять. Я пошукав очима жінку, разом з якою їхав. Вона також подивилась на мене. Я почував себе якось по-дурному і не знав, чи треба до неї підходити. Але люди саме почали вибиратися з залу, і вже за хвилину ми з нею опинилися поруч.
— Завжди одне й те саме, — промовила вона тоді, — завжди я падаю.
Ніч у парку, штучні вогні і звуки музики були, здається, справжніми. Ми йшли у натовпі людей, що перебували ще під свіжим враженням недавніх страхів; я побачив супутника жінки, він саме протискувався до неї. Виглядав сонним, як і раніше. Здавалося, мене він взагалі не помічає.
— Пішли до Мерліна, — сказала йому жінка так голосно, що я теж почув ці слова. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови, але нова хвиля тих, що виходили, збила нас докупи, і я зустрівся з ними віч-на-віч.
— Це схоже на втечу… — сказала вона, посміхаючись. — Невже ти боїшся чарів?…
Вона говорила до нього, але дивилась на мене. Звичайно, я міг би пробитися крізь юрбу, проте, як і завжди в подібних випадках, понад усе боявся видатися смішним. Рушили, стало вільніше, інші, ті, що стояли поруч зі мною, також раптом вирішили відвідати палац Мерліна, і коли разом з усіма я вже повертав у бік цієї споруди, а кілька чоловік розділили нас, я вже не сумнівався, що тільки-но почуті мною слова були сказані випадково,
Крок за кроком ми просувалися вперед. На газонах стояли, лопочучи вогнями, бочки із смолою; їх відблиск зсвітлював стрімкі цегляні бастіони. Ми пройшли по мосту над фортечним ровом, попід вістрями піднятих ґрат, де в напівмороці війнуло на нас холодом кам’яних сіней; далі догори вели гвинтові сходи, що гули від людських кроків. Але стрілчастий коридор другого поверху, куди ми вийшли, був уже не такий людний. Він виводив на внутрішню галерею, з якої видно було подвір’я, де верещала, гарцюючи на вкритих чепраками конях, якась голота; я йшов нерішуче, не знаючи куди, серед десятка людей, яких починав уже розрізняти; попереду, серед колон, промайнули постаті жінки та її супутника, у нішах стін стояла рицарська екіпіровка. У глибині галереї відчинилися окуті мідною бляхою двері, зроблені ніби для велетнів, ми увійшли до оббитого червоним адамашком залу, освітленого смолоскипами, дим від яких лоскотав ніздрі. За столами бенкетувало галасливе товариство чи то піратів, чи то мандрівних рицарів, на рожнах, над язиками полум’я, смажилися величезні шматки м’яса, кістки хрумтіли на зубах закутих у панцирі бенкетуючих, інколи, встаючи з-за столу, вони проходили поміж нами. У наступному залі більше десяти велетнів грали в кеглі, замість шарів вони користувалися черепами. Ця картина здалася мені наївною і халтурною. Я зупинився поруч з гравцями, ріст яких дорівнював моєму, коли раптом хтось штовхнув мене в спину і скрикнув зненацька, ніби чимось вражений. Озирнувшись, я зустрівся поглядом з очима якогось хлопця. Він пробелькотів слова вибачення і швидко віддалився з дурнуватим виразом на обличчі, аж погляд чорнявої жінки, яка спричинилась до того, що я опинився у цьому палаці дешевих див, дав мені зрозуміти, що сталося: цей тип хотів пробігти крізь мене, прийнявши мене за одного з примарних гуляк Мерліна.
- Предыдущая
- 21/53
- Следующая
