Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 12

• Предыдущая
• 12/53
• Следующая

— Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?

— Різно буває. Іноді двадцять, іноді п’ять або й нічого.

— Ага. Дякую.

— Халь! Послухай-но!

— Слухаю.

— Не треба забувати того…

— Нема чого забувати, — відповів я, — бо нічого не було. Дякую тобі за все, Наїс.

Я поклав трубку. Життя нічого не коштує? Це мене зараз найбільше цікавило. Чи це означає, що є ще якісь речі, якісь послуги — задарма?

Знову телефон.

— Брег слухає.

— Говорять з відділу обслуговування. На ваше ім’я Омнілокс прислав кальстер. Посилаю його нагору.

— Дякую. Алло!

— Слухаю.

— Чи за номер треба платити?

— Ні.

— Нічого?

— Нічого.

— А чи… в готелі є ресторан?

— Так, є чотири. А може, ви бажаєте поснідати в номері?

— Добре, а чи… за їжу треба платити?

— Ні. Кальстер уже у вас. Сніданок зараз буде.

Робот відключився, і я не встиг його запитати, де маю шукати той кальстер. Я навіть не уявляв, як він виглядає. Підвівшись з-за письмового столу, який одразу ж склався і зник, я побачив щось на зразок пюпітра, що виростав поряд з дверима просто зі стіни: на ньому лежав загорнутий у прозорий пластик плоский предмет, схожий на невеличкий портсигар. З одного боку на ньому були віконечка через які виднілися цифри 1100, 1000. Внизу я помітив дві малесенькі кнопки: одиниця і нуль. Я здивовано розглядав цю річ, аж поки не зрозумів, що сума 5000 зашифрована двійковою системою. Я натиснув на одиницю, і на долоню мені випав маленький пластиковий трикутник з відбитою на ньому цифрою «1». Іак, значить, це була своєрідна машинка для карбування грошей до суми, позначеної у віконцях. Число вгорі зменшилося на одиницю.

Я одягся і зібрався вже вийти, коли згадав про Адапт. Подзвонив туди й розповів, що не міг знайти їхньої людини в Терміналі.

— Ми вже непокоїлися, — відповів жіночий голос, — але вранці довідалися, що ви зупинилися в «Алькароні»…

Вони знали, де я. Чому ж не розшукали мене на вокзалі? Хіба що навмисне: я мусив блукати, щоб зрозуміти, яким недоречним був мій «бунт» на Місяці.

— У вас чудово організована інформація, — люб’язно відповів я, — Поки що я оглядатиму місто. Завітаю до вас пізніше.

Я вийшов з номера; срібні рухомі коридори пливли разом із стінами — це було для мене новиною. Я поїхав ескалатором униз, минаючи один за одним поверхи, на кожному з яких були бари — один з них зелений, ніби занурений у воду; кожен ярус мав свій домінуючий колір — срібло, золото, що мене стомлювало дедалі більше. Це після одного лише дня! Цікаво, що їм це подобається. Дивні смаки. Але я згадав і нічний вигляд Термінали.

«Треба б трохи екіпіруватися», — подумав я і вийшов на вулицю. День був похмурий, але хмари — білі; вони пливли високо, крізь них часом проглядало сонце. Лише тепер з бульвару, серединою якого тягнувся подвійний ряд велетенських пальм з рожевим, мов язики, листям, я побачив панораму міста. Будинки стояли окремими островами, зрідка здіймався в небо хмарочос, як застиглий неймовірно високий струмінь. Напевно, висота цих споруд вимірювалася кілометрами. Я знав (хтось казав мені про це ще на Місяці), що тепер їх уже не будують: висотна гарячка припинилася відразу ж після спорудження перших таких будинків. Ці конструкції залишилися як пам’ятки певної архітектурної епохи. Вони скидалися на темно-буро-золоті, чорно-білі з поперечними смугами, або й просто срібні труби, що служили для підпирання чи вловлювання хмар; а посадочні майданчики з трубчастими підпорами, які виступали з них на тлі неба, нагадували етажерки.

Незрівнянно красивішими були нові безвіконні будинки з художньо оздобленими стінами. Усе місто поставало перед очима як гігантська виставка мистецтва, демонстрація робіт майстрів кольору й форми. Не можу сказати, щоб мені подобалось усе, що прикрашало ці двадцяти- і тридцятиповерхові фасади, але, мабуть, за минулі майже сто п’ятдесят років я трохи відстав від моди. Найкращими видалися мені будинки, розділені навпіл садами (можливо, то пальмарії). Тому що стіни цих висотних садів були зі скла, здавалося, ніби верхня половина споруди висить у повітрі. Це створювало ефект легкості, а приємно несиметричні стрічки кучерявої зелені служили своєрідною оздобою будинку.

Бульварами, вздовж тих м’ясистих пальм, які мені зовсім не подобалися, пливли дві річки чорних автомобілів. Я вже знав, що вони називаються глідерами. Над будинками з’явилися інші машини, літаючі, але це не були ні гелікоптери, ані літаки. Формою вони нагадували застругані з обох кінців олівці.

Людей на тротуарах було значно менше, ніж у цьому ж місті понад сто років тому. Значно розвантажено рух, особливо пішохідний, можливо, завдяки цьому збільшенню кількості рівнів, бо й під містом, на яке я зараз дивився, розташувалися його нижчі, підземні яруси з вулицями, площами, крамницями. Наріжний Інфор, наприклад, повідомив мене, що покупки найкраще зробити на рівні Сереан. То був якийсь геніальний Інфор, а може, і я вже зробив успіхи; в усякому разі, я одержав пластикову книжечку, яка мала чотири розкладні сторінки з картами міського сполучення. Досить торкнутися пальцем видрукуваної сріблом назви — вулиці, рівня, площі — і одразу ж на плані спалахували лінії усіх потрібних маршрутів. Можна також їхати глідером. Або растом. І нарешті — йти пішки: саме тому й було тут чотири карти. Проте я вже переконався, що пішохідні мандрівки (навіть рухомими тротуарами і ескалаторами) забирали іноді не одну годину.

Сереан — це був десь третій рівень. І знову мене вразив вигляд міста: вийшовши з тунелю, я опинився просто неба на вулиці, осяяній сонцем, хоч чекав зустріти підземелля. Посеред майдану росли великі пінії, вдалині голубіли смугасті хмарочоси, а на протилежному боці, за невеликим басейном, де хлюпалися у воді діти, катаючись на кольорових велосипедах, стояла облямована рядами пальм біла багатоповерхова будівля з дивовижним куполом, що виблискував, як скло. Я пошкодував, що нема кого запитати про цю споруду, але раптом згадав, а вірніше мені дав знати про це шлунок, що й досі не снідав, зовсім забув про сніданок, який мав одержати в номері, і, не дочекавшись його, вийшов. Можливо, у робота з відділу обслуговування щось заїло.

Отже, до Інфору. Я тепер завжди про все довідувався наперед. Зрештою, Інфор міг би навіть замовити глідер, але про це я ще не наважувався просити, бо не знав, як у ту машину сісти та й що потім робити. Але для цього у мене був іще час.

У ресторані, ледве кинувши оком на меню, я переконався, що це для мене справжня китайська грамота, проте я твердо вирішив поснідати. Нормально поснідати.

— Озот, кресс чи герма?

Коли б офіціант був людиною, я сказав би, щоб він приніс те, що йому самому подобається, але переді мною стояв робот. Він був байдужий до їжі.

— А кави нема?… — не дуже впевнено запитав я.

— Є. Крес, озот чи герма?

— Каву, і те… ну, що найсмачніше до кави, той, е-е…

— Озот, — сказав робот, відходячи.

Номер пройшов.

Усе це в нього було, мабуть, приготоване наперед, бо він одразу ж повернувся з так густо заставленою тацею, що я ладен був думати, що це якийсь підступ чи жарт. Але, розглядаючи повну тацю, я гостро відчув, що, крім бонса, який з’їв учора, і кухля горезвісного бриту, від самого приїзду нічого не мав у роті.

З усього, що було на таці, тільки кава, схожа на добре перегнаний дьоготь, нагадувала мені щось знайоме; за вершки правили дрібнесенькі голубі краплі, які, напевно, не мали нічого спільного з коровою. Я шкодував, що не можу підглядіти за кимось, хто може усе це їсти, бо пора сніданку вже минула, і я був один. Переді мною стояли тарілочки серпоподібної форми з паруючою масою, з якої стриміло щось схоже на кінці сірників, а середина її нагадувала печене яблуко. Звичайно, це були не сірники і не яблука. Інша страва, яку я прийняв був за вівсяні млинці, почала раптом, коли я торкнувся її ложечкою, рости просто на очах. Я з’їв усе. Як виявилося, я був страшенно голодний, і коли з’явився робот і, очікуючи, зупинився на певній відстані, я мало не попросив його принести печива.

• Предыдущая
• 12/53
• Следующая