Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/74
• Следующая

— Та воно так, — знітився Щупак, — хай уже буде, як краще. Гуртом то й гуртом.

Коли обігнули Шкільове озеро, побачили фюзеляж літака. На ньому чорною змією виднілася прострілена кулями потьмяніла свастика. Поряд з першим літаком виднівся ще один «юнкере». Він стояв у болоті майже сторчака, і з води визирав його обрубаний хвіст. Свічка показав на величезну вирву, заповнену водою, розповів, що чотирьох німців збив один наш «яструбок». Фашистські позиції були кілометрів за тридцять звідси, а через переправу вдень і вночі йшло наше військо. От німці й посилали свою авіацію, щоб розбомбити переправу. Одного дня вискочило над переправою з-за лісу дев'ять «юнкерсів», а навстріч їм — один наш «яструбок». Затесався він між фашистів і почав розстрілювати їх з кулемета. Один «юнкере» зразу беркиць — і в озеро. За ним і другий чорного хвоста потягнув. Потім ще один спалахнув. Наш літак теж загорівся. Валує від нього чорний дим. Зараз і він упаде в болото. Але ні. Вирівнявся і знову в атаку на «юнкерса» — відрубав йому хвоста. Німці переполошилися, покидали бомби на болото — і хода від переправи.

— А «яструбок»? — запитав Юрко.

— Упав в озеро, — тихо відповів Свічка. — Упав, як клубок вогню, отам під лісом. Може, колись хтось розкопає останки того героя.

— Герой! Герой! — сердито пробурчав Щупак. — Не було йому чого робити, так один на дев'ятьох налетів! Якби не був таким гарячим та врізав драпу — живим би лишився. Життя раз людині дається, і тут жартувати з долею не варто. Давно сказано: береженого й бог береже.

— Так він же переправу врятував, — нагадав Свічка. — А по ній ішли жінки, діти.

Щупак промовчав, поправив мішок на плечі й запропонував:

— Давайте трохи відпочинемо, бо ноги, як подерев'яніли, і торба до землі тягне. Прихопили ми золотце! Якби це до революції — на добрий хутір вистачило б. І млин та олійницю можна було б поставити. І палац справити, такий, як був у пана Хоткевича.

— Не журіться, Юхиме Мартиновичу, — зауважив Свічка, — золото завжди в пригоді стане.

— А таки так! — підхопив Щупак. — Золото велике діло! Вічні гроші! За золото все можна купити.

Свічка послухав Щупака, заперечливо похитав головою:

— Ні, пане старосто, не все й за золото можна купити!

— Як це не все? Все! — твердо мовив Щупак.

Свічка не погодився.

— Нема здоров'я — за золото не отримаєш. І совість не заспокоїш. Не купиш за дукачі вірного друга, і кохання за них не придбаєш!.. Тут уже золото безсиле.

— Побалакай, Трохиме, — насмішкувато прогув Щупак. — Хай на душі легше стане. Дурниці верзеш! І здоров'я за золото будеш мати! Краще їж, менше працюй — от і здоров'я! Є гроші — буде й повага! Як дуже совість надокучатиме — знову золото не завадить! Даси на церкву — піп гріхи твої відмолить. І кохання купиш! За багатого і царівна піде, а за жебрака — ніхто. Що, неправду я кажу?

— Правду, Юхиме Мартиновичу, але не всю! Золото нікому на заваді не стане, це так! Але життя за гроші дорожче, а люди не жаліють нічого, йдуть на бій, на смерть за правду, за волю, за справедливість. Це теж — правда!

Над Шляхетським болотом поволі сідало сонце, опускалося за Самусів ліс, золотило високі очерети, вистелило м'яким сяйвом глибокі озера.

Юрко ледве дочекався того дня, коли можна було знову піти до вчителя Олександра Васильовича Заворицького. Не давала йому спокою позолочена рамка з портретом його прадіда. У ній без сумніву є тайник, бо навіщо було б отак обцяцьковувати рамку мідними блискітками? Що ж сховано в тому тайнику? Золото? Навряд. Можливо, там сховані «ключі» до підземелля, повідомлення, як можна відкрити потайні переходи? От зрадіє лейтенант Вершина, якщо їм пощастить проникнути в глиб підземелля.

У вівторок вранці Юрко з Лесею пішли до вчителя. Олександр Васильович зустрів їх привітно, запросив до світлиці:

— От добре, що прийшли, голуб'ята. Я вас ще вчора чекав і все приготував. Зняв копію портрета, зробив усе так, як ми домовилися.

Вчитель підійшов до портрета, якусь мить постояв перед ним, а потім віддав Юркові:

— Бережи його. Колись вручиш дітям, хай вони знають свій родовід. Хіба ж не цікаво поглянути на портрет пращура?

Юрко подякував учителеві, поставив портрет під стіну і сів, чекаючи, що Олександр Васильович розповість щось цікаве про історію села. Леся уважно роздивлялася портрети, розвішані на стінах кімнати.

— Що ж вам розказати про наше село, — озвався вчитель — Колись тут стояла невеличка фортеця, прикривала Київ од набігів кочівників. Потім виникло село Відрадне. Чому воно отримало таку назву?

— Мабуть, пани так назвали, — відповів Юрко, — бо знаходили тут відраду після полювання та бенкетів, розкошували в багатстві.

— Це вже пізніше так пояснювали походження назви села, — заперечив учитель, — а народ її по-своєму тлумачить. Я колись легенду про це записав. І переконаний, що легенді можна більше вірити, ніж панській вигадці.

Учитель взяв з полиці товстий зошит у чорній коленкоровій палітурці, одягнув окуляри і почав читати:

— Напав хан Батий на Русь, і посунула орда, як та грозова хмара, до Дніпра, на Київ. Далеко, по всьому світові, розійшлася слава про красу і багатство цього міста. Часто прибували сюди купці, ходили по Києву, оглядали його кам'яні будівлі, заздрісно позирали на розкішні князівські хороми. Поверталися потім до Батия, розповідали:

— Побували ми найясніший хан, на торжищах всього світу. І ніде не бачили таких багатих земель, як на Русі, на берегах Дніпра. Там, на руській землі, росте золота пшениця. У лісах видимо-невидимо звірини. А в річках повно всілякої риби. О наш найясніший хане, ти маєш безліч скарбів, але ще багатшим будеш, як підеш у землю руську і заволодієш Києвом.

І повів Батий свою незчисленну орду на Русь. Падали під її натиском міста і села. Орда наближалася до Києва. Зібрав своїх воїнів хоробрий воєвода Дмитро Вогневик і повів їх навстріч ворогові. Йдуть воїни, зустрічають на шляху натовпи переляканих жінок і дітей.

— Іде на Київ ворожа рать незчислима, — розповідали втікачі, — немає їй ні кінця, ні краю. І ви поляжете, як полягли наші мужі, а зупинити орду не зможете.

І сказав їм воєвода Вогневик:

— Така наша доля вояцька — до кінця стояти за землю рідну. Може, й самі поляжемо, та дамо вам можливість урятуватися. Ідіть, люди, в ліси та пущі. Ідіть на береги Прип'яті, там знайдете собі притулок і відраду. Закладіть там нові села і городища, ростіть дітей своїх і навчайте любити їх отчий край! Поки жива любов до Вітчизни, доти й жива наша земля. І запам'ятайте мої слова: нема в людини щастя без Батьківщини, і нема в неї радості без волі. Там, де воля, — там і відрада.

Пішли втікачі на береги Прип'яті, поселилися в дрімотних борах та пущах, заснували нові городища — і перше з них назвали Відрадним.

А воєвода Вогневик повів своїх дружинників на ворога. Перехопили русичі нападників, і почалася нещадна січа. Падали чужинці під мечами-блискавицями і нічого не могли вдіяти хоробрим. П'ять днів і п'ять ночей не стихала кривава січа. Немає в русичів снаги тримати в руках мечі, валить їх з ніг втома, зморює сон, пече груди нестримна спрага. І гукнув тоді воєвода Вогневик своїм воїнам:

— Надходить наша остання година! Так постоїмо ж до кінця за землю Руську! І самі поляжемо, і ворогів покладемо!

З новою силою заклекотів бій. Падали один за одним руські воїни на порубані щити, на пощерблені мечі. Упав на землю посічений мечами хоробрий воєвода Вогневик. Підхопили чужинці його тіло, принесли до Батия, поклали на землю. Принесли й мечі-блискавиці, привели кількох поранених русичів.

Довго дивився хан на мужніх воїнів, на мертвого воєводу. Підійшов до мечів, підняв один з них, змахнув над головою — і освітився той помах блискавицею, сліпучим сяйвом.

Запитав хан русичів:

— Що ви за люди? Яка земля породила вас? Хто вам дав мечі-блискавиці? І хто знає таємну силу цих мечів?

• Предыдущая
• 31/74
• Следующая