Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/63
• Следующая

— Смішно не смішно, а треба вирішувати. Хочеш дружити з Петром — то краще вам перебратися до діда Захарка.

Дівчина вислухала і сказала:

— Спасибі за поради. Ви зі мною поговорили щиро, і я вам скажу правду: я дружила і дружитиму з Юрком. Я коли вперше побачила його біля переправи, він мені зразу сподобався. Я про це нікому не казала, тільки оце вам призналася.

— Спасибі тобі, Лесю.

— За що?

— За добре слово про мого сина. Ти думаєш, мені легко, як Маєр викликає Юрка в той палац? Боюся, як він йде кудись вночі.

— А що таке любов? — несподівано запитала Леся, — як ви вважаєте?

Мати усміхнулася:

— Серцем розумію, а пояснити не можу. Любов — як сонце, без неї нема життя для людини. Поки любиш, до тих пір і живеш. Як людина думає, піклується про когось більше, ніж про себе, — ото і є любов.

Попереду з'явилася підвода, на якій сиділо два чоловіки, один підганяв батогом коней. Марія Федорівна придивилася до чоловіків, притримала Лесю за руку:

— Не поспішай! Хай їдуть! Добре, що вони нас не помітили. То поліцаї — Скрипаль та Безкровний. Їдуть по чиюсь душу. Учора, як ви пішли гуляти, приїхав до нас староста, забрав рибу для коменданта, скаржився, що жандарми наказали послати на Татарський острів для кухні вісім дівчат.

— І надовго їх туди забирають?

— Ніхто нічого не знає. До Татарського острова нашим людям за кілометр підходити заборонено. Колючий дріт, вишки з автоматниками, патрулі. Недавно з села Грибарі взяли туди дівчат. Нема від них ні слуху ні духу. Матері пішли на острів, перепинили їх німці, побили і відправили в жандармерію, досі тримають під арештом.

Юркова мати з Лесею побувала в ткалі, допомогла їй навити основу, а коли виходили з хутора, на шлях з бічної вулички виїхала підвода, на ній сиділи поліцаї. За підводою бігла боса Варя Чміль з розпущеною косою, в розірваній сорочці. Руки були зв'язані вірьовкою, її кінець тримав Скрипаль і люто кричав:

— Не хочеш по-доброму — за возом до самого палацу, як та собака на прив'язі, будеш бігти. Ти бач, ще й брикаться почала, на поліцію підняла руку! Це тобі так не минеться! Ще перед нами на колінах стоятимеш та прощення проситимеш!

— Не проситиму! — гукнула Варя.

Скрипаль ударив батогом по конях. Дівчина спіткнулася, упала, волочилася по дорозі. Юркова мати гукнула поліцаям:

— Що ж ви робите? Зупиніться!

Поліцай зупинив коней, скочив з воза, підбіг до Варі, штовхнув чоботом під бік:

— Вставай і сідай на підводу! Нічого свій норов показувати! Це при більшовиках кирпу гнула! Наймитова дочка студенткою стала, у пальті та хромових чобітках гуляла! Минулося! Тепер панам німцям служитимеш, наймичкою будеш, покоївкою, студентко задрипана!

— Навіщо, Іване, над дівчиною збиткуєтеся? Гріх вам великий буде! — сказала мати, підійшовши до Скрипаля.

— Не буде мені ніякого гріха, — сердито глипнув на неї поліцай. — Цю студентку, — він кивнув на Варю, яка поволі підвелась і гордовитим помахом голови відкинула з очей розкошлане волосся, — пан староста визначив покоївкою в палац, а вона губи закопилила, не хоче прислужувати німцям. Ніде не дінешся — служитимеш! Я служу, і вона новій владі мусить коритися. А не хочеш — біжи вслід за більшовиками, шукай в них захисту! А як вам жаль цю дівулю, то давайте свою біженку. З неї теж гарна покоївка була б! Тільки ви, Маріє Федорівно, можете спокійно спати, вас ніхто не зачепить, бо за вами сам пан Маєр руку тягне! Іди! Іди! — гукнув Варі і сильно смикнув за вірьовку. — Бо ще протягну по шляху, витрясу з тебе непокору!

— Навіщо ж ви так, Іване? — заступилася мати за дівчину. — У неї шкіра на руках обдерта, кров сочиться…

— Не вжалієш батька в наймах, — байдуже махнув рукою Скрипаль. — Скажіть спасибі,— він кивнув на Лесю, — Що вашу біженочку в покої не спровадили, бо й така думка була. Всі ми під богом ходимо… Це я нараяв пану старості визначити Варку покоївкою! Я! Її батько нас розкуркулював, а тепер мій верх настав! Батькові гріхи їй спокутувати доведеться.

Він схопив Варю на руки, кинув на віз, гукнув Безкровному, який мовчки підставляв під прохолодний вітер подряпане лице:

— Паняй!

Коні рушили, за підводою потяглася хмара сірого пилу.

— А де Варя вчилася? — сумно спитала Леся.

— У медінституті. А як почалася війна, копала протитанкові рови. Налетіли фашистські літаки, обстріляли з кулеметів — поранили дівчину. Після лікарні приїхала додому, а тут фашисти село захопили.

Юрко прийшов до Славка і нікого не застав, всі були на роботі — перебирали в кагатах картоплю. Івана Гончара побачив на подвір'ї. Той тільки що повернувся з воловні, роздягнувся, вмивався над ночвами. Побачивши Юрка, сказав глумливо:

— Добре, що ти в фольксдойчі записався, ніхто тебе на роботу не ганяє, а нам кожен день запарка. Наказав Штарк орати поле під тютюн. Земля тверда, як камінь. Коням така оранка не під силу, а волики тягнуть! Я не знав, що ти трохи німець. Ото орав я город своїй прабабці Вівді, і зайшла мова про вашу родину. Старенька оповідає, що твій прадід був не з наших людей, говорив нерозбірливо, ходив із зеленою пір'їною на капелюсі.

— Яка, Іване, різниця, — відповів Юрко, — хто були наші діди та прадіди. Лиш би ми були чесними радянськими людьми.

— Так воно так, — погодився Гончар, — тільки все одно якось чудно: Юрко Береговий — німець! Гутен таг, Марта унд Анна баден. Оце вивчив за три роки, а більше нічого не знаю.

(Добрий день, Марта й Анна купаються (нім.). — Фрази із шкільного підручника німецької мови.)

— Погано, що не знаєш. Тепер би знання німецької мови могло стати в пригоді.

— Пішов би перекладачем до Штарка або до Маєра? Чи не так?

— Якби послали, то й пішов би.

— Виходить, твої рідні зберегли документи про німецьке походження.

— Ніхто їх не зберігав, просто лежали папери в скрині, а тепер пригодилися.

— Вершини не бачив? — пошепки спитав Іван.

— Ні.

— Я вчора біля Льольчиного озера на наш танк натрапив. Пішов зранку, спустився на схил пагорба, а там танк. У землю закопали, бо не було пального, — от і перетворили на сталевий дот.

— Ну й що?

— Кулемети можна зняти і передати партизанам. Позавчора розмінував один бліндаж. Там, певне, штаб був, і багато чого лишилося незайманим. На столі патефон, платівки, книги. Це теж партизанам можна передати. І патефон вручити, хай слухають пісні та музику у вільний час.

— Юрку! — почувся голос матері.— Чого це ти ідеш і нікого не бачиш?

Хлопець підвів голову, побачив неподалік матір і Лесю.

— Мені треба в лікарню навідатись, а ви йдіть додому, — сказала мати.

Юрко з Лесею лишилися посеред вулиці. Він старався не дивитися на дівчину. Невже він не може взяти свої нерви в кулак, пересилити себе? Мовчки повернувся і пішов городами до Прип'яті, хоча вулицею можна було б скоріше дістатися до своєї хати. А Леся — за ним.

За городом починався берег. Понад річкою росли розлогі верби. Під ними було тихо і прохолодно. На мілині гордовито крокували лелеки, шукаючи у воді поживу. При березі — прип'яті човни. На одному з них ще позавчора сиділи Юрко з Лесею і довірливо розмовляли. Як і сьогодні, над Прип'яттю було в той день прозоре небо. Минуло два дні, а здавалося — вічність.

— Слухай, Юрку, ти ще довго будеш гніватися та показувати свій характер? — раптом докірливо спитала дівчина.

Той сердито засопів, пішов швидше.

— Звідки мені було знати, що на вашу вертілку дівчина йде з хлопцем, який їй подобається, — вела далі Леся. — Я тебе розумію, але ти й мене зрозумій. І доволі гніватися. Чув, що поліцаї забрали Варю в палац. Її покоївкою туди староста визначив. І мене хотіли в палац забрати, але Маєр не дозволив.

— Як це забрати? — сполохано запитав Юрко.

— Отак, як Варю… На аркан — і в неволю.

Ішли поряд, взявшись за руки, і в Юрковому серці вже не було ні гніву, ні злості, ні образи на Лесю. Він міркував, як виручити Варю. Пізно. Поліцаї привезли її в палац, здали есесівцям…

• Предыдущая
• 24/63
• Следующая