Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/80
• Следующая

— Про це ми можемо розповісти лише лейтенанту Вершині. Так мені наказав тато.

— Твій тато теж бачив диверсантів?

— Ні,— відповів Юрко, — мій тато пішов па фронт ще в перші дні мобілізації.

Підполковник знизав плечима.

— Нічого не збагну. Виходить, що твій тато знав про присутність диверсантів ще до того, як його мобілізували в армію, і не доповів про їх місцеперебування?

Юрко заперечливо похитав головою:

— Нічого тато не знав. Тут зовсім інше діло. Дайте нам, товаришу командир, машину, і ми поїдемо в район. Швидше! Бо диверсанти можуть утекти, сховатися, затаїтися в старих каменоломнях.

— Скільки ж їх, тих диверсантів? — допитувався підполковник.

— Двоє їх було, — відповів Юрко. — Один майор, отой, що втік від наших бійців на Льольчиному озері. Це пан Хоткевич — власник цього палацу. Колись пан утік за кордон, а нині повернувся.

— Діло серйозне, — погодився підполковник, — і не будемо даремно гаяти часу. Я зараз пошлю на пошту свого ад'ютанта, і він терміново викличе лейтенанта Вершину. Так буде і швидше, і певніше. — Начальник переправи поглянув на годинник.

— А вам, хлопці, доведеться посидіти в моїй землянці і почекати, поки приїде лейтенант. Сидіть і носа не висовуйте. Зараз вас ніхто тут не повинен бачити, бо потім лиха не оберетеся.

Під вербами виднілося кілька землянок. Одна з них начальника переправи. Хлопці несміливо зайшли в напівтемну землянку. Тут пахло луговим сіном, ромашкою, відчувалися терпкі пахощі м'яти. Вхід до землянки був завішений плащ-палаткою. Дощаті нари вимощені сіном, заслані цупким брезентом. Під невеличким віконцем столик. Біля нього три березових кругляки. На стіні, обшитій свіжими шалівками, висів автомат. Юрко бачив цю зброю вперше.

— Сідайте, — наказав підполковник, кивнувши головою на нари, — і чекайте лейтенанта. Чи, може, ви все-таки розкажете мені, командиру Червоної Армії, свою таємницю і ми зразу затримаємо диверсантів? Чого ви боїтеся, вагаєтесь?

— Не боїмося, — заперечив Юрко, — є одна обставина, про яку треба доповісти тільки лейтенанту Вершині. Я мушу виконати батьків наказ.

Підполковник більше не розпитував хлопців, а зайнявся своїми справами.

Через годину приїхав лейтенант Вершина. Він разом з ад'ютантом начальника переправи зайшов у землянку, поздоровався, мимохідь глянувши на хлопців, запитав:

— Що трапилося, товаришу Макаров? Чому такий терміновий виклик? До речі, свою обіцянку я виконав, ваш лист передано нашому працівникові, який учора виїхав до Москви.

— Дякую, — кивнув головою підполковник. — А викликав вас через цих хлоп'ят. Прибігли до мене, запевняють, що чули розмову ворожих диверсантів, розповіли, що сьогодні вночі має бути наліт на переправу. І більше нічого не бажають говорити. Затялися, що розкриють свою таємницю лейтенанту Вершині. Довелося вас терміново викликати.

Вершина уважно глянув на хлопців карими проникливими очима, поцікавився:

— Відрекомендуйтесь, хлопці, і кажіть, що у вас.

Юрко підхопився з нар, відповів:

— Я син Василя Берегового. А це Володя Карпенко — син тракториста Миколи Карпенка.

Володя теж підхопився з нар і виструнчився перед лейтенантом.

— Сідайте, — мовив лейтенант, — і розповідайте.

— Мені наказав тато, — ніяковіючи, зам'явся Юрко, — розповісти про цю таємницю лише вам або секретареві райкому партії і більше нікому… Ми з татом на другий день війни ходили в район, шукали вас, але не знайшли.

— Коли ви були в районі? — швидко запитав лейтенант.

— На другий день війни.

— Вам уже тоді було відомо про диверсантів? — насторожено запитав лейтенант. — Чому ж ви не доповіли зразу?

— Ні,— поспішно відповів Юрко, — про диверсантів нам нічого не було відомо, тут інше. Тато, як ішов на фронт, наказав знайти вас і про все повідомити, а я захворів. Та сьогодні нам з Володею стало відомо про диверсантів.

— Колись у таких випадках, — усміхнувся лейтенант, — говорили: без попа не зуміємо розібратися. Нічого я, хлопці, не розумію, нічого не можу збагнути. Давайте будемо говорити так, як воно є, і не будемо гайнувати час.

— Товаришу лейтенант, — виступив наперед Юрко, — таємниця настільки важлива, що мусимо говорити про неї лише вам одному.

— Отака велика таємниця? — усміхнувся Вершина.

— Дуже велика, товаришу лейтенант, — посерйознів Юрко, — така велика, що більшої і не придумаєш. І тато мені наказав, щоб нікому жодним словом не промовився. Крім нас, навіть матері нічого не говорити.

— І ти не промовився? — насторожився лейтенант.

— Нікому не промовився, крім Вовки, — відповів Юрко.

Лейтенант вибачився перед підполковником, розвів руками:

— Якщо вже хлопці вирішили поговорити зі мною наодинці, то доведеться задовольнити їхнє бажання. Вибачайте, товаришу підполковник…

Начальник переправи розуміюче кивнув головою і вийшов із землянки. Хлопці похапцем почали розповідати про недавню зустріч у підземеллі, передавали розмову між паном Хоткевичем та аптекарем. І чим більше вони розповідали, тим більше хмурнішало обличчя лейтенанта, повнилися тривогою його очі.

Лейтенант дістав з кишені олівець, блокнот, швидко почав робити в ньому якісь помітки. Він жодним словом не перебив хлопців, слухав уважно, зосереджено, і лише тоді, коли Юрко згадав, як Сиволап обіцяв передати фашистам списки підпільників, адреси явок, паролі, псевдоніми, місцезнаходження партизанських баз, Вершина занепокоєно уточнив:

— Як говорив Сиволап, чи він передасть, чи вже передав?..

Юрко повторив слова Сиволапа, і Вершина, важко зітхнувши, щось записав у своєму блокноті, наказав хлопцям:

— А зараз — додому. І нікому ні слова ні півслова про підземелля. Я прийду до вас додому після нальоту ворожих літаків. Мені буде потрібна ваша допомога.

Хлопці вийшли із землянки і швидко подалися в село. А лейтенант Вершина майже підбіг до підполковника, який стояв на пагорбі, стежачи за роботою переправи. Між лейтенантом і підполковником відбулася швидкоплинна розмова. Незабаром у напрямку палацу рушило чоловік двадцять червоноармійців.

Хлопці, озираючись, здаля бачили все це, і їм було заздрісно, що не можуть брати участі в операції. Нетерпілося побігти слідом за червоноармійцями. Але про участь у бою не доводилося й думати, їм наказано йти додому і чекати лейтенанта. Незабаром почулися вибухи гранат. З вузенького слухового вікна, що виднілося на горищі палацу, темною смугою виповз чорний густий дим.

Хлопцям несила було сидіти в хаті, і вони вийшли на майдан. Там зустріли схудлого, змарнілого Івана Гончара, його тільки позавчора виписали з лікарні. Побачивши хлопців, Іван почав розповідати, що на горищі палацу червоно-армійці захопили ворожих диверсантів і один з них — колишній власник палацу пан Хоткевич.

Нарешті настала ніч. Безлюдними вулицями села пройшли бійці винищувального загону. Вони прискіпливо приглядалися до кожного вікна, пильнували, щоб ніде не пробився жоден промінчик світла. Від переправи долинало гудіння машин. Рух військ не припинявся ні на хвилину. Пором теж працював удень і вночі, переправляв біженців.

Опівночі над Прип'яттю запанувала тиша. Невдовзі в далекому небі, всіяному дрібними зірками, загули невидимі літаки. Їхнє гудіння напливало на мовчазне затаєне село. У визначений час далеко від переправи, над болотом, у небо злетіло дві червоні ракети. Вони повисли на мить у небі і, розсипавшись на безліч великих і малих іскор, погасли, лишаючи по собі білястий, ледь видимий слід. На сигнали й подалися ворожі літаки. Дужі вибухи струсонули землю. У вікнах тонко забриніли шибки. Вперше так близько рвалися фашистські бомби.

Літаки побомбили болото і полетіли на захід. Їх загрозливе гудіння віддалялося, поволі затихало, поки й зовсім не розтало в нічній пітьмі. А переправа знову завирувала.

О третій годині ночі до Берегових завітав лейтенант Вершина. Він зайшов до хати, подав руку матері, сказав вдячно:

— Спасибі вам, Маріє Федорівно, за сина. Велику допомогу подав він Червоній Армії. А зараз дозвольте Юркові піти зі мною і не турбуйтеся. Завтра до вечора він повернеться додому.

• Предыдущая
• 19/80
• Следующая