Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/98
• Следующая

Найскладніший комплекс машин перемішувався в кам’яному череві підводної гори, занурюючись у крихкий червоно-бурий мінерал. Найважчою була робота в нижньому поверсі агрегату, де автоматизовано добували і дробили породу. У машину надходили сигнали з центрального поста нагорі, де узагальнювалися спостереження над роботою різальних і дробильних пристроїв, мінливою твердістю й в’язкістю копалини й відомості стовбурів мокрого збагачування. Залежно від змінного вмісту металу збільшувалась або зменшувалася швидкість виїмково-дробильного агрегату. Всю перевірно-спостережну діяльність механіків не можна було доручити кібернетичним машинам-роботам через обмеженість захищеного від моря місця.

Дар Вітер став механіком по перевірці й настройці нижнього агрегату. Потяглися щоденні чергування в напівтемних, забитих циферблатами камерах, де насос кондиціонера ледве справлявся з гнітючою спекою, яка ще збільшувалась од підвищеного тиску внаслідок неминучого просочування стисненого повітря.

Дар Вітер і його молодий помічник вибирались нагору, довго стояли на балюстраді, вдихаючи свіже повітря, потім ішли купатись, їли й розходились по своїх кімнатах в одному з верхніх будиночків. Дар Вітер намагався відновити свої заняття новим, кохлеарним розділом математики. Йому здавалося, що він забув про свій попередній зв’язок з космосом. Як усі працівники титанового рудника, він із задоволенням проводжав черговий пліт з акуратно укладеними брусками титану. Після скорочення полярних фронтів бурі на планеті дуже послабшали, і багато вантажу перевозили морем на буксированих або самохідних плотах. Коли людський склад рудника змінювався, Дар Вітер продовжив своє перебування разом з двома іншими ентузіастами гірських робіт.

Ніщо не триває вічно в цьому мінливому світі, і на руднику припинилися роботи для чергового ремонту виїмково-дробильного агрегату. Вперше Дар Вітер забрався в забій перед щитом, де тільки спеціальний скафандр рятував від спеки й підвищеного тиску, а також від раптових струменів отруйного газу, що виривався із тріщин. Під сліпучим освітленням бурі рутилові стіни сяяли своїм особливим алмазним блиском і мінилися червоними вогнями, ніби поглядами розлючених очей, що ховалися в мінералі. В забої панувала незвичайна тиша. Іскрове електрогідравлічне долото і величезні диски — випромінювачі ультракоротких хвиль — вперше за багато місяців нерухомо застигли. Під ними вовтузилися щойно прибулі геофізики, розставляючи прилади, щоб, скориставшись з нагоди, перевірити контури покладів.

Стояли тихі й жаркі дні південної осені. Дар Вітер пішов у гори і надзвичайно гостро відчув велич кам’яних мас, які тисячоліттями непорушно громадилися тут перед морем і небом. Шелестіли сухі трави, знизу ледве долинав плескіт прибою. Втомлене тіло просило спокою, але мозок жадібно вбирав враження світу, оновлені після довгої й важкої праці в підземеллі.

І колишній завідуючий зовнішніми станціями, вдихаючи запах нагрітих скель і трав пустелі, повірив, що попереду на нього чекає ще багато хорошого — тим більше, чим кращим і сильнішим він буде сам.

“Посієш вчинок — пожнеш звичку.

Посієш звичку — пожнеш характер.

Посієш характер — пожнеш долю”, -

спав на думку стародавній вислів. Так, найбільша боротьба людини — це боротьба з егоїзмом! Не сентиментальними правилами та красивою, але безпорадною мораллю з діалектичним розумінням, що егоїзм — це не породження якихось сил зла, а природний інстинкт первісної людини, що відігравав дуже велику роль у дикому житті і був скерований на самозбереження. Ось чому в яскравих, сильних індивідуальностей часто сильний і егоїзм, і його важче перемогти. Але така перемога — необхідність, мабуть, найважливіша в сучасному суспільстві. Тому так багато сил і часу приділяється вихованню, так ретельно вивчається структура спадковості кожного. У великому змішанні рас і народів, що створило єдину сім’ю планети, раптово, звідкись із глибин спадковості, виявляються найнесподіваніші риси вдачі далеких предків. Трапляються разючі відхилення психіки, набуті ще за часів великих злигоднів ери Роз’єднаного Світу, коли люди не додержували обережності в дослідах і використанні ядерної енергії й завдали шкоди спадковості багатьох людей…

У Дар Вітра теж раніше був довгий родовід, тепер уже непотрібний. Вивчення предків замінено безпосереднім аналізом будови спадкового механізму, аналізом іще важливішим тепер, за довгого життя. З ери Загальної Праці ми почали жити до ста сімдесяти років, а тепер з’ясовується, що й триста не межа…

Шурхіт камінців відірвав Дар Вітра від складних і неясних роздумів. Згори долиною спускалося двоє: оператор секції електроплавки — соромлива й мовчазна жінка — і маленький жвавий інженер зовнішньої служби. Обоє, розчервонівшись од швидкої ходи, привітали Дар Вітра й хотіли пройти мимо, але той зупинив їх.

— Я давно збираюся просити вас, — звернувся він до оператора, — виконати для мене тринадцяту космічну фа-мінор синій. Ви багато грали нам, але її ні разу.

— Ви маєте на увазі космічну Зіга Зора? — перепитала жінка і на ствердний жест Дар Вітра розсміялася: — Мало людей на планеті, які могли б виконати цю річ… Сонячний рояль з потрійною клавіатурою бідний, а перекладення поки що немає… І навряд чи буде. Але чому б вам не викликати її з Будинку Вищої Музики — програти запис? Наш приймач універсальний і досить потужний.

— Я не знаю, як це робиться, — пробурмотів Дар Вітер. — Я раніше не…

— Я викличу її ввечері! — пообіцяла музикантка Дар Вітру і, простягнувши руку супутникові, пішла спуском.

Решту дня Дар Вітер не міг позбутися почуття, що станеться щось важливе. З дивним нетерпінням він чекав одинадцятої години — часу, визначеного Будинком Вищої Музики для передачі симфонії.

Оператор електроплавки взяла на себе роль розпорядника, посадовивши Дар Вітра та інших любителів у фокусі напівсферичного екрана музичного залу, проти срібної решітки звуковідтворювача. Вона погасила світло, пояснивши, що інакше важко буде стежити за кольоровою частиною симфонії, яка може виконуватись тільки в спеціально обладнаному залі, а тут вона мимоволі обмежена внутрішнім простором екрана.

В темряві лише слабко мерехтів екран, знадвору ледве чути було невгамовний шум моря. Десь у неймовірній далині виник низький, такий густий звук, що здавався відчутною силою. Він усе дужчав, стрясаючи кімнату й серця слухачів, і раптом упав, підвищуючись у тоні, роздробився й розсипався на мільйони кришталевих осколків. У темному повітрі замиготіли крихітні оранжеві іскорки. Це був немов удар тієї первісної блискавки, розряд якої мільйони століть тому на Землі вперше зв’язав прості вуглецеві сполуки в складніші молекули, що стали основою органічної матерії та життя.

Наринув вал тривожних і безладних звуків, тисячоголосий хор болю, туги та відчаю, доповнюючи які, шугали й гасли спалахи каламутних відтінків пурпуру та багрянцю.

У русі коротких і різких вібруючих нот накреслювався круговий порядок, і у височині закрутилась розпливчаста спіраль сірого вогню. Зненацька цей хор прорізали довгі ноти, горді й дзвінкі. Вони були сповнені навальної сили.

Невиразні вогненні контури простору пронизали чіткі лінії синіх вогненних стріл, що летіли в бездонний морок за краєм спіралі й тонули в темряві жаху та німої тиші.

Темрява й мовчання — так скінчилася перша частина симфонії.

Слухачі, трохи приголомшені, не встигли вимовити й слова, як почулася музика знову. Широкі каскади могутніх звуків у супроводі різнобарвних сліпучих переливів світла спадали, знижуючись і затихаючи, в меланхолійному ритмі мерхли сяючі вогні. Знову щось вузьке і поривчасте забилося в падаючих каскадах, і знову сині вогні почали наростати в танцюючому ритмі.

Вражений Дар Вітер вловив у синіх звуках прагнення до ускладнених ритмів та форм і подумав, що не можна було краще відобразити первісну боротьбу життя з ентропією… Ступені, загати, фільтри, що затримували каскади спадаючої на низькі рівні енергії. “Так, так, так! Ось вони, ці перші сплески найскладнішої організації матерії!”

• Предыдущая
• 40/98
• Следующая