Невидимець - Уэллс Герберт Джордж - Страница 7

• Предыдущая
• 7/33
• Следующая

На площадці місіс Гол лежала майже непритомна на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, розбудженій цим розрухом, звести місіс Гол униз і дати їй, як годиться в таких випадках, покріпного.

— То були духи, — сказала місіс Гол. — Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці, що стрибають і танцюють…

— Ковтни ще краплиночку, Дженні, — просив містер Гол, — Це додасть тобі сили.

— Зачиніть двері! Не пускайте його сюди більше! — кричала місіс Гол. — Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такі окуляри… забинтована голова… ніколи не буває в церкві в неділю… А всі ті пляшки… Їх більше, ніж може бути в порядної людини. Він посадовив духів у меблі. Мої тарні старі меблі!.. Втому кріслі завжди сиділа люба моя матуся, коли я була ще дівчинка. І подумати тільки, що тепер вони кидаються на мене!..

— Ще краплиночку, Дженні, — умовляв Гол. — Ти зовсім знервована.

О п’ятій годині, коли сонце заливало вже золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса — коваля, що жив навпроти.

Містер Гол, мовляв, передає привіт, а меблі поводяться надзвичайно чудно. Чи не завітав би до них містер Воджерс?

Він був тямущий чоловік, цей містер Воджерс, і дуже кмітливий. До справи поставився він вельми серйозно.

— Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! — такий був висновок містера Воджерса. — Вам треба підкови, щоб уберегти хату від якого лиха.

Прийшов він дуже стривожений. Господарі хотіли були повести його нагору, до тої кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці вийшов з дому Гакстера його учень і почав здіймати віконниці на крамниці. Його запросили теж узяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, звичайна річ, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу урядування виявився і тут: розмов було багато, а рішучих дій — ніяких.

— Установімо спершу факти, — наполягав містер Сенді Воджерс. — Переконаймося, чи й справді двері були на засуві. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, назад їх не зробиш неполаманими.

І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатись закутана постать Незнайомого, що дивився крізь свої величезні окуляри ще чорніше, ще безвиразніше, ніж завжди. Не відводячи від них погляду, він повільно пройшов коридором і’зупинився.

— Гляньте сюди! — сказав він.

Пробігши поглядом, куди показував його палець у рукавичці, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А він увійшов у вітальню і з серця грюкнув дверима перед їхніми обличчями.

Ніхто не мовив і слова, доки не завмерла остання луна того грюкоту. Всі здивовано перезирнулися.

— Ну, коли це вже не казна-що… — почав був містер Воджерс і не докінчив фрази. — Я пішов би й поговорив з ним, — сказав він містерові Голу. — Я зажадав би від нього пояснень!

Але розбурхати хазяйчиного чоловіка було нелегко. Проте нарешті він таки насмілився й постукав у двері.

— Вибачте… — тільки й устиг вимовити містер Гол.

— Геть к бісу! — загримотів Незнайомий. — І зачиняйте за собою двері.

Так скінчилися ці блискавичні переговори.

Незнайомий, зайшовши у маленьку вітальню “Карети й коней” о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не важився наближатись до кімнати.

Весь цей час Незнайомий нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго; але ніхто не з’явився до нього. “До нього з його “геть к бісу”! Ще б пак!” — казала місіс Гол. Уже пішла чутка про пограбування вікарія, і люди об’єднували ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не відважувався йти. Що робив Незнайомий — було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті; двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.

Наляканих, але охочих до новин людей все більшало. Надійшла місіс Гакстер. Прилучилося ще декілька веселих хлопців у чорних куртках і пікейних краватках — було ж саме свято — і почали розпитувати не зовсім до ладу. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Не побачив Арчі нічого, але вдавав, ніби щось бачить, і до нього приєднався ще дехто з молодих айпінгців.

Погода цього дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд з дванадцять лотків і балаган для тиру, а на траві біля кузні — три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання в неї кокосових горіхів. Джентльмени ці були в синіх светрах, дами — в білих фартушках і модних капелюшках з важкими перами. Вудаєр з шинку “Червона лань” і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, — ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.

У вітальні, куди пробивався тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомий, напевне, голодний, а може й наляканий, пріючи в усіх своїх перев’язках, розглядав крізь скло окулярів свої папери, дзвякав брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля коминка лежали скалки кількох розбитих пляшок, і їдкий запах хлору просякав повітря. Ось і все, що тоді чули; а пізніше — все це й побачили, увійшовши до вітальні.

Під полудень Незнайомий несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, прикро дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були у буфеті.

— Місіс Гол! — гукнув він.

Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.

Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав несплаченийрахунок.

— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.

— Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?

— А чому не сплачено мій рахунок? — відповіла місіс Гол. — Ось що я хочу знати.

— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і…

— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що дожидаєте трохи довго сніданку, коли я чекаю сплати мого рахунку аж п’ять днів, правда?

Незнайомий лайнувся — коротко, але цілком виразно.

— Ого-го! — розляглося в буфеті.

— І я буду дуже вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите для себе, сер, — сказала місіс Гол.

Незнайомий зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.

— Послухайте, моя мила… — почав Незнайомий.

— Я вам не “мила”! — огризнулась місіс Гол.

— Я ж казав вам, що не одержав ще переказу.

— Знаємо ми такі перекази! — сказала місіс Гол.

— Але все ж таки в кишені у мене…

— Три дні тому ви заявили мені, що у вас тільки й є, що на соверен срібла.

— А тепер я знайшов ще трохи.

— О! — скрикнув хтось у буфеті.

— Цікаво, де ви їх знайшли, — зауважила місіс Гол.

Це, здавалось, страшенно роздратувало Незнайомого.

Він тупнув ногою.

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

— Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, — відповіла місіс Гол. — І перше ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері; таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли. Я ще хочу знати…

• Предыдущая
• 7/33
• Следующая