Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/99
• Следующая

— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове?

Спалах чуття? Чи дарунок таланту?

Тіла жага чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

Що ти, Любове? Падіння в безодню?

Чи ейфоричний хвилюючий трунок?

Хижої пристрасті паща голодна

Чи розцяцьковані квітами труни?

Котиться вир, і нема йому впину,

В ньому зливаються атоми, люди -

Драми, гротески, комедії, кпини:

Є, і було, і триває, і буде!

Грізна любов, найніжніше кохання,

Шепіт несміливий, слово шалене -

Все поспіша на олтар сподівання -

В пащу неситу, в пащу вогненну.

Де розуміння? Де ти, критерій?

Логіка мовчки навколішки стала.

Істини мати. Вершина містерій.

Ясна і темна. Мінлива і стала.

Гинуть світи. І спалахують зорі

В нових галактик вселенському громі,

Кроноси юні в інших просторах

Інші будують Любові хороми.

Хай у безмежжя пливуть одиноко

Скелі, мов свідки космічної драми.

Єви в едемах ідуть ясноокі

І обнімають коханих Адамів.

Будуть і яблука, будуть і змії,

Будуть єгови, будуть падіння,

Каїна заздрість, Авеля мрії

Чорні і світлі пустять пагіння.

Крізь революції, царства, поеми

Підуть потомки Адама до неба,

Щоб написати нові проеми

І в епілозі розгадувать ребус -

Ребус кохання… Що ж ти, Любове?

Іскра прадавнього змія Аканти?

Темна мара чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

— Для принца? — розгубився Григір.

— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

— А Ромео і Джульєтта?

— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

— Це правда… Я не думав так…

— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…

— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…

— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…

— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?

— По-моєму, це завжди було і є.

— Що?

— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?

— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!

— Це й справді поетично. Ви могли б написати…

— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…

— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…

У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:

— Зорі, зорі — далекії зорі,

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?

Що ви знаєте, ясні,

Про Єву казкову,

Що Адама любила

У правічнім раю?

Чи на ваших планетах

Теж едеми розквітли?

Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?

Чи для вас, мої зорі,

Променисті і світлі,

Теж настала жорстокої кари пора?

І підступний Єгова

Проклинає Адама,

І на Авеля палицю

Каїн здійма…

Зупиніте їх, зорі,

Доки ніч не настала,

Доки в вашому світі

Смерті нема!

Може, люди — то більше,

Ніж сонця променисті,

Може, серце — то ширше,

Ніж галактик рої.

Бо як серце вмирає -

Умирає безмірність.

Як згасають зіниці -

То немає її…

Люди, чуєте, люди!

Зупиніться на хвилю,

Спалахніте серцями,

Ваших променів ждуть.

Не проходьте, мов тіні,

Метеорами в безвість,

Хай на темному небі

Нові зорі зійдуть!

Бо як сонце згасає,

То інше засяє,

Бо як гине планета — інша

в путь вируша!

Бо всі атоми схожі один на одного,

І лише у людини

Неповторна душа…

— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.

— Що?

— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!

— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.

— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…

Галя опустила погляд. Мовчала. Тільки обличчя її заливала рожева хвиля. У вітті каштанів шепотів ласкавий вітерець. За стіною зоологічного саду ричали звірі, сміялися діти. Проїхала легкова машина, зачепила бродячого пса. Він одлетів у канаву, жалібно заскавчав. Дівчина отямилася. У її очах заблищали блакитні крижинки.

— Григоре, не треба. Я не бажаю химер.

— Я не буду, Галю. Але знайте…

— Краще ходімо в звіринець. Я ще ніколи тут не була. А ви?

• Предыдущая
• 46/99
• Следующая