Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 88

• Предыдущая
• 88/101
• Следующая

У неділю в Ценяві замість вистави відбувся мітинґ, на якому прибулий із Коломиї політрук сказав селянам, що Гітлер віроломно напав на Радянський Союз. Але могутня Червона армія швидко розіб’є підступного фашиста.

За місяць до того танкова частина червоних зупинилася була на сільській толоці. Один із заквартированих офіцерів нишком сказав господареві Миколі Томенчуку, що Червона армія готова до війни, і вони незабаром вирушать у визвольний похід по Європі.

Кілька тижнів тому високі жита в навколоколомийських полях ховали парашутованих німецьких розвідників-радистів, недавніх жителів німецьких колоній.

Узимку сорок першого енкаведисти вивезли на Сибір поселенців-мазурів, які проживали в близькому сусідстві з аеродромом. Московити, які ще недавно разом із німцями воювали проти Польщі, боялися, вочевидь, що громадяни поневоленої держави почнуть шкодити своїм завойовникам. Вивозили мазурів на санях уночі в тріскучий мороз до Коломиї. Там задубілих арештантів пакували в товарні вагони й везли на схід.

Бувалий у бувальцях Михайло Томенчук свого часу прилучився до польських офіцерів, які втікали до Угорщини. Не діставшись навіть до перевалу в Карпатах, відділився від утікачів й осінніми лісами щасливо дістався в жовтні тридцять дев’ятого додому. Німецько-польську війну найстарший із братів Томенчуків завершив для себе без жодного пострілу. Вдома повідав усім, що то не його війна.

Василь Томенчук вступив до підпілля ОУН тридцять дев’ятого. Працював з Ільком і Михайлом Оленюками з Корнича. Поступово готував до небезпечної підпільної діяльності й молодшого брата – Осипа.

Погожого літнього ранку на подвір’ї Томенчуків у Ценяві зупинився запряжений парою карих коней віз, якими правував неголений червоноармієць. Із воза легко сплигнув підтягнений майор медичної служби, допоміг зійти жінці у військовій уніформі. Під час обіду розповіли, що відстали від своїх і пробираються на лівий берег Дністра… В короткому інтервалі за втікачами-медиками прогуркотіли на танкетках прикордонники. На прощання солдати застрелили на околиці Коломиї душевнохвору дівчину, яка ще вчора щедро віддавала молодим воякам своє тіло, а сьогодні прощалася з ними помахами руки.

Осип Томенчук разом із друзями Василем Мельничуком, Іваном Партицьким записався до відділу самооборони, що заквартирував у Народному домі в Коломиї. У місті тимчасове безвладдя. Один окупант вибрався, інший ще не прибув. Хлопців навчають поводитися зі зброєю, військового порядку. Старші охороняють від пограбування склади й крамниці, молодші освоюють вояцькі ази. Після вступу до міста мадярських військ формування розпустили, хоч юнаки рвалися до бою.

До війни Василь Томенчук, який працював секретарем сільради, зійшовся десь із солдатом з аеродромної обслуги. Східноукраїнець часто приходив до Томенчуків, аби трохи підхарчуватися. Розповідав жахіття про голодомор на Великій Україні, розкуркулення й колгоспи. Господарі давали воякові чимало продуктів, які той відсилав родині на Східну Україну. Ще раніше, за польської окупації, про блага «соціалістичного раю» розповідав селянам утікач зі сходу. «Хай вас Бог боронить від колгоспів і комуни», – часто повторював збідований чоловік, якому дивом удалося вирватися з кривавих пазурів НКВД.

Раз до Томенчуків завітав Іван Вітенко, який за перших совітів ледве перебивався з води на хліб і насилу прогодовував свою родину. Запропонував Осипові започаткувати якусь спільну справу. Хлопець довго не розмірковував, продав велосипеда, взяв у родичів трохи продуктів, і разом у приміщенні колишнього Німецького дому в Коломиї відкрили ресторан для колоністів. Мадярська влада досить швидко дала дозвіл.

У ресторані працювали Осип Томенчук, Іван Данилишин, Дмиро Гриджук, Іван Вітенко. Відвідувачів не бракувало, справи пішли на лад. В обігу ходили емісійні польські злоті, угорські пенґе. Осип куховарив кілька місяців, аж доки не найняли кухарки.

Невгамовний Вітенко домовився з коломийським євреєм Шайєром про співпрацю в крамниці, яку той тримав у самому середмісті. Шайєр виявився розумною й практичною, до того ж порядною людиною. Працювалося Осипові з цим комерсантом легко. Невдовзі друзі викупили в нього крамницю. Тим часом підприємливий Вітенко відкрив біля ратуші ще один ресторан «Червона калина» з готелем на другому поверсі. Нерідко їздив до Кракова, Варшави, укладав там угоди з постачальниками. З неблизьких країв до Коломиї прибували залізницею замовлені товари. Незважаючи на воєнний час, не було жодних затримок, жодних непорозумінь. І до ресторанів, і до крамниці часто навідувалися німецькі офіцери й солдати. Вони й гадки не мали, що чимала частина виручених грошей іде на потреби ОУН, на членів якої німецькі окупанти організували справжні лови.

У січні сорок другого Осипа в ресторані відвідав повітовий організаційний провідник Зенко. Середній на зріст двадцятип’ятирічний провідник ззовні нічим не виділявся із загалу. Юний підпільник добре справлявся з завданнями, що їх доручав йому Зенко. Раніше він виконував доручення члена ОУН, директора Ценявської школи Степана Тулівського, який у листопаді сорок другого навіки спочив у холодній землі Старої Яґольниці під Чортковом, продірявлений разом з іншими членами ОУН ґестапівськими кулями. Зенко вручив Осипові велику пачку бефонів, що їх розповсюджували поміж свідомих українців. Для ефективної боротьби з фашистами Організації потрібні були гроші.

За дорученням підпільного проводу Осип налагодив зв’язки з мадярськими військовими інтендантами й почав із ними комерсувати. Така співпраця давала не тільки додаткові кошти для підпілля, але й цінну інформацію про стан справ в угорській окупаційній армії.

Спекотного літнього дня сорок першого року відвідувачів у ресторані на вулиці Театральній у Коломиї було негусто. Посеред просторої зали за столом сиділа групка угорських офіцерів, та ще кілька цивільних тулилися за столиком у кутку. Офіцери пили вино й про щось стиха розмовляли. Раптом широкі двері на розі будівлі гучно розчахнулися й у них просунулася коняча голова. Кінь делікатно переступив передніми ногами через дубовий поріг і зупинився. В сідлі на його крупі височів німецький капрал із незапаленою сигаретою в зубах і став вимагати в шокованого бармена вогню. Таке нахабство не на жарт роздратувало підігрітих вином мадярських офіцерів. У кліп ока вони стягли капрала з коня й добряче відлупцювали, а схарапуджений кінь тим часом утік. Доки побитий дістався до німецької комендатури, офіцери спокійно покинули ресторан. Німецькі жандарми з великими бляхами на грудях уже не застали в ресторані нікого. Вихопилися на вулицю й безладно забігали, погрожуючи невідь-кому автоматами.

Якось Зенко привів до Осипа в ресторан високого, з гострим носом і тонкими губами, простакуватого на вигляд чоловіка, що ходив перехильцем, мов по хиткій корабельній палубі. То був референт Служби безпеки ОУН у Коломиї Чорний (Осип Перцович), при самій згадці про якого німецькі офіцери полохливо озиралися. Того дня Квітка (Осип Томенчук) перейшов у підпорядкування міського провідника СБ.

У ресторані «Червона калина» на різних інструментах грали дев’ять поляків, усі – члени підпільної організації «Оґнєм і мєчем». До цієї ж таємної організації входили також два офіціанти, що бездоганно знали кельнерську справу. Музики й кельнери потрапили до ресторану завдяки протекції солодкої пані Зосі. Аполітичний комерсант Вітенко завів роман із цією жінкою, що працювала на польське підпілля, і з її нашіптувань влаштовував на працю польських підпільників. ОУН їх не чіпала, позаяк вершили спільну антифашистську справу. Зосередження в одному місці такої чисельної групи польських підпільників, які й не підозрювали, що перебувають під наглядом, було вельми зручне для оунівської СБ. Наші контррозвідники фіксували кожен антиукраїнський рух польських бойовиків і спрацьовували на випередження. Водночас обидві сторони мусили остерігатися ґестапівських пазурів. Знання польської, угорської й німецької мов слугувало новому розвідникові Квітці надійною зброєю, що не раз рятувала життя друзям і йому самому.

• Предыдущая
• 88/101
• Следующая