Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 46

• Предыдущая
• 46/101
• Следующая

У січні 1942 року полковник Євген Рен-Побігущий разом із багатьма старшинами дружин українських націоналістів потрапив до катівень ґестапо. Щоб уникнути розстрілу, погодився сорок третього стати командиром полку дивізії «Галичина».

Помер у Мюнхені 28 травня 1995 року на дев’ятдесят четвертому році життя, яке цілком присвятив служінню Україні.

Коломия, славна «Коломия – не помия…» – давнє місто, оповите леґендами й оспіване в багатьох народних піснях, прикрашене віночком сіл із промовистими назвами – Воскресінці, Королівка, Замулинці, Спас-Іспас, Княждвір, Підгайчики, Загайпіль, – Коломия, що вірить в особливу місію міста Кола, величава столиця покутсько-гуцульського краю, принишкла в передчутті великої біди. Лише Прут, грайливо-ніжний, нестримно-буйний і могутньо-грізний син карпатської красуні Говерли, який стрімко несе злучені води посестер Пістиньки, Лючки та обох братів Черемошів і свої власні до сивого Дунаю, обурено здибив чисті води від смороду московської кирзи.

Коломия, що в різні часи бачила вояків багатьох армій, бруковані вулиці якої ще зберігають пам’ять про запорозьких козаків, а її мешканці снять волею, спершу не сприйняла всерйоз галасливо-лайливих, перелякано-озлоблених чумазих пришельців із червоними зірками на гостроверхих чинґісханівських шапках, нових окупантів, які злодійськи хапали все, що трапляло їм до рук. Та даремно… Ще живі були вояки, які у складі Коломийської бриґади УГА воювали 1919–1920 років із москалями – червоними й білими – на Великій Україні. Хто-хто, а ті добре б мали знати, з ким мають справу, і не плекати жодних ілюзій.

Оглушливий постріл радянського танка КВ започаткував відлік нового часу на годиннику міської ратуші – московського часу …

Прийшлі совіти з перших же днів заходилися створювати з західноукраїнських комуністів ревком. До нашвидкуруч сформованої міліції зголосилася здебільшого єврейська біднота. У грудні 1939 року більшовики організували Коломийський повітовий виконком. Головою його став Василь Білоус, а заступником – малописьменний селянин із Космача Гриць Гаврищук. Секретарем виконкому призначили Порфирія Івановича Шестакова. Комуністами Коломийщини вище партійне керівництво доручило керувати червоному командирові-танкісту Андрієві Бойку. Його призначили першим секретарем Коломийського повітового комітету КП(б)У. А вже в січні 1940-го повіти в області ліквідували. Коломийський поділили аж на п’ятнадцять районів – Городенківський, Коломийський, Гвіздецький, Надвірнянський, Косівський, Снятинський, Жаб’євський, Кутський, Заболотівський, Ланчинський, Печеніжинський, Коршівський, Отинійський, Яблунівський, Обертинський.

Із плином часу все більше й більше західноукраїських комуністів потрапляли за ґрати, натомість прибували «спеціалісти» зі сходу. За десять місяців до Станіславської області прислали понад дві тисячі комуністів-працівників, керівних кадрів, здебільшого – росіян.

На зміну нетривалій ейфорії прийшли реально-жорстокі будні. Червоні «визволили» Коломию не тільки і не стільки від польських поневолювачів, як від дешевої мануфактури та продуктів. Голі полиці спорожнілих крамниць невдовзі заповнилися дешевою московською горілкою. Так багато хмільного трунку Коломия не бачила за всю свою історію. Не забарилося й похмілля. Гірке, страшне, криваво-смертельне…

Зловісна тінь червоного полотнища, що його вивісив над Коломийською ратушею член КПЗУ Степан Ласійчук із Нижнього Вербіжа, огорнула не тільки місто, а й сягла найдальших закутин краю. Сувора заборона діяльності всіх партій, окрім комуністичної, розпуск громадських організацій, закриття редакцій газет і журналів, видавництв, читалень, бібліотек, нагінка на молодіжні й спортивні організації товстою кригою скували політичне й культурне життя.

Енкаведисти пригнали до Коломиї велику групу польських урядовців і військовиків, захоплених на скелястому березі Черемошу, які намагалися перейти на румунський бік. Нещасних запакували до тісних камер тутешньої в’язниці, щоби згодом розстріляти в різних місцях Радянського Союзу. В середині листопада тридцять дев’ятого заарештували хлопців і дівчат із польської організації «Підпільна армія». Пропали безслідно… Коломийським німцям, які проживали у своїх колоніях, пощастило більше. Близько трьох тисяч їх, згідно з домовленістю Гітлера зі Сталіном, у січні 1940-го виїхали до Німеччини. З українцями ніхто не панькався. Повальні арешти почалися вже з перших днів окупації. Брали всіх свідомих і грамотніших, навіть членам КПЗУ не давали спуску.

ОУН, на борців якої більшовики організували справжнє полювання, зійшла в підпілля. Проте все більше й більше їх та їхніх симпатиків потрапляло в червоні сіті, бо енкаведистам детальні списки передали працівники польської дефензиви. Відробляли юдині срібняки й доморощені москвофіли. Червоні людолови пройшли приколомийськими селами. В Нижньому Вербіжі до їхніх пазурів потрапили Павло Семенюк, Володимир Бауман, Юрій Ковбаснюк, Яків Урдейчук, Костянтин Туліка, Микита Бучацький, Костянтин Онофрійчук. Лише Андрієві Тимошишину вдалося вижити. Всіх інших сільських націоналістів комуністи розстріляли у грудні 1940-го.

Василеві Тафійчукові, якого за просвітницько-політичну діяльність без упину переслідувала польська влада, дивом вдалось уникнути розстрілу. За німецької окупації за дорученням проводу ОУН він вступив на службу до поліції, звідки згодом перейшов до жандармерії. Завдяки його ризикованій діяльності Організація своєчасно довідувалася про наміри карателів. А коли недремні ґестапівські нишпорки таки винюхалии в жандармові з Нижнього Вербіжа оунівського розвідника, досвідчений підпільник утік до лісу. Довгі роки воював з окупантами в УПА. Смерть у бою для повстанця привабливіша за життя з червоним хомутом на шиї. Пробите московською кулею серце сорокасемирічного районного провідника ОУН Сивого (Тафійчука Василя) перестало битися 3 жовтня 1951 року в селі Мишині.

Не легша доля спіткала членів ОУН із сусідніх Воскресінців. Разом із керівником підпільного осередку Нестором Харжевським полягли Микола Гуцуляк, Василь Ласійчук, Петро Білейчук, Микола Шепетюк, Іван Романенчук, Іван Ілюк, Іван Довганюк. Не оминула лиха година й Несторової нареченої Ірини Карачевської. Її з подругами Галиною Мисевич і Любою Жолкевич більшовики розстріляли сорок першого. До Сибіру вивезли родину Миколи Романенчука. З Перерова на білі ведмеді завойовники вивезли родину Палійчуків. У Марківці заарештували лісничого Федора Малиновського. Його долю поділили дружина й четверо дітей. За любов до України заплатили життям рунґурські леґіні Михайло Стефанишин, Юрій Федюк, Михайло Романів. Безслідно пропали вивезені з Великого Ключева Василь Жмундуляк, Микола Біланюк, Степан Карпенюк, Іван Котюк. Червоні головорізи відібрали життя в Миколи Стасюка, Андрія Ясінчука, Михайла Прокопчука, Григорія Ясінчука з Товмачика. Замордували братів Івана й Василя Типчуків, Михайла Козарука, Василя Ґонташа, Дмитра Бойчука зі славної своїм землеробством Турки. Жодного села не проминув кровожерливий московський Молох.

У невеликому приколомийському селі Кийданцях нові окупанти повиносили з сільської читальні картини «Базар» і «Бій під Крутами», пошматували портрет Тараса Шевченка, зняли синьо-жовтий прапор, пограбували бібліотеки «Рідної школи» й «Просвіти». Читальню перетворили на клуб і зганяли туди селян, щоб показати їм фільми про «щасливе й заможне» життя в Радянському Союзі.

Село, що якийсь час очманіло мовчало, призираючись до «визволителів»-здирників, ураз загуло. Розбурхав сільський люд гострий виступ у читальні Василя Федюка – члена ОУН. На сцені вмостилася президія – прийшлий із червоними сільський комуніст Дмитренко, партійні функціонери з району, двоє військовиків. Обіч сцени – охорона. Та Василь на них не зважав, карбував слова, мов у рейку на сполох бив:

– Вони закриватимуть наші церкви й трощитимуть хрести, а ви будете мовчки спостерігати! Вашими синами большевики напакують тюрми, а вас стрілятимуть, як дичину.

Переповнена зала слухала, не дихаючи. Доки старший командир спромігся наказати «схватіть!», відчайдушний хлопець стрибнув зі сцени в занімілий натовп і вихопився надвір.

• Предыдущая
• 46/101
• Следующая