Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 4

• Предыдущая
• 4/101
• Следующая

Червневе сонце палить по-жнивному. Лежимо у височенькому житі, дослухаємось і вдивляємося, що робиться довкруг. У лісі то в одному, то в другому місці ляскають постріли. Значить, ми вчинили розумно, переквартирувавши в поле. На зелених ланах увихаються сапальники. Полуденна спека змушує їх час від часу прикладатися вустами до посудин із водою. А нам аж язики в горло позападали. Спрагу ще дужче розпалює Дністер, що виблискує перед очима блакитною стрічкою. Однак підводитися не відважуємося, бо польовими дорогами безперервно ковпотять машини з енкаведистами. У повітрі гуркочуть літаки. Пополудні покрапотів легенький дощик. Пошерхлими язиками злизуємо зі стеблин небесну вологу. Проте палюче сонце швидко висушило жито. Спрага дошкуляла ще нестерпніше. Вона підняла нас із жита, як тільки посутеніло. Вузенькою стежкою попрошкували до найближчого села, яке нагледіли ще за дня. У невеличкому видолинку дзюркотів малюсінький струмочок. Кинулися до нього, мовби хотіли пірвати його на клоччя.

Утомлене роботою та спекою село дрімало. Тільки в деяких хатах вікна блимали мерехтливими світлячками каганців. Яконайтихіше підійшли до благенької хатини. Завмерли в саду, переконавшись, що ніхто за нами не стежить, ожили. Масевич навшпиньки прокрався до дверей. На легенький стукіт у хаті щось зашаруділо, проте ще довго ніхто не відчиняв. Нарешті з темних сіней забіліла голова старенької жінки. Переляканим голосом назвала село: Грушка. Більше ми й не розпитували. Жінка, затинаючись, пояснила, що москалі суворо наказали негайно мельдувати на ґарнізоні про нічних гостей та різних сторонніх людей, інакше кара буде страшна. Ледь не плачучи, старенька порадила швиденько забиратися геть, бо в селі чекістів видимо-невидимо. Похапцем винесла хліба й молока і тихенько зачинила сінешні двері.

По вечері стали ми радитися, як бути далі. Зрозуміло, що далі йти втрьох небажано, бо про нашу трійку енкаведисти вже могли довідатися. Можливо, що й розшукують нас. Треба розходитись і пробиратися додому осібно. Якщо через два тижні когось із нас не буде у Вербівцях, значить, загинув або втрапив до москалів. На тому й розпрощалися. Попутники мої дісталися додому до двох тижнів. Мені ж судилася інша доля.

Іти вночі самому чужим лісом страшно. Але я притлумлював у собі те почуття й швидко рухався у вибраному напрямку. Вдень відлежувався в гущавині, не маючи сил щоразу перебиратися в поля. Терену не знав, зв’язку не мав жодного, від заляканих людей посутньої помочі не сподівався… У рідних краях такий перехід видався б приємною мандрівкою. На жаль, я був далеко від рідного Покуття.

Голод і втома пригнали мене посеред ночі до якогось села на правому березі Дністра. Притулок знайшов у перекошеній, критій очеретом хатині. Господиня, жінка середніх літ, нашвидкуруч зготувала благеньку вечерю. Ні про що не розпитуючи, кинула на широку лаву верету, під голову дала старенький киптарик. Сама зарипіла ліжком біля доньки. Перед тим, як поринути в глибокий сон, я розповів жінці вигадану історію. Мовляв, родом я з Галичини. Проводив старшого брата до війська. З Чернівців брат поїхав на фронт. Тепер, ось, шукаю роботи по селах. Батьків німці розстріляли. Через моє село проходить лінія фронту. Встиг тільки почути, що її чоловіка забрали до румунського війська. П’янкий сон заколисав мене, гейби малу дитину. Мулька лавка здавалася м’яким пуховиком. Уперше за стільки днів спав у хаті, в безпеці.

Розбудили навскісні промені досвітнього сонця. Господиня вже тупотіла босоніж коло дверей. Кудись зібралася. Чомусь відразу зрозумів, що поспішає заявити про мене. Не намагався навіть її стримати. Вирішив випробувати долю. Не встигла вона причинити за собою хвіртки, як у мене вже визрів план. Поплював у долоні й потер ними по глиняній долівці. Відтак натер обличчя від чола до шиї. Лісову блідість покрив темний «загар». З осколка дзеркала на креденці глянуло на мене замурзане личко виснаженого хлопчака. Побаченим залишився задоволений. Укляк перед образом Богоматері, помолився і знову простягся на лаві.

Захекані кудлаті чоловіки з крісами в руках, що миттю заповнили маленьку хатину, побачили на лаві сплячого бахурину. Брудними щоками йому стікала тонкими цівочками слина. Після гучних окриків я довгенько потягався, протирав заспані очі, чухався, ніяк не міг «прокинутися». Опецькуваті буковинці зацікавлено видивилися на немитого, нестриженого, заспаного й збентеженого хлопчака. Їхній бойовий запал пропав. По тому, як дядьки тримали кріси, визначив, що з них вояки, як із мене ксьондз. Відразу видно, що військового вишколу не мали. Зі зброєю кожен обходився, як із ґирлиґою. Після коротких і плутаних розпитів веліли збиратися. На обличчі в кожного прочитувалося розчарування нікчемною здобиччю. Я довго нушкався. Крадькома зиркнув на жінку, що підпирала вутлим плечем піч, винувато потупивші очі. Усміхнувся до неї. Не осуджував її, бо рятувала себе й дитину. Чекісти вдавалися до різних хитрощів. Часто посилали в села під виглядом утікачів своїх аґентів. Селяни добре знали про ті провокації. Тому попікшись на молоці, дули й на воду. Буковинців, як я згодом не раз переконувався, дуже залякали і румуни, і москалі. Якнайприхильніше подивився на жінку, що дала мені прихисток, і ступив через високий поріг. Сердешна провела мене сумним поглядом. Кряжисті вояки випровадили мене з бічної вулички на центральну дорогу. Пояснили, як дійти до сільради. Впізнати її можна по червоному прапорові над входом. Самі вдавано байдуже повернулися й потрюхикали в протилежний бік. Я зрозумів, що шукають у кума розума, випробовують мене. Курці зрозуміло, що подітися кудись у чужому селі не зможу. Нога за ногою пошкандибав сільською вулицею. Хоча дядьки й пояснили, що йдуть скликати людей з возами для ремонту розбомбленого мосту через Дністер, я не сумнівався, що за мною стежать. Позаяк уже поклався на долю, вирішив довіритися їй сповна.

У просторій хаті-сільраді за столом тіснилися широкоплечий майор і двоє цивільних, як з’ясувалось у ході розмови, голова й секретар сільради. З порога взяли мене в роботу.

– Як звати? Звідки?

– З Галіції, – підлаштовуюся під буковинську говірку.

– Бандерівський шпигун?!

– Який з мене шпигун. Брата на фронт відпроваджував. Повертаюся з Чернівців. Брат порадив шукати тут роботи, бо в нас, у Живачеві, ще фронт. Тата й маму німці вбили.

Довгенько вони ще мене вибадували, міряли недовірливими поглядами. З бандерівського пробували зробити з мене німецького шпигуна, беручи до уваги русявий чуб та всю зовнішність. Я непохитно стояв на своєму. На щастя, виглядав дуже молодо. Бритви до рук ще не брав. Тому, не моргнувши, сказав, що мені незабаром шістнадцять. Тривалий і безглуздий допит втомив не тільки мене, але й допитувачів.

Нарешті вони здалися. Попри бажання виявити «небезпечного шпигуна» їм, мабуть, обридло вовтузитися з хлопчаком. Майор про щось коротко пошепотівся з головою сільради і звелів йому забирати мене до себе додому. Мовляв, тобі потрібен робітник, щоби доглядати за господаркою. Зброю маєш, тож застрелиш, якщо почне брикатися. А з часом усе з’ясується. На тому й розійшлися.

Дорогою голова свердлив мені потилицю колючим поглядом. Не знав, очевидно, чи тішитися дармовим слугою, а чи журитися, що взяв клопіт на свою голову. Вже на подвір’ї трохи зм’як і став розпитувати, що я вмію робити. Чи можу косити, сапати. Щоби не видати свого справжнього віку, відповів, що косити майже не вмію, а сапати трохи можу, хоч і те, й друге добре вмів. Найдужче любив косити. А ще я був непоганим ткачем. Найстарший брат Іван у вісімнадцять років пішов у науку до ткача Івана Яреми, бо на кожну дитину з нашої величенької родини припадало лишень по половинці поля. Від брата навчився ткацького ремесла і я. У п’ятнадцять років уже сам працював на верстаті. Іван більше займався підпільними справами в ОУН. Відбув у Станіславі якийсь вишкіл і став районовим господарчим. Навесні 1944 року здав господарчі справи Ганнусі Масевич і за дорученням вищого проводу взявся переправляти вишколених хлопців на Буковину та збирати зброю. Звичайно, я не мав наміру розповідати про це все ні голові, ні комусь іншому. Як і того, що теж рік тому відбув у Вербівцях військовий вишкіл, під який підпадали всі хлопці в селі від 1922 до 1926 року народження. Нам велено було виготовити дерев’яні кріси. З ними й приходили влітку сорок третього на заняття. Стійкові пильно стежили, щоби не нагрянули німці. З настанням вечірніх сутінків на Зброди сходилися вишкільники. Дівчата теж училися, але без «зброї». Займалися стройовою підготовкою, виконували різні команди, освоювали ази військового мистецтва.

• Предыдущая
• 4/101
• Следующая