Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 30

• Предыдущая
• 30/101
• Следующая

Ройовий Чапай, попереднє псевдо Богун, набирав собі проворніших стрільців. Не знаю чому, але зарахував до свого рою й мене. Псевдо моє тепер було Дорошенко. Згодом з’ясувалося, що ми з ройовим навіть якісь далекі родичі. Чапай народився й виріс в Іспасі. Ходив до Коломийської ґімназії. Ще за життя про його бойові подвиги ходили леґенди. Хоробрістю та вродженим військовим талантом він дивував найсміливіших вояків. Був нагороджений Золотим хрестом. Але попри це все мав добру душу й чуйне серце.

Служив у нашій сотні стрілець Комар. Батько його був якимось високим провідником на Городенківщині. Але тата й сестру більшовики вбили, маму вивезли на Сибір. Хлопчакові якось удалося втекти. Шістнадцятирічним прибився до повстанців. У сотні з Комаром стало коїтися щось незрозуміле. Постійно засинав на стійці. На той час я вже був старшим стрільцем, часто заступав ройового й перевіряв стійкових. Не раз заставав Комара сплячого. Кажу:

– Друже, пильнуйся, бо покарають.

Довкіл нишпорять москалі, а стійковий спить. Якби він засинав після бою чи важкого рейду, то ще Бог з ним, а то стоїмо на постої в лісі, не перевтомлюємося. Незрозуміло…

Якось старший стрілець, псевда не згадаю, родом із Ковалівки, підійшов нечутно до бойової стійки, коли Комар задрімав. Забрав кулемета й приніс сотенному. Кара неминуча. Ми чудово розуміли, яка то буде кара. Чапай вирішив урятувати хлопця. Оскільки курінного, який підписує вироки, в таборі не було, мали ще трохи часу. Вирішили Комара, який сидів на вартівні й чекав своєї долі, відпустити. Стійки він знає й спокійно пройде повз стійкових. Ми здіймемо стрілянину, наче йому навздогін. Ризик великий, але це єдиний шанс урятувати хлопцеві життя. Переговорити з Комаром ройовий доручив мені, що я негайно й виконав. Але тікати хлопець рішуче відмовився. Був чомусь упевнений, що його не розстріляють. А якщо й розстріляють, то це краще, ніж стати дезертиром. По цих його словах мені аж сльози навернулися на очі.

Комара все-таки розстріляли. Вишикували курінь. Оголосили наказ. Охітники, як не дивно, знайшлися. Гримнули постріли з трьох карабінів, і хлопця не стало. В душі моїй щось надломилося. Уперше за своє перебування в УПА відчув ненависть до таких, як і сам, стрільців, вірніше, до тих, що зголосилися розстріляти не ворога, не зрадника, а свого товариша. Про себе подумав, що не стріляв би в хлопця навіть під карою смерті. Поховали Комара під дубом, мов нехриста. Щодня я ходив тихцем на його могилку молитися. Виплакав там багато сліз, хоча сентиментальним ніколи не був. Жорстока річ – війна.

Значно пізніше стало відомо, що наказ на розстріл невинного юного стрільця видав окружний провідник Служби безпеки Кіров – Роман Тучак, довголітній аґент НКВД. Жорстока розправа над хворим хлопчаком викликала бурю обурення серед стрілецтва й ледь не спричинила бунту. Більшовицькі хробаки підточували живе тіло УПА зсередини, намагалися ширити в повстанських відділах відчуття страху й підозри.

Сотні Білого й Мороза вирушили в рейд. Швидким маршем дійшли до Чорного Потоку. Яскравий місяць освітлював місцину з небесної високості. Попереду крокували стежі, з ними – дівчина-зв’язкова й артист Коломийського театру Олекса Романенчук із Воскресінців. Обоє в гуцульській ноші, без зброї, бо йшли перші під виглядом місцевих жителів. Із-за придорожніх корчів гримнув наглий залп. Засідка! Дівчина зойкнула і впала на дорогу поранена в руку. Артист заточився й повільно осів мертвий. Від раптового нападу загинуло дванадцять повстанців, чотирьох поранили. Пролунала команда. Партизани проворно охопили ворожу залогу підковою. Енкаведистів розбили дощенту. Вони полюбляли влаштовувати нічні засідки і з укриття розстрілювати невеликі повстанські підвідділи. Але цього разу вхопили шилом патоки, позаяк вибрали невдале місце й ударили по передніх розшуках, не відаючи, що позаду йдуть дві сотні. З багатими трофеями і гнітючим настроєм ми поверталися додому.

Наприкінці вересня сорок п’ятого ми, дванадцять стрільців із «Залізної п’ятки», під орудою Чапая вирушили до Коломиї виконувати наказ окружного провідника. Завдання групи – знищити літаки на льотному полі, що на лівому березі Пруту. Щодня кружляли вони над лісами й добряче дошкуляли повстанцям. Із Камера вийшли у складі сотні. Поблизу Вербіжа поділилися. Сотня Білого, з якою прийшов і курінний Скуба, зупинилася на горі, що сусідить із Воскресінецькою. Наша група подалася на літниче поле. Чапай знав більшовицький пароль, що й досі дивує мене, тому пройшли без перешкод. Форма на стрільцях була, як завжди на час таких операцій, червоноармійська. Переправившись чайкою через Прут, підійшли до летовища. У темряві бовваніли нечіткі обриси «кукурудзяників». Чапай, який ніколи не розлучався зі скорострілом, пустив прицільну чергу в постових. Запальними кулями підпалили всі літаки. Яскраві смолоскипи освітлювали дорогу, коли ми без жодних перешкод Прутом убрід поверталися назад до сотні.

Радість від легкої перемоги вивітрилася вмить. Почута вістка приголомшила. Загинув курінний Скуба. Стрільці обстрілювали з міномета якісь об’єкти в Коломиї. Щось там не поладилось, і міна розірвалася в стволі. Загинула вся обслуга. Малюсінький осколок перебив Скубі сонну артерію, він невдовзі помер. Біля непорушного провідникового тіла плакали стрільці. Не витирав сліз молодший Скубин брат Петро. Пекучими від сліз очима я дивився на мертвого командира й не вірив, що його вже не буде поміж нас. Улюбленець стрільців і гроза більшовиків Скуба мертвий?! Не побачимо більше його стрункої дужої постаті, не почуємо дзвінкого голосу: «Сотня – на спочинь! Черевики – на струнко!» На слові «черевики» наголошував на другий склад. В усьому любив порядок. Акуратний і підтягнений сам, того ж вимагав від підлеглих. Кучеряве волосся ледь визирало з-під петлюрівки. Чоботи й паси завжди напуцовані до блиску.

Почергово тіло курінного донесли до Грушева. Чому не поховали там? Не знаю. В селі роздобули воза і повезли далі. Дорогою я дивився на Скубу, що лежав на сіні, мов живий, і чомусь нагадав собі його слова: «Московської ноші вдягати не буду». Ніколи, на жодну операцію не скидав рідної уніформи. У Кривобродах сумна процесія завернула на цвинтар. Промову мав політвиховник Левада. Славнішого курінного в Коломийській окрузі не було. Стрільцям куреня Скуби більшовики без зайвих розмов присуджували п’ятнадцять років каторги.

Скуба – Гах Дмитро син Миколи, народився 1919 року в селі Хриплині на Станіславщині. Воював з червоними у складі українського леґіону. Втік від німецьких репресій у Карпати. Як тільки 1943 року зорганізувалася перша в горах сотня Липея, Скуба став у ній чотовим. Згодом вона переросла в курінь. Скуба організував і очолив повстанську сотню «Сурма», яка завзято воювала з німцями. Восени сорок четвертого став командиром куреня «Гайдамаки». Від чотового Скуба піднявся до курінного.

Труна безшумно опустилася в темну яму. На віко глухо загупали грудки землі. Поручник Чорногора дав команду. Три постріли-салюти востаннє потривожили командира. Душа його відійшла у світ, де вічний супокій. Салютували Перебий, Чорний і я. Згодом тіло Скуби перепоховали на цвинтарі в Трачі. Очевидно, більшовики щось пронюхали про похорон у Кривобродах.

Командування куренем перебрав Чорногора, східняк. У п’ятирічному віці він залишився сиротою. Батька-петлюрівця розстріляли чекісти. Дитину забрали до притулку. Після школи хлопець вивчився на офіцера. Сорокового року з Червоною армією прибув на Буковину. Незабаром зв’язався з місцевими партизанами. Підірвав кілька танків, оскільки був старшим лейтенантом танкових військ, і пішов у підпілля. За німецької окупації з підпілля не виходив. Часто з’являвся в Корничі. Коли сорок четвертого року прийшли совіти, підпільники запідозрили його в співпраці з енкаведистами. У Хімчині на Чорногору вже чекала викопана могила. Якимось чином він довідався про це. Прийшов у село й мовив:

– Позаяк ви вже вирішили, то дійте.

Це справило враження. Після недовгих суперечок Чорногори вирішили не чіпати.

• Предыдущая
• 30/101
• Следующая