Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 5

• Предыдущая
• 5/84
• Следующая

Фашисти, що припхалися на зміну більшовикам, якщо чимось і відрізнялися від попередніх окупантів, то тільки не ставленням до українців. Кого не встигли зни-щити совіти, домордовували гітлерівці. Своє справжнє коричневе нутро нацисти показали після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Української Самостійної Соборної Держави. Криваві репресії заполонили західні терени. Ґестапо вдень і вночі виловлювало членів Організації Українських Націоналістів. За кожного вбитого німецького солдата десяткували цілі села. Ґестапівці послуговувалися списками членів ОУН, які їм передали аґенти НКВД та польської дифензиви. Тому винищували найсвідоміших українців. Гинув цвіт української нації. Так було завжди. Так було і в лиховісні часи нацистського засилля.

Студентом архітектурного технікуму в Коломиї я став з легкої руки Івана Кузича, директора Березівської вечірньої школи. За фахом математик, директор зорганізував усіх учителів на підготовку найкращих учнів. Німецьку й латинську мови викладав чудовий педагог Юліан Ковалів. Багато допомагала сільським школярам учителька зі Східної України Катерина Воробйова. Навчала дітей і за німців. За других більшовиків зустрів Воробйову в Стопчатові, що неподалік Яблунова. Вчителювала там. Була одружена, мала двійко дітей. Мене впізнала, хоча був в уніформі, зі зброєю і значно доросліший. Подальшої долі вчительки не знаю. До технікуму вступили і Василь Ґеник, Петро Ґеник, Марія Косовчич. Декілька моїх краян стали студентами технічної школи у Львові, де директорував колишній сотник Калина.

Про технікум у мене залишилися щонайкращі спомини. Зорганізував навчальний заклад і керував ним інженер Фляк. Директор зі всіх сил відстоював перед німецькою владою своїх вихованців, жодного учня не віддав до «баудінсту». Фляк очолював ще і сусідню промислову школу. Якийсь час викладав у нас креслення, аж поки його не замінив на викладацькій роботі інженер Кішакевич, високий, стрункий чоловік. Директор Фляк був надзвичайним педантом. Зодягався в чорний костюм і білу сорочку, носив краватку. Завжди свіжий, виголений, підтягнутий. Мав вигляд бравого ґенерала.

Малювання викладав відомий маляр Кейван, високого зросту, худорлявий. Предмет свій знав досконало, на тему мистецтва міг говорити годинами. Якось дав учням намалювати портрет. Я від старання аж упрів. А він подивився уважно на роботу й каже: «Непогано. Але ти зробив трафарет, а не портрет. Бачиш, ззаду повітря немає».

Було Іванові Кейванові років за тридцять. Син столяра з Карлівки на Снятинщині закінчив Коломийську гімназію. Подальшу освіту здобував у Краківській та Варшавській академіях мистецтв. У тридцятих роках талановитий художник розробив проекти грошей для майбутньої Української держави. У її побудову свято вірив, за це двічі відсидів у львівських «Бриґідках». За Польщі встиг побувати й у варшавській, і в коломийській в’язницях. Перші совіти змушували автора портретів Василя Стефаника, Марка Черемшини, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка малювати портрети «вождів». Проте навіть виконаний портрет Сталіна рятував мало. Випускника двох академій, знавця десятка іноземних мов енкаведистські неуки піддавали принизливій процедурі. Мусив щопонеділка відмічатися в районному НКВД у Снятині. Останні два тижні перебування «визволителів» у рідних краях мусив переховуватися, бо смерть ходила за ним назирці. Прийшлим «рятівникам Європи» також не до шмиги була Кейванова мистецька діяльність, ґестапівці запроторили маляра до в’язниці в Коломиї. Якось викрутився. Вчителював у технікумі та гімназії. У березні 1944 року Іван Кейван разом з дружиною Марією подався на Захід. До 1947 року перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині, опісля з родиною виїхав до Канади. Мешкали в Едмонтоні. 17 вересня 1991 року Іван Кейван помер. По ньому залишилася багата творча спадщина і добра пам’ять людей.

Хімії нас навчав Міхняк, спокійний, добродушний чоловік. Антон Гошуватюк викладав математику, частенько заводив зі мною, мов з дорослим, розмови. Вельми дивував його той факт, що хвалені «доблесні вояки фюрера», під чиїм чоботом стогнала вся Європа, втікають, мов останні ганчірники, від засмальцьованих більшовиків. Обидва не еміґрували. З приходом других совітів працювали в школі. У Міхняка квартирували дві дівчини з мого села, вони приносили з багатої вчителевої бібліотеки книжки. Таким чином, перебуваючи в УПА, я прочитав епопею Богдана Лепкого «Мазепа». Якимось дивом учитель зумів те багатство зберегти. Щосуботи передавав дівчатам по книжці для мене. Ризикував неймовірно. За твори Лепкого міг загриміти до Сибіру на довгі роки.

Технічний рисунок у технікумі викладав Дорош. Значно пізніше я довідався, що скромний учитель був районним провідником ОУН.

Найвизначнішою постаттю в технікумі був, безперечно, Микола Матіїв-Мельник. Відомий письменник, старшина УСС і УГА. Поводив себе як справжній військовий, дисципліну серед нас тримав залізну. Лінивим учням постійно твердив: «Я калік з-під своїх рук у світ випускати не буду зі школи. Прийшов до науки — вчися. Батьки на тебе витрачають гроші, дають тобі торбу з хлібом, аби ти вчився, щоб були з тебе люди, а ти… Або вчися, або йди додому й крути бикам хвости». Викладав українську мову й літературу, німецьку. Предмети його учні слухали уважніше, аніж казання священика в церкві. Ерудицію Матіїв-Мельник мав надзвичайну. Казали, що навчався в трьох університетах — Львівському, Чернівецькому, Віденському. Студіював філософію і музику. Перед тим закінчив Коломийську гімназію. Матіїв-Мельник чудово співав, віртуозно грав на скрипці, вміло керував хором. Без запинки відповідав нам, учням, на кожне запитання з будь-якого предмету, відповіді давав глибокі й вичерпні. Невисокий на зріст, колишній січовий стрілець впливав на нас магічно. На його уроках навіть найвертлявіший учень дихав через раз. У бездонних учителевих очах, здавалося, заховується увесь світ, всі його незбагненні таємниці та знання.

Перед приходом других совітів сорок четвертого року письменникові з дружиною та двома дітьми вдається виїхати до Австрії. Влітку 1947 вони перебираються до США. Через три місяці трапилося непоправне. Микола Матіїв-Мельник у п’ятдесятисемирічному віці помирає.

З Миколою Матіївим-Мельником у мене стався один конфуз. Але про все за порядком. Мельниківська ОУН оголосила набір до дивізії СС «Галичина». Бандерівці не вступали до дивізії. З нашого технікуму директор Фляк також не віддав жодного учня. Але, тим не менше, хлопців до дивізії в Коломиї було набрано. Влаштували навіть бал на честь «дивізійників». Чомусь так трапилося, що на бал запросили мене та Василя Ґеника. В технікумі навчалося лише троє дівчат. Запам’яталися Марія Косовчич з Нижнього Березова та Параска Грицюк з Вікна, що на Городенківщині. Тому на бал запросили дівчат з кравецької школи, гімназії, торговельної школи. Бал видався просто казковим. Постійно грав оркестр, молодь кружляла в танці, вчителі сиділи й спостерігали. Я не пропустив жодного танцю, немов відчував, що незабаром буде не до гулянь. Бал відшумів. А вранці — до школи.

Перший урок мав Матіїв-Мельник. Викликає мене першого. Ми саме вивчали відмінювання іменників у німецькій мові. «Das Substantiv hat drei Deklinatione — die starke Deklination, die schwache Deklination, die weibliche Deklination. Die starke Deklination hat…»

«Іменник має три відміни — сильну, слабку і жіночу. Сильна відміна має…» — випалив я скоромовкою. А ось, що «hаt», тобто має, та сильна відміна, я геть чисто забув. Стояв, мов зварений рак, перед учителем і вишукував очима дірки в підлозі. Такого зі мною в технікумі ще не траплялося.

Ну «hаt», а далі що? — Мельник.

Я завстидався ще більше, ніколи ніхто мене не габав за навчання. Не було причини.

Учитель суворо так подивився на мене й каже: «Ти, Грицю! Ти дурний, як каламар. Я бачив, учора ти добре дівкою обертав у танці. Сьогодні відповідаєш, як би-с босий по стерні йшов. Сідай. Ти не знаєш, двійка тобі!»

Епізод цей залишив у пам’яті глибоку зарубку. Більше я не ходив на чужі бали.

• Предыдущая
• 5/84
• Следующая