Одіссея капітана Блада - Sabatini Rafael - Страница 52

• Предыдущая
• 52/79
• Следующая

Уейд здивовано глянув на неї і замовк, задумливо розглядаючи дівчину. Нарешті він вимовив:

— Я ось про що думаю… Чи не через вас бува все це лихо з капітаном? Ваші слова дуже мучать його. Він тільки — й знає, що твердить їх. Відмовився піти на службу до короля і навіть не потис моєї руки. І що поробиш з таким чоловіком! Досі йому щастило, та закінчить він на нок-реї. А зараз цей дон Кіхот заради нас наражається на смертельну небезпеку.

— Як це? — збентежившись, поцікавилась дівчина.

— Як, питаєте? Хіба ви забули, що він іде на Ямайку, де розташувався штаб англійського флоту? Правда, цим флотом командує ваш дядечко…

Арабелла аж подалась наперед від напруження і жестом зупинила лорда. Той помітив, що дихання її стало частішим і поривчастим, а широко розкриті очі перелякано дивляться на нього:

— Це йому не допоможе! — вигукнула вона. — Навіть не думайте про це. Для Блада мій дядько — найзапекліший ворог у всьому світі. Він черствий, мстивий нелюд — він нічого не прощає. Я певна, що лише надія схопити й повісити капітана Блада примусила його залишити свої плантації на Барбадосі і погодитись стати губернатором Ямайки. Капітан Блад, звісно, цього не знає… — Арабелла замовкла і безпорадно розвела руками.

— Не думаю, щоб становище змінилося, якби навіть Блад і знав про це, — сумно зауважив лорд. — До того, хто зміг простити такого запеклого ворога, як дон Мігель, і відкинув усі мої умовляння, із звичайною міркою не підійдеш. Він лицар до ідіотизму. „

— І все ж це не завадило йому протягом трьох років бути тим, ким він був, і робити те, що він робив. — У голосі дівчини цього разу забринів сум, без будь-якого натяку на презирство.

Лорд Джуліан, який, по-моєму, був схильний до моралізування, зітхнувши, підсумував:

— Життя — занадто складна штука.

Наступного дня, ледь зажеврів горизонт, Арабеллу Бішоп розбудили пронизливі звуки ріжка і настирливе калатання суднового дзвону. Остаточно прогнавши сон, вона відкрила очі і байдуже подивилась на спінену зеленаву воду, що стрімко бігла повз позолочений ілюмінатор. Поволі до її свідомості долинув шум, схожий на метушню: з кают-компанії, якраз над її ліжком, доносився тупіт ніг, хрипкі вигуки і стукіт важких предметів. Відчувши, що шум цей не схожий на звичайну роботу команди. Арабелла, охоплена тривожним передчуттям, підвелася й розбудила свою служницю.

Тим часом у каюті з правого борту, сполоханий цим самим гамором, гарячково одягався лорд Джуліан. Вибігши на палубу, він здивовано поглянув на гору вітрил над собою. Їх підняли, щоб піймати ранковий бриз. А попереду, праворуч і ліворуч розлягалася неозора гладінь океану, що, переливаючись сліпучими блискітками, купалася в золоті сонця, палаючий диск якого ще тільки наполовину вийшов із-за обрію.

На шкафуті, де звечора було так тихо й мирно, нервозно метушилося чоловік із шістдесят. Біля поручнів пів'юта, над самою головою в лорда Джуліана, капітан Блад палко сперечався з однооким розхристаним велетнем Волверстоном, голова якого була пов'язана червоною ситцьовою хусткою.

Ледве показався його світлість, як вони одразу ж замовкли, і капітан Блад, повернувшись, привітався з лордом.

— Доброго ранку, сер! — сказав він:— Я допустився непоправної помилки. Мені не слід було так близько підходити до Ямайки вночі. Але я хотів якнайскоріше висадити вас. Підніміться-но сюди, сер, і я вам дещо покажу.

Нічого не розуміючи, лорд Джуліан піднявся по трапу. Зупинившись біля капітана, він глянув на корму, куди кивнув Блад, і аж скрикнув від подиву. Там, не більше як за три милі на захід від них, ясно-зеленою смугою тягнулася земля. А милі за дві з боку відкритого океану йшли три великих білі кораблі.

— Вони без вимпелів, але, безумовно, це частина ямайської ескадри, — спокійно сказав капітан Блад. — Ми зустрілися з ними на світанку; вони повернули і з того часу не припиняють погоні. А тимчасом «Арабелла» вже чотири місяці у плаванні, дно її дуже обросло, і ми не можемо розвинути необхідної швидкості.

Волверстон, заклавши свої великі руки за широкий шкіряний пояс, з височини свого велетенського зросту насмішкувато глянув на лорда Джуліана, хоч той теж був досить високий.

— Схоже на те, що вам, ваша світлість, доведеться ще раз побувати в морському бою, доки ми не покінчимо з цими кораблями, — сказав велетень.

— Власне, з цього приводу зараз ми й сперечалися, — пояснив Блад. — Я вважаю, що ми не можемо починати бій за таких обставин.

. — Біс із ними, з обставинами! — вигукнув Волверстон, вперто випнувши свою масивну щелепу. — Для нас такі обставини не первина. В Маракайбо було набагато гірше, однак ми ж не тільки перемогли, але й захопили три кораблі. А вчора, коли ми розпочали бій з доном Мігелем, хіба було не гірше?

— Так, але ж то були іспанці.

— А ці хіба кращі? Невже ти боїшся цього незграбного барбадоського бабака? Що тебе мучить, Пітер? Раніш я ніколи не бачив тебе таким.

В цей час десь позаду гримнув гарматний постріл.

— Це сигнал, щоб ми лягли у дрейф, — мовив Блад все тим самим байдужим голосом і тяжко зітхнув.

Волверстон не витримав:

— Та я краще погоджуся зустрітися з полковником Бішопом у пеклі, аніж лягти в дрейф за його наказом! — загорлав він, люто плюнувши на палубу.

Тут у розмову втрутився його світлість.

— О, насмілюсь зауважити, що нам нічого боятися полковника Бішопа, враховуючи вашу послугу його племінниці та мені…

Волверстон, хрипко засміявшись, перебив лорда Джуліана.

— Не гарячкуйте, пане! — вигукнув він глузливо. — Ви не знаєте полковника Бішопа. Ні заради племінниці, ні заради дочки, чи рідної матері він не відмовиться від крові, якої прагне. Він кровопивця! Підла тварюка! Нам з капітаном Бладом це добре відомо. Ми були його рабами.

— Але ж із вами я, — з неабиякою пихою зауважив його світлість.

Сміх Волверстона збентежив лорда, і він трохи підвищив тон свого голосу:

— Запевняю вас, моє слово дещо важить в Англії.

— Хіба що в Англії! Але тут, кат би його побрав, не Англія!

Загримів другий постріл, і тої ж миті за кормою закипіла вода.

Капітан Блад перегнувся через поручні і спокійно сказав білявому штурвальному, що стояв унизу якраз під ним:

— Накажи спустити вітрила, Джеремі. Ми лягаємо в дрейф.

Але Волверстон, шарпнувшись уперед, ревнув:

— Не смій, Джеремі! Зачекай! — Він рвучко повернувся до капітана Блада, а той спокійно поклав йому на плече руку і сумно посміхнувся, стримуючи його порив.

— Спокійно, старий вовче! Спокійно!

— Краще заспокоїв би ти себе, Пітер. Ти збожеволів! А може, збираєшся спровадити нас усіх у пекло заради цієї холодної тендітної панночки?

— Замовчи! — люто крикнув Блад.

Та Волверстона не так легко було залякати.

— Хіба ж не правда, йолопе! Через цю прокляту спідницю ти став боягузом. Ти тремтиш за неї, а хто вона? Племінниця полковника Бішопа, будь він тричі проклятий! Присягаюся богом, що тобі захотілося бунту на кораблі, і, будь певен, я сам його зчиню. Це все-таки краще, ніж здатися і гойдатись на шибениці в Порт-Ройялі!

їх погляди зустрілися. В одному палав сильний гнів і виклик, а в другому — подив і біль.

— Хіба ж ідеться про здачу всіх? Здаюся тільки я сам, — проказав Блад. — Якщо Бішоп сповістить у Англію, що мене схопили й повісили, він і прославиться і водночас задовольнить свою особисту ненависть до мене. Це його цілком влаштує. Я тільки пошлю йому листа й повідомлю, що готовий з'явитися до нього на корабель разом з міс Бішоп та лордом Джуліаном і здатись, але при тій умові, що «Арабеллі» дадуть можливість безперешкодно йти своїм курсом. Наскільки я знаю полковника, він погодиться на таку угоду.

— Такої угоди ніколи не буде! — відрубав Волверстон, не тямлячи себе від гніву. — Ти, Пітер, остаточно з'їхав з глузду, якщо так думаєш!

• Предыдущая
• 52/79
• Следующая