У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік - Страница 16

• Предыдущая
• 16/30
• Следующая

— Так, дякую, мені вже краще.

Панна Грен очікувально глянула на Ельмо, коли вони вийшли з палати. Він похитав головою.

— Тут немає ніякої певності.

— Він її б'є,— мовила сестра

Та оскільки сама пацієнтка не хотіла нічого казати, неможливо було втрутитись.

— Я не хочу виписувати її в такому стані додому, — сказала сестра.

Ельмо ще раз повернувся до пацієнтки.

— Ви знаєте, я подумав, що вам після лікарні не завадило б як слід відпочити.

Жінка мовчки похитала головою.

— Це найкраще, що можна зробити, — спробував він умовити її.

— Мій чоловік… — почала вона.

— Хай трохи побуде сам. Давайте ми пошлемо вас у будинок відпочинку.

Жінка похитала головою вже рішучіше. Вона хотіла додому.

Не було ніякої ради, силувати вони її не могли, але Ельмо поооіцяв медсестрам, що побалакає з її чоловіком, якщо той захоче. Він сам знайшов його й запросив до свого кабінету. Уже темніло, і Ельмо ввімкнув настільну лампу. Найчастіше він розмовляв з родичами поцієнтів після вечірнього обходу. Чоловік був середній на зріст, у темному костюмі й сірій-краватці. Рідке, піщаного кольору волосся було зачесане назад. Звичайне, нічим не примітне обличчя, якби не очі. Окуляри в чоловіка були дуже сильні, вони збільшувати очі, і тому ті очі переважали все на його обличчі. Вони пильно, незмигненно дивилися на Поульсена, стежили за кожним його порухом. Чоловік уважно вислухав його пояснення й похитав головою.

— Нічого не вийде, докторе. Ми впораємося своїми силами, розумієте. Ми одне для одного все. Я не можу обійтися без неї, а вона без мене. Вдома їй добре, краще, ніж у будь-якому будинку відпочинку.

Не можна було витримати погляду тих неприродно збільшених очей. Ельмо пробував дивитися кудись інде, переконував себе, що це порядний чоловік, який дбає про здоров'я своєї дружини. Сестер могли налякати ці його страшні окуляри. Та однаково щось його муляло в жінчиному безнадійному голосі і було щось моторошне в чоловікових тихих, але впертих доказах.

Ельмо змалював стан його дружини й почав торгуватися: три тижні, два, один тиждень. їіільсен поправляв окуляри, ледь посміхаючись, і хитав головою. Вони тах і не домовились і розійшлися, обидва нездоволені один одним.

Того вечора плювок влучив у локомотив. Вони цілу ніч оперувати.

— Не можна виписувати її додому, до нього! — стояла на своєму панна Грен.

— А що, по-твоєму, нам робити? — роздратовано запитав Ельмо. — Можливо, що він її б'є, я цілком допускаю таке. Але що ми вдіємо, як вона нічого не каже!

Його асистентка невдоволено похитала головою.

Ельмо зайшов до пані Нільсен і ще раз почав переконувати її погодитися на будинок відпочинку. Так наполягав, що вона почала плакати. Це його збентежило, і він утік, нічого не досягши.

День випав важкий. Після обіду навіть міцна Лісина кава не змогла його підбадьорити. Ліса співчутливо глянула на нього, коли зайшла схвильована панна Грен і повідомила, що пані Нільсен вимагає, аби її виписали. І чоловік з'явився, щоб забрати її.

— Ти повинен щось зробити, Ельмо! Він безнадійно кивнув головою.

— Добре, я з ними побалакаю.

Вони зайшли разом і сіли поряд. Чоловік тримав дружину за руку, на його губах і за товстими скельцями окулярів грала ледь помітна переможна посмішка.

— Дякуємо за добрий догляд, докторе. Нам здається, що вже пора повертатися додому.

Ельмо найдужче хотілося сказати їм «до побачення» й: лишити все так, як є, але за плечима подружньої пари стояла панна Грен і промовистим поглядом дивилася на нього.

— Пані Нільсен, це справді так? Ви ж іще не хочете додому!

— Хочу, — беззвучним голосом сказала вона и кивнула головою.

А чоловік додав:

— Ми довше не можем обходитись одне без одного.

Ельмо намагався не дивитись на них.

— У вас був тяжкий струс мозку. Я рішуче не раджу вам ще йти додому.

Несподівано вони здалися. Звичайно, найважливіше, щоб дружина одужала. Коли лікар такий дуже стурбований її станом, вони не наполягатимуть.

Ельмо довго сидів за столом і порожнім поглядом дивився на папери перед собою. В той час вони саме готували річний звіт і заявки на нове асигнування. Із суміжної кімнати до нього долинув Лісин голос:

— Ох, Лейфе, невже ти не можеш сам із цим упоратись? Аби хоч на хвилину дали йому спокій!

Ельмо відчинив двері. Як і можна було сподіватися, не сталось нічого такого, що вимагало б його присутності, але молоді лікарі були дуже недосвідчені і кликали його з найменшого приводу. А коли вже він однаково прийшов, то чому б не зробити це самому, ретельно, як він звик усе роботи.

— Телефонував Могенсен, — сказала Ліса, коли він повернувся. — Подзвонити йому, що ти вже є?

— Привіт, це Могенсен. Багато роботи? Приємно, коли в крамничці повно покупців, правда? Послухай-но. Це не тому, що я втручаюся, просто добра порада. В тебе лежить одна жінка, Агнеса Нільсен. її чоловік — брат мого секретаря. Він скаржиться, що до них погано поставилися. Наче є щось таке, через що її ніяк не можна забрати додому, а вона вже дуже хоче виписатися. Що там таке?

Ельмо трохи подумав, тоді нерішуче мовив:

— Це не зовсім звичайний випадок. Я не можу про це говорити.

— Зі мною ти можеш говорити про все, далі воно не піде, — гостро сказав Могенсен.

Ельмо кортіло кинути трубку і втекти, але він стримався.

— Скидається на те, що її добряче налупцювали, як бувало колись… Вона дивно поводиться, завжди якась скута. Ми боїмося за неї.

У трубці почувся Могенсів регіт.

— Дурниці, голубе, такого й близько не може бути. Ні, Що ти! Він впливовий чоловік, уболіває за інших, профспілковий діяч на фабриці Альс-Єнсена, тобто на фабриці його сина. Ми були разом із ними в Ларсенів. Чудові люди. Ні, Ельмо, тобі ще довго треба пожити в нас, щоб вивчити наших людей.

Другого дня Ельмо сказав пані Нільсен, що вона може виписуватись додому. Він сподівався, що не побачить більше ні її саму, ні її чоловіка, але несподівано зустрівся з ними у вестибюлі. Нільсен зупинився і втупив у нього погляд. Н'а губах його й цього разу грала ледь помітна посмішка, голос був запобігливо-ласкавий.

— Не можу сказати, які ми раді, докторе. Щиро дякую, що всі тут були такі добрі до Агнеси. Вона вже здорова, правда, люба? — Він спрямував свої прожектори на дружину, і та силувано кивнула головою. — Подякуй лікареві, серденько. — Ельмо потис її кволу руку. — Ти також рада, правда, Агнесо?

Поульсен на мить піймав погляд її згаслих очей.

— Так, я дуже рада Щиро дякую, докторе.

Того вечора плювок упав принаймні за метр перед локомотивом. Доріт збиралася у свій жіночий гурток, але була сердита, коли виходила з дому. Там уже для неї не було нічого нового. Поульсен з'їв скибку хліба з товстим шматком сиру, випив пляшку пива й сів дивитися телевізор, хоч нічого цікавого не передавали. Думки його крутилися навколо одного й того самого. Що там балакають медсестри, в якому вони настрої? Чи не зробив він дурниці? Що він знав про інших людей? Не завадило б випити ще й чарку чогось міцнішого. Дивно, але обидві пляшки — і з коньяком, і з віскі — виявилися порожніми. Що могло статися? Мабуть, перекинулись, не інакше. Він повернувся до телевізора і, як завжди в таких випадках, заснув.

Ельмо Поульсен здригнувся. Думками він перебував дуже далеко, в тих буднях, коли вдома в нього безперестанку дзвонив телефон і він ні на хвилину не переставав хвилюватися, щоб за його відсутності чогось не сталося в лікарні. Він устав і пройшовся по тісній камері, яку вже так добре знав. По-своєму це все-таки був притулок. Можна навіть сказати, місце відпочинку. Де людина думає. Згадує своє життя. Він помахом ніг скинув черевики і знову сів на лежак. Вони його ув'язнили, замкнули на замок. А він однаково почуває себе так, наче втік від усього.

• Предыдущая
• 16/30
• Следующая