Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 3

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая

Виявилося, що цвинтарна брама замкнена. Та мене це не спинило, я переліз через огорожу. Зіскочивши на землю по той бік огорожі, я пішов цвинтарем.

Я знав, де могила пані Лунде. Я був на похороні два роки тому й запам'ятав високий білий надгробок і перед ним мармурового голуба в траві.

Здавалося, білий камінь убирав у себе мерехтливе місячне проміння — він сам полискував блідо-жовтим світлом. Але біля його підніжжя щось лежало. Спершу мені здалося, Що то кілька порожніх паперових мішків, які вітер часом здимає з вантажних машин. Я підійшов ближче.

І побачив, що то була людина.

Коли я був хлопцем, я б нізащо не повірив, що в старої Дивакуватої сестри полковника Лунде є кров. Але я помилився.

У неї була кров — білий мармуровий голуб був так густо залитий нею, що в темряві здавалося, наче він зроблений з чорного мармуру.

Почав іти сніг. Великі сніжинки посипались мов із мішка.

Сніжинки відразу танули на дрібній постаті панни Лунде. Вона лежала скоцюрблена біля самого надгробка — видно, хтось з усієї сили штовхнув її на камінь.

Сніжинки відразу танули й на залитому кров'ю голубові, проте землю вони вже вкрили тонким завоєм.

І тоді, тієї коротенької миті, коли я побачив дрібну постать панни Лунде, кров і густий сніг, мої очі помітили ще щось.

На землі перед надгробком чітко видніли сліди. їх засипало мокрим лапатим снігом, а проте вони ще добре були помітні. Виразні відбитки маленьких і трохи більших черевиків. Сліди кружляли на місці то ближче, то далі одні від одних і свідчили тільки про одне. Свідчили про боротьбу.

Тієї самої короткої миті, коли я стояв у січневій темряві біля високого надгробка на цвинтарі Вестре, мій погляд помітив напис на камені:

«Трава нічого не ховає».

Я обережно перевернув панну Лунде, щоб глянути на її обличчя.

Кров текла з рани на голові — лоб її був розбитий від брови аж до волосся. Кров текла й далі, але, мабуть, зовсім недавно вона ще просто цебеніла.

Я взяв панну Лунде за зап'ясток і почав намацувати пульс. Рука її була холодна, мов крига, і в серце мені закрався страх. Знайшовши нарешті пальцями жилу, я відчув легенький стукіт.

Я обережно підняв її. Вона була така легенька, що здавалось, наче я несу не людину. Маленька дивакувата панна Лунде. Я знав, що треба поспішати.

Раптом я помітив квітчасту торбу з книжками — вона лежала так, що її наполовину затіняв надгробок. Помітив, коли вже тримав на руках панну Лунде. І залишив її там, де вона лежала. Треба було поспішати.

Щоб знов перебратися через замкнену браму, мені довелось перекинути панну Лунде через плече. Не вельми галантно, але не було ради. Потім я знову взяв її на руки.

В обличчя мені сипало мокрим снігом, а я чимдуж поспішав повз статуї Вігелана на Кіркеваєн. Дорогою я не зустрів жодної живої душі. Кіркеваєн теж була безлюдна в таку негоду. Дах мого блакитного «фольксвагена» вкрило снігом. Він був уже не такий мокрий і м'який. Вітер стих, місяць сховався за хмари, а з неба тепер сипала холодна тверда біла крупа.

Мені дуже не хотілося відмикати свою власну машину й укладати панну Лунде на заднє сидіння. Знов наче не галантно. Я повинен був тримати її, нести.

Мені пощастило.

З боку Майорстюен над'їхало порожнє таксі. Я вийшов на середину вулиці, й таксі відразу зупинилося.

Водій був зовсім молодий — мабуть, студент, що надумав заробити під час різдвяних канікул. Він вийшов з машини й відчинив мені задні дверці. Я схилився й сів у машину з панною Лунде на руках. Вона не ворушилася, і я не чув її віддиху. В мене було таке враження, що я тримаю на колінах дитину.

Водій сів за кермо.

— На пункт швидкої допомоги? — запитав він, дивлячись на мене в дзеркальце.

— До Улеволської лікарні, — відповів я.

— Звичайно таких везуть на пункт швидкої допомоги…

— До Улеволської лікарні, — ще раз сказав я.

— Гаразд. Вона померла?

— Ні. Але треба поспішати.

Він рушив з такою швидкістю, що задні колеса забуксували на слизькому, як мило, асфальті. Він зменшив газ. Тоді, порушивши правила, перетнув трамвайну колію на Кіркеваєн і поїхав у напрямку Майорстюен.

— У тебе є радіо?

— Є.

— Ти можеш зв'язатися з поліцією?

— З поліцією?..

Роби те, що я прошу, якщо можна.

— Можна. Я зв'яжуся з нашою центральною. А вона повідомить поліцію. Що передати?

Він знову глянув на мене в дзеркальце. Ми досягли перехрестя біля Майорстюен, і він зупинився, чекаючи на зелене світло.

Попроси поліцію зв'язатися з інспектором Карлом Юргеном Галлом і доктором Крістіаном Бакке. Нехай негайно прибудуть до третього терапевтичного відділення Улеволської лікарні. Скажи, що справа невідкладна. І що їх викликає доцент Бакке.

Водій рушив. Тоді покрутив якусь кнопку.

— Таксі номер п'ятдесят двадцять два їде до Улеволської лікарні, третє терапевтичне відділення. Попросіть інспектора поліції Карла Юргена й доктора Крістіана Бакке негайно з'явитися туди. їх викликає доцент Бакке.

Він мав дивовижну пам'ять на слова. Видно, філолог, подумав я.

— Як ти гадаєш, через скільки часу вони там будуть? — запитав я.

— Усе залежить від їхньої спритності. Звичайно, він мав слушність.

Я стояв і сперечався з нічною сестрою третього терапевтичного відділення — вона вимагала направлення із пункту швидкої допомоги. Я весь час тримав панну Лунде на руках.

Та ось з'явився мій брат Крістіан.

— Пропустіть його, сестро, — сказав він.

Він рушив коридором, а я за ним. Ми підійшли до дверей із табличкою, на якій було написано: «Завідуючий відділенням». Зайшовши за Крістіаном до його кабінету, я обережно поклав панну Лунде на тапчан.

Крістіан дістав з письмового столу стетоскоп, розстебнув старомодне пальто й чудернацького крою блузку на панні Лунде і почав слухати її серце.

Тієї хвилини з'явився Карл Юрген.

— Мене не пускала нічна сестра, — сказав він. — Довелося показувати документ. Що сталося?

— Я ще не знаю, — відповів Крістіан. — Поклич сюди сестру.

Карл Юрген вийшов.

— Вона помре, Крістіане?

— Не думаю. Але вона дуже ослабла.

У дверях з'явилася нічна сестра разом з Карлом Юргеном.

— Допоможіть мені, сестро.

Сестра, нічого не питаючи, ледь підняла панну Лунде й стягла з неї блузку. Крістіан стояв напоготові з ватою і шприцом. Він протер шкіру на худому передпліччі панни Лунде й зробив укол. Обличчя в обох них були цілком незворушні. А я стояв і думав: господи боже, вони до цього звикли. Звикли до хвороб, до наглої смерті, до вбивства. Вбивства?

— Що ти їй уколов, Крістіане?

— Адреналін, він стимулює серце. Треба було чекати.

У кабінеті було зовсім тихо, тільки годинник цокав над дверима. Я глянув на нього. Минула одинадцята. Хвилинна стрілка, цокнувши, пересувалася щоразу, коли секундна оббігала навколо циферблата.

Крістіан не відпускав тоненького зап'ястка панни Лунде. Потім знову приклав до її грудей стетоскоп. Нічна сестра відхилила узголів'я тапчана, і голова панни Лунде опустилася нижче.

— Сестро, подайте ноші.

Я здригнувся. Ноші? Але не зважився нічого питати. Сестра миттю повернулася з ношами, і Крістіан обережно переклав на них панну Лунде.

— Почекайте мене тут. Я мушу запровадити її до хірургічного відділення. Оглянути, що там з її лобом.

Я й тепер не зважився нічого питати. Та й Карл Юрген не озвався жодним словом. За Крістіаном, сестрою і ношами, на яких лежала панна Лунде, зачинилися двері. Аж тоді Карл Юрген ожив.

— Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?

Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.

— І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?

Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая