Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 24

• Предыдущая
• 24/42
• Следующая

Я дивився на материну струнку ногу в нейлоновій панчосі, мальовниче закинену на другу, й на нігті, вкриті лаком коралового кольору.

— Не знаю, синку. Ти краще запитай Крістіана.

— Крістіан прочитає мені довжелезну лекцію, — відповів я. — А самі ви не можете пояснити цього? Візьмімо хоча б Марту Лунде. Вона вашого віку, навіть на два роки молодша.

— Марту Лунде? Я її пам'ятаю. І Віктора Лунде також.

— Ви маєте на думці Вікторію?

— Вікторію і Віктора. Звучить так зворушливо.

— То що ви скажете про Марту?

— Я її бачила дуже давно. Вона завжди була однакова на вигляд. Взірець самовідданої жінки.

— Який же Марта Лунде взірець, мамо, коли вона всім своїм виглядом ніби засвідчує, що жінка може бути позбавлена будь-якої привабливості?

— Це правда. Але є люди, що завжди носять на собі якісь наліпки.

— Наліпки?..

— То їхня родинна риса. Пам'ятаю малу Вікторію. Я бачила її багато років тому, тепер вона, мабуть, уже доросла. Вона тоді з усієї сили вдавала з себе легковажну. І пам'ятаю Люсі. Я певна, що вона й досі носить задовгі коси і вся в блискітках…

— Наліпки… — проказав я.

Мати лякала мене. Звідки вона знала, що Люсі носить задовгі коси?

— Вона, здається, була співачкою. І поводилась дуже самовпевнено.

— Але до чого тут наліпки, мамо?

Мати взяла сигарету й прикурила її запальничкою. Я дивився на її гарні пальці з лакованими нігтями.

— Дехто носить наліпки, щоб переконати інших, а надто самих себе, що вони такі, якими хотіли б бути.

Я почав здогадуватися, у кого з батьків удався мій брат Крістіан.

— А ви самі, мамо?

— Мені не треба наліпки. Я подобаюся собі такою, яка я насправді.

— А вам не сумно без батька?

— Сумно. Він був дуже спокійний чоловік. Навіть як захворів. Ніколи не говорив про хворобу і спокійно ковтав свої таблетки, я навіть забувала, що він хворий. І він, мабуть, теж забував. Мені без нього сумно. Може, тому я й… ну… пішла в Товариство здоров'я і…

— Я розумію, мамо.

Вона викинула сигарету в камін.

— Звідки ти так добре знаєш родину Лунде, Мартше?

Пора було міняти тему розмови. Я надто багато розпитував про тих Лунде. Але матір не легко було відвернути від того, що її цікавило. Довелося відповісти їй.

— Я давав приватні уроки Вікторії, — мовив я.

Це, власне, була правда. В кожному разі моя відповідь задовольнила матір. Вона почала знов говорити про Товариство здоров'я. Я дав їй вибалакатися. Це була нейтральна тема.

Я ходив на лижах у лісі навколо Бакке. Там не було лижні, але мені подобалося йти неторканим снігом, як я колись ходив хлопцем. Сніг підтанув, став дірчастий, і я часто провалювався в нього. Лижі доводилося змащувати щодня.

Решту часу я тинявся по садибі, розмовляв з матір'ю або просто відпочивав. А головне, намагався ні про що не думати. Це було найважливіше. Ні про що не думати. Десь у майбутньому, вже недалекому, мріла відгадка двох замахів на життя. І. для мене важливо було так заспокоїтися, щоб мати змогу допомогти Карлові Юргену знайти ту відгадку. Карлові Юргену і Крістіанові, який був головною особою в цій грі, бо здогадувався про щось, але не розповідав нам про свої здогади, тому що сам не був цілком упевнений у них, а крім того, не хотів наражати мене на небезпеку. Не треба ні про що думати. Я весь віддавався дрібній роботі в садибі або слухав материні розповіді про Товариство здоров'я, Товариство допомоги дітям і про новий притулок для старих.

На щастя, втекти від думок виявилося легше, ніж я гадав.

Третього вечора під час нашої розмови з матір'ю я погодився переглянути креслення нового притулку для старих.

Був приємний, тихий вечір. У каміні потріскував вогонь. Мати розіклала на столі в бібліотеці креслення. Вона не вмовкала ні на хвилину, своєю балачкою цілком забиваючи диктора, що передавав погоду й останні вісті.

Архітектор Ікс заправив підозріло низьку ціну, але напевне перевитратить кошти. Архітектор Ігрек, навпаки, заправив надто дорого, але він уже збудував у Моргедалі новий готель і закінчив його раніше, ніж домовлялись. Архітектор Дурний, не розуміє, що в будинку для старих не можна планувати так багато сходів, але він каже, що чим більша площа будівництва, тим воно дорожче, а чим більше сходів і чим воно вище, тим воно обійдеться дешевше. Товариство здоров'я планує провести добродійницьку компанію з ярмарком і концертами, щоб притулок для старих був побудований у ширину, а не у висоту.

«Передаємо повідомлення кримінальної поліції». Мати замовкла. В каміні тихо потріскував вогонь. «Кримінальна поліція міста Осло розшукує пані Люсі Лунде. Пані Люсі Лунде тридцять п'ять років. Вона середи: на зріст, має блакитні очі, біляві коси, правильні риси обличчя й гарні зуби. На ній було сіре зимове пальто, сіра сукня переткана срібною ниткою, і брунатні черевики з крокодилячої шкіри. Головного убору на ній, можливо, не було. Пан Люсі Лунде вийшла зі свого дому на схилі Голменколена вчора годині о дев'ятнадцятій і не повернулась. її родина хвилюється, чи з нею чогось не сталося. Усіх, хто б щось знав пре неї просимо дзвонити в кримінальну поліцію міста Осло, телефон сорок два нуль шість п'ятнадцять, або в найближчу поліційну дільницю.

А зараз передамо концерт Ставангерсьхого ансамблю…»

Я немов почув, як легенько клацнуло, — уявив собі, як полковник Лунде вимкнув приймач.

Люсі з синіми, мов проліски, очима. Люсі, яка ганялася за матеріальним добром, Люсі, в якої був гарний голос, але не вистачило мужності йти тернистою дорогою мистецтва. Вона вибрала коротшу дорогу — вийшла заміж за полковника Лунде й носила наліпку: «Самовпевненість».

І та коротша дорога завела її в глухий кут.

Хто скривдив Люсі? Xоч яка вона легковажна й слабка духом, а однаково не заслужила, щоб її кривдили.

— Ти не слухаєш, що я кажу, Мартіне.

Я підвів очі. І побачив матір. Звідки вона тут?

Ага, правда. Я ж удома в Блакке.

— Я не виконав свого обов'язку, — сказав я.

Мати нічого не відповіла. Вона швидко зібрала аркуші з кресленням притулку для старих. Кілька з них вона кинула в камін, тоді поклала на них двоє березових полін, і вони зразу зайнялися

Мати нічого не питала. Що я сказав? Що не виконав свого обов'язку? Мати мовчки дивилася на мене.

— Бачу, ти нічого не хочеш мені розповісти, Мартіне, — мовила нарешті вона. — Ну що ж, я не знаю, які в тебе труднощі. Не розповідай про них, якщо вважаєш, що так треба. Але… чи не можу я тобі чимось допомогти?

— Що ви думаєте про Люсі, мамо?

— Мені її шкода.

— Через… через те? — я кивнув на приймач.

— Ні… не зовсім через те. Я ще не думала про те. Але мені її завжди було шкода. Я пам'ятаю її ще дівчинкою. Коли ви з Крістіаном запрошували її до нас у гості…

Мати мала добру пам'ять. Але мала й ще дещо. Я й раніше знав про це. Вона вміла розпізнавати, що сховане за зовнішнім виглядом людини.

— Якою вона була тоді, мамо? Звичайно, я пам'ятаю, якою вона мені здавалася, але ми з Крістіаном були ще дуже молоді… а крім того, закохані в неї. Всі були закохані в неї. Та якою вона була насправді?.. Якою здавалася дорослим?

Мати взяла сірника й почала ламати його на шматочки.

— Люсі завжди викликала жаль до себе.

— Жаль до себе? Таж усі хлопці ладні були стелитись їй під ноги!

— Вона скрізь почувала себе чужою, Мартіне. Ви, хлопчаки, не могли цього помітити, ви були надто молоді. Інші дівчата були простіші, старосвітськіші, вихованіші, вони чемно присідали переді мною, були в простеньких сукенках, із разком намиста на шиї… Завжди переказували вітання від матері й батька. А Люсі…

— Що?

— Люсі ні від кого не переказувала вітання. Я не знаю, звідки вона. Вона вирізнялася серед інших. Була краще вбрана за них, завжди чіпляла всілякі оздоби. Так звані оздоби. І це робило її дуже жалюгідною. А ще той її погляд. Вічно він чогось шукав.

— Так, я теж помітив це. Правда, аж як став дорослий.

• Предыдущая
• 24/42
• Следующая