Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 22

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая

Скільки? — запитала Люсі. її обличчя під русявими кучерями було біле, мов крейда.

— Важко сказати. Мабуть, кілька місяців.

Тепер я зрозумів, чому Карл Юрген не дав мені відповісти. Він хотів, щоб родина Лунде вважала, що Крістіан надовго вибув з гри. Видно, мав на те свої підстави.

— Я заберу ваш револьвер, полковнику Лунде. Очі в полковника звузилися.

— Це мій службовий револьвер, і в мене є дозвіл на нього. Ніхто не має права забирати його.

— То я конфіскую його на підставі двісті дванадцятого параграфа карного кодексу.

— Полковник Лунде не має до цього ніякого стосунку, — мовила панка Лупде. Тер'єр гавкав з усієї сили.

У полковника Лунде опустилися плечі.

Вікторія й Люсі дивилися на нього, і я не знав, хто з них був блідіший. Тільки панна Лунде не втрачала спокою.

Полковник Лунде підійшов до письмового столу й висунув шухляду. Він простяг руку по револьвер, але Карл Юрген уже опинився позад нього.

— Не чіпайте його, полковнику Лунде!

Карл Юрген рідко коли підвищував голос. А тепер підвищив.

Полковник Лунде ніби постарішав на десять років. Він відступив і опустився на стілець. Запала тиша. Ніхто не торкався до книжок і незакінченого пасьянсу.

Карл Юрген витяг хусточку з нагрудної кишені піджака. Потім, похапцем перевіривши, чи наставлений запобіжник, накинув на револьвер хусточку, взяв його і сховав до кишені.

— На добраніч, — сказав він. Ніхто не пішов його провести.

Полковник Лунде підвівся, дивлячись на двері, які зачинилися за Карлом Юргеном. Тоді обернувся до трьох жінок, що сиділи навколо круглого столу з червоного дерева, з плетеною серветкою, підстеленою під лампу, і вп'явся з них поглядом. Уся його невисока жилава постать напружилась, потерпілі очі стали пронизливі, мов колючки. Тигр, готовий стрибнути, подумав я.

— Хто з вас торкався мого револьвера? — запитав він. Голос у нього був цілком спокійний — мабуть, тому він так мене вразив. Мене, але не його дам.

Маленька панна Лунде лагідно дивилася на нього карими очима, енні, як проліски, очі Люсі були незворушні, а очі Вікторії сяяли, як дві зелені зірки.

— Я, — відповіли вони в один голос.

Полковник Лунде підійшов до столу й на мить сперся на нього. Тоді одним порухом змів із нього пасьянс. Карти розсипались по підлозі. Декотрі впали лицем догори, і я побачив, що червова дама лежала поряд із виновим валетом, ніби їх так поклала чиясь невидима рука.

Полковник Лунде вдарив кулаком по столі.

— Бісові душі! — крикнув він.

Жінки не поворухнулись. Я завмер там, де стояв, на півдорозі між дверима й столом.

Втягнувши голову в плечі, полковник Лунде обвів їх по черзі поглядом. Вони сиділи й незворушно дибилися на нього.

— Ідіть спати! — гримнув він. — Бачити вас не можу… Вони підвелися.

Панна Лунде склала шитво, Люсі згорнула книжку, а Вікторія нахилилася, щоб позбирати з підлоги карти.

— Облиш!

Вікторія нічого не сказала. Люсі й панна Лунде теж не озвалися. Вони мовчки вийшли з вітальні.

— Бабня! — сказав полковник Лунде.

Він сів на найближчий стілець, вперся ліктями в стіл і схилив голову на руки.

Я хвилю постояв, дивлячись на його смагляву потилицю під сивуватим, коротко підстриженим чубом. Тоді зібрав розкидані карти. Полковник мовчав. Я сів з другого боку столу, склав карти в купку, потім сховав їх у скриньку. На стіні за спиною в полковника цокав годинник.

Я витяг із пачки сигарету.

— У вас немає сірників? — запитав я.

Полковник наче аж тепер помітив мене. Він глянув на мене, тоді потер очі маленькими міцними кулаками.

— Сірників немає…

— Нічого. Я згадав, що вони, здається, є в мене самого. Я закурив.

Полковник Лунде дивився кудись понад моїм плечем. Обличчя в нього було порожнє й зажурене.

— Я солдат, доценте Бакке… солдат. Був солдатом майже ціле своє життя. Я звик до порядку. До порядку, спокою і дисципліни. Мені… мені подобається таке життя. Спокій. Спокій і лад. Так я й жив з… з Вікторією. Вона була добра дружина. Така, як і належить солдатській дружині… А після її смерті…

Я очікував.

Раптом він глянув мені просто у вічі.

— Що діється в цьому домі, доценте Бакке?

— Не знаю, — відповів я. — Тобто знаю дуже мало. Скажіть, полковнику… у вас немає пляшки віскі?

Я згадав карафку з портвейном. Але, може, в нього є й віскі?

— У мене… так… є одна пляшка. Я мало п'ю. В солдата повинна бути свіжа голова Солдатові треба…

— Я принесу її, коли ви скажете, де її знайти.

— В буфеті… поряд із портвейном у карафці.

Я підійшов до буфета, відчинив дверці і знайшов пляшку. Вона була повна, навіть не відкоркована. Я приніс із кухні дві чарки.

Полковник Лунде сидів у тій самій позі.

Я відкоркував пляшку, налив чарки і одну поставив перед полковником.

— Випийте, полковнику.

— Мені треба йти на службу… я…

— На службу вам треба йти аж уранці. Випийте. Полковник Лунде хвилину дивився на чарку, тоді трішки надпив її. Так само, як він був надпив чарку з портвейном.

— Випийте все одним духом, полковнику.

Він наче сидів перед генералом. І зробив так, як я звелів, — одним духом випив чарку до дна. Найбільше мене вразило те, що вії! так слухняно виконав мій наказ. Він був солдат.

його худі смагляві щоки ледь порожевіли.

— Ви питали, що діється в цьому домі? — почав я. — Цього я не знаю. Та одне мені відомо. Те саме, що й вам. Що хтось пробував убити панну Лунде. І хтось пробував убити мого брата Крістіана. І що ви, та вся ваша родина, щось шукаєте на горищі.

Мої слова не справили на нього такого враження, як я сподівався. Вони взагалі не справили на нього враження. Він просто погодився з ними.

— Так, ми щось шукаємо.

Він був цілком спокійний. На мить він замислився, тоді знов пильно глянув на мене й несподівано запитав:

— Вам ніколи не спадало на думку, доценте Бакке, що ви дуже схожі на свого брата? Що вас важко розрізнити ззаду? А надто, коли ви однаково вдягнені. В блакитний лижний костюм. Ви ще й досі в ньому.

Я вражено витріщив на нього очі.

Те саме сказав Карл Юрген. Але це був його обов'язок — усе помічати й робити висновки зі своїх спостережень.

Потім я подумав: а звідки полковник Лунде знає, що мій брат Крістіан був одягнений у такий самий блакитний лижний костюм?

— Ви вважаєте, що хтось пробував убити мене?.. — запитав я.

— Не знаю, але мені так здається. Після сьогоднішнього дня. Адже я вас запросив наглядати за Вікторією. Мабуть, вони всі розуміють це, але мовчать. Вони звикли коритися наказам… звикли до дисципліни…

— Дисципліна — небезпечна річ, полковнику Лунде. Не для вас. Ви людина військова Але для тих, хто до неї не звик, вона може бути небезпечною. Уявіть собі, що хтось живе поряд із вами і плекає в собі ненависть, помсту… це велика небезпека.

Полковник Лунде всміхнувся, чого я ніяк не сподівався від нього.

— Той «хтось» уже знайшов, як вилити свою ненависть і помсту.

— Знайшов, — погодився я. — Але нічого тим не домігся. Йому не пощастило. А це ще небезпечніше. Полковнику Лунде, послухайте мене.

Він насторожився.

— Інспектор Галл забув сказати вам одну важливу річ.

Він завжди дуже уважний, а це просто забув. А може, вирішив, щоб я вам сказав… хоч навряд… Одне слово, інспектор Галл вважас, що ваш дім повинна цілодобово охороняти поліція. Тож я можу… гм… можу кілька днів бути вільний. Бо дім, я вже сказав, хтось буде охороняти цілодобово.

Ледь порожевіле обличчя полковника густо почервоніло. Він був щиро обурений.

— Охороняти… охороняти мене! Я сам себе можу охоронити, себе і всю свою родину!

— Не можете, полковнику Лунде. Ви ж бо знаєте… Полковник опустив плечі.

— Знаєте, що сталося. Тепер стало ще небезпечніше. Небезпечніше, ніж будь-коли. Скажіть, будь ласка, в домі є ще якась зброя, крім того револьвера, що забрав інспектор Галл?

— Є ще, звичайно, моя гвинтівка. Аж дивно, що той холодний, як крига, поліцай, не запитав про неї.

• Предыдущая
• 22/42
• Следующая