Трава нічого не ховає - Нюквист Герд - Страница 11

• Предыдущая
• 11/42
• Следующая

Він запалив сигарету.

— А що вбивця робить, коли йому не вдалося скоїти злочин? — запитав Карл Юрген.

Крістіан не відповів. Я не знав, що він думав. Але складалося таке враження, наче він думає про щось незбагненне для нього самого.

Проте я недооцінював свого брата — хоч тоді, в ті сірі зимові місяці, я ще цього не знав. За його зовнішньою неуважністю ховалася напружена праця думки, і ні Карл Юрген, ні я не мали якихось своїх ідей, що давали б нам змогу стежити за нею.

Ми чекали.

Лютий має лише одну перевагу, в ньому менше днів. Зате ті дні були такі короткі й темні, снігу нападало стільки, що здавалося, ніби лютий ніколи не скінчиться. Я допомагав полковникові Лунде прокидати сніг.

А загалом я робив те, задля чого мене офіційно запросили: навчав Вікторію.

Це завдання виявилося навдивовижу легким. Я мав багато учнів, але таких, як Вікторія, в мене ще не було. Вона вміла відразу вловити головну думку й самостійно розвивати її далі. І, вивчивши щось, уже не забувати його. Досить було раз їй щось пояснити, і вона його запам'ятовувала.

«The Industrial Revolution» ми простудіювали за три тижні. Цю книжку вона знала майже напам'ять. Я сам її так добре не знав. Після цього ми взялися за «The American Revolution». А ще я трохи допомагав їй з математики.

Відзначав параграфи, які вона мала вивчити, — і мені було потім аж незручно перевіряти її.

Вікторія дивилася на мене великими зеленими очима, і в них ніби світився глум. Я почував себе йолопом. Не міг збагнути, чого вона не захотіла вчитися в англійській школі, коли її послали туди.

— Чому ти не хотіла вчитися, коли була в Англії, Вікторіє?

Вона ковзнула по мені зеленими очима й знов опустила їх на книжку.

— Тобі там не подобалося?

— Ні.

— Ти навмисне нехтувала школу? Вона не відповіла.

— Хто мовчить, той не перечить, — мовив я. — Чого ти захотіла повернутися додому?

— Це тебе не стосується.

її відповідь прикро вразила мене. Вікторія була не з тих учениць, що дозволяють собі відповідати вчителеві зухвало. Глянувши на неї, я помітив у глибині її зелених очей дивний блиск, якого не міг пояснити. Що це? Норовистість? Страх? Чи свідомий непослух?

— Чого ти боїшся, Вікторіє?

— Я? — перепитала вона. — Я не боюся нічого в світі. «Нічого в світі».

— Це рідкісна риса і свідчить про чуттєву вбогість, — сказав я. — Але це не зовсім правда.

— Це правда, — відповіла вона. — І чуттєвості мені не бракує.

Я глянув на годинник. Була вже друга.

— Ну гаразд, Вікторіє, на сьогодні досить. У кожному разі я гарантую, що ти блискуче складеш екзамен. Я запишу тебе на нього до однієї приватної школи.

Вона сиділа й малювала кружальця в чернетці.

— Це мене дуже влаштовує. Я тоді зможу стати незалежною.

— Що для тебе означає «стати незалежною», Вікторіє? Тобто… що ти думаєш робити?..

— Думаю жити з найдавнішої у світі професії, — відповіла вона.

Я не повірив власним вухам.

— Ти знаєш, що це означає?

— Так, — відповіла вона, і голос у неї був цілком спокійний. — Знаю, що це означає. Спершу я знайду собі якусь комірчину. Потім помешкання. А згодом уже матиму власний будинок… залежно від того, з ким я спатиму… тобто від цього залежатиме, коли я матиму власний будинок. І машину… і гарне вбрання… оздоби… Я хочу їздити в першому класі, в каютах-люкс найбільших пасажирських суден… А коли я житиму в готелі, то теж у найкращих номерах, усі кланятимуться мені, в мене завжди буде повно квіток, великі букети від нього… чи від них… байдуже, скільки їх буде, аби тільки багатих, і я…

Я так грюкнув кулаком по столі, що аж книжки підстрибнули. Я злякався. Просто вжахнувся.

— Мовчи, Вікторіє. Ти сама не знаєш, що кажеш. Я на хочу такого чути… не хочу… ти ж іще дитина…

— Я не дитина, — мовила вона, і в її голосі забринів такий крижаний спокій, що в мене мороз пішов по спині!

— Є й інші способи розбагатіти, — сказав я. — Не конче спати з багатими чоловіками.

— Я знаю. Але так можна розбагатіти найшвидше!

Треба було вдатися до іншої тактики.

— А ти певна, що з тобою хтось захоче спати? — сказав я. — Ти надто худа. І хоч ти кажеш, що нічого не боїшся, та чи ти подумала, що тобі це коштуватиме — жити з найдавнішої у світі професії? Для цього потрібен певний досвід. І певна сексуальна зваба.

Вікторія неквапом підвелася. Тоді млосно повела плечима й випнула стегно. Вона досконало наслідувала Люсі. Пройшлася по кімнаті, і в її ході та погляді було стільки заохочення, що мені стало млосно. Але я відразу отямився.

Мене запрошено сюди, щоб я наглядав за нею. Мабуть, і з цього погляду також. Що ж, я виконаю своє завдання. Але по-своєму.

Я підвівся, присунув стільця до столу й підійшов до Вікторії. Вона кружляла навколо мене. Та сама хода, те саме заохочення в погляді…

Я схопив її за тоненький зап'ясток, притяг до себе й поцілував як слід.

Вийшло те, на що я й розраховував.

Вона вся задерев'яніла й міцно стиснула губи. Я мав би почувати себе розпусником, але не почував. Вікторію треба було провчити, і я її провчив. Нарешті я відпустив її.

Вона відразу сіла до столу, опустила голову на руки й заплакала. В її худеньких плечах і довгих темних косах, за якими ховалися зелені очі, було щось безмежно зворушливе.

Я також сів.

— Вибач мені, Вікторіє, — мовив я. — Але тебе треба було провчити… так би мовити, дати тобі наочний урок. Ти його засвоїла?

— Так, — промурмотіла вона, не підводячи голови. Тоді глянула на мене. — Тобі… тобі приємно було… цілувати мене?

— Ні — відповів я. — Однаково, що цілувати тичку. Та іншого я й не сподівався. Бо не піймався на акторські вихиляси. Отже, доведеться тобі шукати іншого способу розбагатіти.

Вікторія витягла хусточку, витерла носа и пригладила коси. Вона до смішного скидалася на дитину. Потім підвела очі і глянула просто на мене.

— Що ж, пошукаю іншої ради, — мовила вона.

Я знову злякався. Вона вміла по-своєму кидати мене з калюжі та в болото, наче я був її ганчір'яною лялькою.

— Якої ради?

Вона всміхнулася. Тоді простягла руку.

— Дай мені сигарету, Мартіне.

Довга зумисна пауза, подумав я. Та, що має викликати в співрозмовника нестерпне напруження.

— Ти вже колись курила?

— Так.

Я дав їй сигарету і простяг запальничку.

— Взагалі тобі ще рано курити, Вікторіє… хоча в наш час…

Я згадав своїх учнів зі школи в Бріскебю, що курили під час перерви, відійшовши на півметра за огорожу. Там вони були «поза територією школи».

Вікторія кілька разів затяглася, пускаючи рівні кільця диму, що пливли в мене над головою. Видно, мала неабиякий досвід. Принаймні це вона вміла. Але я не забув, що вона сказала.

— То про яку ти казала раду? Вона знов кілька разів затяглася.

— Я її знайду.

Хоч вона ще була тільки довготелесим дівчиськом, на щастя, зворушливо невинним, а вже виявляла неабиякий хист до театральних ефектів.

— Що ти знайдеш? — запитав я якомога спокійнішим голосом.

Я подумав, що йдеться про різець й крамняну квітчасту торбу для шитва. Але мої думки були спрямовані в хибний бік.

— Ти помітив, Мартіне, що в нас по горищі ходять примари?

Клята дівчина! Правда, Люсі завжди казала, що цей старий будинок заселений примарами, але я пояснив це її любов'ю до пишномовності і вмінням бачити скрізь те, чого там не було.

— Я пам'ятаю свою прабабусю Лунде… — мовила Вікторія.

— Прабабусю Лунде? — перепитав я. — То це її привид ходить по горищі?

— І пам'ятаю, що вона мені розповідала. Я почав утрачати терпець.

— І що ж тобі розповідала прабабуся?.. Й чому саме тобі?.. Хто вона була така?

— Прабабуся, Мартіне, хто ж іще? Я її ледь-ледь пам'ятаю. Вона була бабуся мого батька й тітки Марти. Але те, що вона казала, я пам'ятаю добре…

Я мовчав. Навіть якби мені довелося так просидіти до судного дня, я б однаково мовчав. Бо якби запитав щось у Вікторії, то це був би для неї зайвий привід показати свій акторський хист, зробити довгу паузу. Не знаю, скільки ми так сиділи.

• Предыдущая
• 11/42
• Следующая