Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 5

• Предыдущая
• 5/32
• Следующая

— Це не має значення. Коли ви справді її кохали, то саме ви й мусите передовсім допомогти мені. Думаю, вам не байдуже, що її немає серед живих. Інакше мені було б дуже важко повірити в щирість ваших почуттів.

— Я мучився кілька місяців. Не міг спати. Не давало спокою питання: чому вона раптом почала уникати мене? Що їй приключилося?

— Оце б і я хотів зрозуміти, любий хлопче. Як ви з нею познайомилися?

Василе запалив сигарету, тоді похопився й запропонував Дідові. Але той відломив половинку своєї сигари.

— Мама інколи не відмовляється від подарунків, вона лікарка, — пояснив хлопець, звідки в нього чужоземні сигарети. — Ми з Йоаною разом училися, тільки не в одному класі — я старший на рік. Бачив її на перервах, часто ходив слідом. Вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, коли я заприсягся одружитися з нею, як тільки ми повиростаємо. Я цілий рік проводжав її зі школи додому й жодного разу не обізвався. Як би вам пояснити… Ніби в мене була потреба охороняти її… А в дев'ятому класі, точно пригадую навіть день — це було в четвер, я після уроків діждався її в парку, коли вона йшла додому, і без ніяких пояснень сказав, що через два роки я вступлю до інституту й мрію одружитися з нею.

— Вибачте, що перебиваю вас. Чи були між вами інтимні стосунки?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— Будь ласка, говоріть тільки правду, від цієї відповіді надзвичайно багато залежить.

— Та чому б я приховував? Йоана була дівчина. Вона мені сказала, що ніколи не належатиме нікому, крім чоловіка, з яким одружиться.

— Як саме відбувся між вами розрив?

— Ми домовилися зустрітися в суботу, як завше. Вона не прийшла. Я побіг до неї додому, а її подруга, що мешкала разом з нею, сказала, ніби Йоана не хоче бачити мене. Звісно, я не повірив. Відіпхнув Дойну (так звуть ту дівчину) і зайшов до кімнати. Йоана лежала на канапі. Дивилася в стелю якимось відчуженим поглядом. На мене й не глянула. Не знаю, чому, але мені здалося, ніби вона й не впізнала мене або вдавала, що ми не знайомі. Дойна схопила мене за руку й випхала за двері. Вона взагалі забороняла мужчинам заходити до кімнати. Йоана колись мені казала, що Дойна відчуває до чоловіків огиду.

Дід погасив сигару.

— А вона не пояснювала, звідки така огида?

Хлопець трохи подумав.

— Ні.

— Може, ви все-таки знаєте причину, але як не хочете казати, то я не змушую. Це ваше право. Йоана часто бувала тут?

Василе Скурту почав пригадувати.

— Ні, не дуже часто. А після одного вечора зовсім перестала заходити до нас. Тоді саме завітав і мамин приятель лікар Петрашку. Він спробував залицятися до неї, і Йоана призналась мені, що цей чоловік їй дуже не сподобався і вона не хоче бувати в нас.

— А не пояснила, чим саме він їй не сподобався?

Хлопець знову заперечливо хитнув головою.

— І де ж ви після того зустрічалися?

— Їздили машиною за місто. Найчастіше на берег Арджешу, влітку. Зимою бували в Бенясі. Сиділи в машині або прогулювалися.

— Лікар Петрашку — друг вашої сім'ї?

— Він приходить до нас частенько. Лікує батька.

— А де ваш брат?

Хлопець здригнувся.

— Ви його знаєте?

— Бачив уранці, коли ви ховалися в цій кімнаті.

— Батько сказав, що мені ліпше не втручатися в цю брудну справу, і не дозволив виходити. Брат живе в суміжній кімнаті. Зараз пішов на прогулянку з собакою. Він мені брат лише по матері. Батько одружився з мамою, коли Вінченціу було два роки.

— Давно він хворий?

— Коли йому було три роки, він упав з балкона.

— Йоана коли-небудь бачила Вінченціу?

— Мушу вам зізнатися, я, поки міг, приховував його. Мама зробила в спальні переділку, і Вінченціу може вийти тільки через їхню кімнату. Йоана злякалася, коли вперше побачила його. А потім звикла. Думаю, вона його жаліла. Кілька разів навіть просила взяти на прогулянку з нами. Та ми, власне, й машину купили, щоб мати змогу вивозити його на свіже повітря.

— Здається, його хвороба невиліковна?

— Лікар Петрашку сказав, що йому може допомогти тільки чудо. Хіба сильний емоційний шок викличе функціональну зміну залоз внутрішньої секреції. Ви знаєте, Вінченціу страшний лише на вигляд, але він не ідіот. Ми з мамою навчили його читати і писати. Він читає досить багато, поки не почнеться криза.

— А в чому виявляються кризи?

Василе протер очі і відповів:

— Плаче. Кілька днів поспіль, з ранку до вечора. Беззвучно. На кілька тижнів упадає в цілковиту прострацію. Останнім часом виходить із цього стану все важче й важче.

— Скажіть, будь ласка, у вас немає хатньої робітниці?

Василе почервонів, опустив очі.

— Жодна з них у нас довго не затримується. Зараз приходить літня жінка, тричі на тиждень.

— А чому вони йдуть від вас? — спитав Дід, перекладаючи з місця на місце сірникову коробочку, щоб не бентежити Василе поглядом.

— Кому ж приємно лишатися в квартирі з Вінченціу? Не треба забувати, що фізично він розвинений нормально.

— Йоана не боялася його?

— Ні. До речі, після того як вона перестала в нас бувати, кризи у Вінченціу почастішали. Але не дуже замислюйтесь над цим. Я не допускаю думки…

Дід підвівся.

— Скажіть, пане Скурту, протягом останніх трьох місяців ви були на морі?

Хлопець також устав.

— Ні.

— А хтось із вашої сім'ї?

Василе подумав.

— Батько й мама були з лікарем Петрашку.

— Вони їздили тією машиною, яку було викрадено?

— Ні, машиною лікаря Петрашку.

— А чому не своєю?

Хлопець стенув плечима.

— Ось моя адреса, пане Скурту. Я хотів би, щоб сьогодні о шостій вечора ви зайшли до мене. Гадаю, у нас інтереси спільні. Хочу відразу сказати вам: я дуже сумніваюся, ніби то був нещасний випадок. Але це тільки між нами.

Дід вийшов на вулицю. Побачив на розі Вінченціу. Ранком у помешканні він не звернув уваги на зріст хлопця. Вінченціу був вищий від брата і кремезніший. Але його велика голова ледь трималася на тонкій шиї. Вінченціу всміхнувся до якоїсь дівчини, і Діда від тої усмішки пройняв дрож. Злякана дівчина пробігла мимо, не озираючись. Собака, що його вів на поводку хлопець, виявився не пуделем, а бульдогом.

Дід забрав Ельзасця від будки міліціонера, якому залишав його, й пішов до телефону-автомата, щоб доповісти Алексіу про свій візит до Скурту.

З лікаркою Камелією Скурту Дід розмовляв у її неврологічному кабінеті другої дитячої лікарні. В першу мить його вразила краса цієї жінки, їй було за сорок, і він сподівався побачити стомлену, виснажену не так роботою, як власним горем людину. Таке нещастя з Вінченціу, хвороба Леонте… «Цікаво, цікаво», — подумав Дід і сів на стілець, призначений для пацієнтів, іншого тут не було.

Великі чорні очі Камелії сяяли на чистому, як і в обох її синів, обличчі, тонкі, але чітко окреслені губи вигравали від сусідства чудових білих зубів — усе це справило на Діда надзвичайно приємне враження. Особливо ж приваблювала усмішка, а Камелія всміхалася часто і ставала тоді схожою на безтурботну пустотливу школярку, впевнену в собі. Дід бачив її фотографію, коли розмовляв із Леонте, але то була бліда копія цієї повної сили й здоров'я жінки.

— Чоловік казав мені про ваш візит, — повела мову Камелія, давши перед тим розпорядження медсестрі, щоб її не турбували.

— Так, добродійко, і це правда. І ви, либонь, здогадуєтесь, чому я вами зацікавився.

Камелія вийняла з кишені стетоскоп, мабуть, він їй заважав, і поклала на столі поруч із молоточком, яким перевіряла рефлекси пацієнтів.

— Насамперед я хочу вам сказати, що мій син зовсім не причетний до розслідуваного вами інциденту. Мій чоловік, напевне, казав вам, ніби Василе не був знайомий з Йоаною. Це зрозуміло, адже Леонте ніколи не відзначався сміливістю, головне для нього — уникнути зайвого хвилювання. Насправді ж Василе не тільки був із нею добре знайомий, а й кохав її, ба навіть хотів одружитися. Я не дозволила. Гадаю, кожна мати на моєму місці вчинила б так само. Мій обов'язок — поставити його на ноги, дати можливість досягти чогось у житті, а вже потім нехай вирішує сам.

• Предыдущая
• 5/32
• Следующая