Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 10

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая

Дід спокійно вислухав. Сповідь юнакова була цікава, та час минав, а справа не посувалася вперед.

— Розумію тебе, хлопче, але не треба перебільшувати. В житті всяке трапляється, буває, що доводиться гірко шкодувати за чимось, та нічого не вдієш.

— Так, це правда.

Дід потер собі чоло, потім очі, особливо ліве — мабуть, треба замінити скельця в окулярах.

— Василе, хоч тобі й важко, може, ти все-таки розкажеш Мені детальніше про стосунки, я знаю, що вони дружні, між твоєю мамою і лікарем Петрашку?

Юнак пильно подивився на Діда, його чорні очі зблиснули.

— Ці стосунки ніколи мені не подобалися, хоч я намагався зрозуміти маму, ба навіть виправдати її. Мушу вам сказати: без мами в, нас нічого б не вийшло, усім, чого ми досягли, завдячуємо тільки їй. Гадаю, вона одружилася з моїм батьком лише заради Вінченціу. Батько — людина чудова, але він зовсім безвільний, окрім цифр і звітів, ні за що ніколи не вболівав, нічим не цікавився. Я не знаю людини, що могла б так, як він, проходити мимо того, чого не хоче помічати.

— Розкажи мені, будь ласка, чому його спіткав інсульт? Я знаю, це лихо може скоїтися з кожним, незалежно від віку. Але мені відомо також, що найчастіше причиною буває якийсь великий струс або велика радість.

— Я не бажаю говорити про це.

— Як хочеш, я тебе не примушую. Але зрозумій: питаю не просто з цікавості.

— Ви підозрюєте маму?

— Скажу тобі чесно: поки що я не підозрюю нікого, і найменше в мене підстав, повір мені, підозрювати твою маму.

— Запевняю вас, мама ні в чому не винна.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Дід, щоб заспокоїти Василе.

— Я не хотів би обговорювати стосунки моєї мами з Петрашку. У неї було дуже важке життя, я її розумію. Але коли б я точно знав, що між ними щось є, я не виправдовував би її. Напевне, так само думає і мій батько. Хоча Петрашку поводиться в нас, як у себе вдома. Та я ніколи не чув батькових докорів. Може, тому і я не зауважував їй. Тато й тепер любить маму до нестями. Одного разу я бачив, як він хворою рукою чистив їй туфлі. Чистив і плакав. Я тоді втік до своєї кімнати і хотів викинутись у вікно. Не тому, що засуджував батька, просто досі не міг зрозуміти, що мовчання було єдиним способом захисту при його м'якій вдачі. Я точно не знаю, що сталося. Чув лише уривки розмови. Говорили про Вінченціу. Пам'ятаю, прозвучало слово «клініка». Мама кричала, що нікому не дозволить відібрати сина. Щоб не слухати цієї сварки, я вийшов на вулицю. Наступного дня в батька був непоганий настрій. Я збирався до школи і не чув їхньої розмови. А коли прийшов після уроків додому, батько вже був у лікарні. Того ж дня від нас пішла хатня робітниця. Не знаю, чому, напевне, через Вінченціу. Тоді мама вперше побила його. Гадаю, вона потім більше шкодувала не за татом, а за Вінченціу. Після таких випадків брат цілі тижні ні з ким не розмовляє. Мама дуже страждала. Бувало, він по кілька місяців не вставав з ліжка. І мама робила все сама, аж до малоприємних процедур його інтимного туалету. Не пригадую, щоб вона хоч раз попросила допомогти їй. Мені здається, що мама почуває себе винною перед ним, незрозуміле чому.

— На скільки років Вінченціу старший за тебе?

— Майже на три.

— То йому було три роки, коли він упав з балкона?

— Так, два з чимось. Але мама ніяк не може вибачити собі цього випадку. І вечірки, які в нас інколи бували… Врешті, думайте про мене, що хочете… Але я певний, що вона влаштовувала ці вечірки не заради мене, а для Вінченціу. Він тоді весь час займався магнітофоном, міняв стрічки і був дуже задоволений. Вінченціу не відсталий розумово, ви можете легко пересвідчитися в цьому. Але бувають моменти, коли він перестає бути самим собою.

— Тобто як?

— Не можу вам цього пояснити.

— Ти помічав тоді щось незвичайне?

— Хоч ми й живемо в одній квартирі, але мені важко відповісти на це запитання. Коли з батьком сталося таке лихо, мама розділила його кімнату надвоє і поселила Вінченціу окремо. Доти він спав у холі. Мама ніколи не залишала нас на ніч в одній кімнаті. Якби вона так наполегливо не лікувала його, він був би зараз у жалюгідному стані. Хоч він і старший за мене, але говорити почав значно пізніше. Це я добре пам'ятаю.

— Вінченціу буває сам у місті?

— Так. Чому ви запитуєте? Я ж вам казав, він — зовсім нормальна людина, і коли б не його голова, ніхто б на нього й уваги не звертав. Його дуже травмують цікаві, а інколи й злякано-презирливі погляди чужих людей. Мама постійно бореться з цим комплексом, пригадую, вона просила Йоану й Дойну, щоб вони дивилися на нього спокійно, як на звичайного хлопця.

Дід хотів пригостити Василе сигарою, але той відмовився.

— Скажи, будь ласка, мама часто не буває дома?

Юнак уважно поглянув на Діда, не розуміючи, куди він хилить.

— Лікарку викликають і вночі. Мама працює ще й у платній поліклініці. Та хоч би де була, часто телефонує додому, розмовляє або з батьком, або з Вінченціу.

— А з тобою ні?

— Дуже рідко. Я розумію, чому. Адже я здоровий, а вона мусить піклуватися за них.

— А цієї ночі, коли скоїлося нещастя, тобто перед цим увечері, ти був у місті з машиною?

— Ні, вчора на ній їздив Петрашку. Бо він лише сьогодні, ви можете це перевірити, забрав свою з ремонту.

— Якщо ваша машина була в Петрашку, то як ти міг довідатися, що її викрадено? Ти ж сам повідомив у міліцію?

Василе трохи помовчав.

— Я хочу сказати вам усю правду. Сьогодні я вже був нещирий з вами в одному випадку, і ви не можете собі уявити, як це мене мучило. Хоч мама й просила мене змовчати, я не можу, вважаю, що це буде нечесно й неправильно. Близько десятої вечора Петрашку залишив машину під нашими вікнами. О десятій знайомий хлопчик, він живе на другому поверсі, піднявся до нас і сказав мені, що хтось поїхав нашою машиною. Я підійшов до вікна — справді, машини не було. Негайно зателефонував до міліції і сам пішов у відділення, говорив із черговим лейтенантом. Коли повернувся, мама була вже дома. Я все їй розповів, а вона обізвала мене дурнем і сказала, що дозволила взяти машину Петрашку. І додала, що я панікер і взагалі не мушу забувати — машина не моя, а її. Я пішов до своєї кімнати. Чув, як вона повідомила в міліцію, що машина знайшлася.

— А батька тоді дома не було?

— Був. Але він о дев'ятій лягає спати. Мама спить у холі. Я чув, як вона потім вийшла на вулицю. Я лежав у постелі, але заснув не відразу. Коли прокинувся, першою була думка про машину. Поглянув у вікно — машина на місці. Тоді я спокійно заснув.

— А про що змовчати просила тебе мама?

— Про її дзвінок у міліцію, що машина знайшлася.

— Цікаво, цікаво, — промовив Дід і замислився. — Будь ласка, ще одне запитання: учора вдень Йоана приходила до тебе?

— Так, батько казав, що вона була в нас після обіду. Я її не бачив, бо щодня сиджу в бібліотеці архітектурного інституту. Читаю. Мені там подобається.

— І ти не здивувався, що Йоана шукала тебе?

— Звісно, здивувався. Телефону в неї немає, то я відразу пішов на її квартиру. Дома її не було.

— А як ти про це довідався?

— Дзвонив, але ніхто не відчинив.

— А ти не пробував відчинити двері? Може, вони були незамкнені?

— Ні, не пробував. Я лише подзвонив кілька разів, та й годі.

— Потім ти пішов звідти?

— Так. Написав записку і підсунув під двері. Я написав, що шукав її і ждатиму сьогодні перед університетом.

— Дякую тобі, хлопче, на сьогодні досить.

Василе Скурту встав і пішов до дверей. Відчинив їх, але затримався і, не повертаючись обличчям до Діда, сказав:

— Хочу бути з вами щирим до кінця. Петрашку — мамин коханець. Коли батько дістав анонімного листа, вона в усьому зізналася і сказала, що не заперечуватиме проти розлучення. Батько зомлів, упав і вдарився головою об спинку стільця. Того ж дня його паралізувало.

Юнак вийшов. Дід подивився на нього з вікна. Василе похнюпив голову, ніби йшов за труною.

• Предыдущая
• 10/32
• Следующая