Майже опівночі - Кейдин Мартин - Страница 1

• 1/40
• Следующая

Далеко внизу під ними мерехтіло вогнями місто. Звивиста річка відбивала прозоре місячне сяйво. Чоловік, який розглядав місто з тисячометрової висоти, не зважав ні на ревіння мотора, ні на вітер. Байдужий до неповторної краси картини, що відкривалася перед ним, він відшукав міст— за ланцюжком ліхтарів. Від цього надійного орієнтира повів оком на північ, уздовж шосе з рухливими вогниками автомашин. Ось і транспортна розв'язка. Десь тут. Він трохи повернув голову і розрізнив серед вогнів велику прямокутну будівлю. Намагаючись не випустити її з поля зору, скоса глянув на годинник. «Зараз має спрацювати автоматика», — майнула думка. Тут-таки, немов у відповідь, на темному тлі будинку заблимав жовтий вогник. «А ось тобі й чемне запрошення до Національного банку міста Беннінга, штат Джорджія», — осміхнувся він. З висоти сигнальне світло здавалося однією цяткою, хоч насправді миготіли три ліхтарі, встановлені на однаковій відстані один від одного. Тільки вчора він сам поставив їх на даху банківського будинку. Знизу цих вогнів не помітити — будинок стоїть на узвишші, а кожний ліхтар захований у циліндричний рефлектор. Інша річ — з повітря. Він знову глянув на годинник і, поплескавши по плечу пілота, показав на миготливу жовту цятку.

— Бачу, — крізь ревіння мотора прокричав той. — Як вітер?

Пасажир підтягнув парашутні ремені. Він не квапився з відповіддю. Дивлячись на світляний сигнал, згадав, як учора вони із спільником, перевдягтись у ремонтних робітників, пронесли на дах великий пакунок, обгорнутий брезентом. Тоді швиденько закріпили ліхтарі, приладнали годинниковий механізм, який мав увімкнути їх через багато годин, а перед тим, як піти, ще й почаклували над системою охоронної сигналізації біля дверей, що виходили на дах.

І ось тепер пасажир невеликого літака готувався повернутись на той самий дах. Знову торкнувшись пілотового плеча, він вигукнув:

— Вітер нормальний! Візьми трохи на південь від транспортної розв'язки! Зрозумів?

За кілька секунд він уже стояв на краю безодні, почуваючи себе цілком спокійно. Після тисячі стрибків з парашутом повітря стало його стихією. І раніше, ніж пілот відчув різкий поштовх літака, людина, яка стояла позад нього, зникла, швидко провалившись униз.

Він звично розвернувся в повітряному потоці і, випроставши руки й ноги, полетів долілиць на яскраво окреслене вогнями місто. Парашут розкрився з сухим тріском. Потім настала тиша. Чути було тільки тихе шарудіння вуличного руху. Він зосередив усю свою увагу на зниженні. Опуститися в задану точку треба з першої спроби, другої не буде. Орудуючи стропами парашута, він безпомилково спрямував чорний, невидимий знизу купол у потрібний бік. І ось він уже з розгону опускається на дах, падає, відразу ж підводиться і гасить парашут, не давши вітру підхопити його й віднести на край даху.

Чоловік у чорному звів дух, поглянув на годинник і взявся до діла. Він розіклав на даху парашут, розгорнув брезентовий пакунок, що його вони з помічником заховали там напередодні, вийняв з нього складену повітряну кулю, підсунув її під парашут, розправив, а тоді прикріпив краї полотнища до даху. Присвічуючи потайним ліхтариком, перевірив, чи надійно приєднано патрубок кулі до двох невеликих балонів з гелієм, і відкрутив вентилі. Почувши, як у патрубку зашипів газ, чоловік задоволено посміхнувся: на той час, як він усе закінчить, куля буде повна.

Він нахилився, узяв великий прогумований мішок і рішуче попрямував до дверей, що їх учора так добре «полагодив». Двері прочинились безшумно, і він знову посміхнувся: охоронна сигналізація все ще відключена. І ось він уже перед товстостінною камерою — банківським сховищем грошей.

Вивчаючи креслення будинку, він та його помічники розробили докладний план дій. І тепер він насамперед прикріпив до бічної стіни сховища велике кільце, близько метра в діаметрі, начинене вибухівкою. Потім дістав зі свого мішка кілька невеликих ящичків, розставив їх у приміщеннях банку і накрутив на кожному годинниковий механізм. Підійшов до виносного пульта детонатора, нахилився й замкнув контакт. Пролунав вибух, і він ледь утримався на ногах. Не зважаючи на дзвін у вухах, кинувся до пролому, що зяяв у стіні сховища. Всередині працював швидко, як людина, котра знає, де шукати те, що їй потрібно. Впевнено набив пачками банкнотів підвішені до шлейок торбинки на «змійках». Коли позастібав торбинки, на ньому висіло вже понад сто тисяч доларів. Можна було б узяти й більше, але квапив час.

Тієї ж миті пролунали перші сирени. Чоловік зловтішно засміявся, вибрався крізь пролом і побіг сходами. У вікна вже світили прожектори поліційних автомашин, коли по всьому будинку прогриміли вибухи і з каністр, розкиданих по підлозі, Повалив ядучий дим. Якусь мить, поки чоловік прочиняв двері на дах, полісмени бачили тільки цей дим, а тоді почулися ще вибухи й дзенькіт розбитих шибок. Тепер вибухали осколкові заряди, і створювалося враження, наче банда, яка засіла в банку, в розпачі відкрила вогонь по полісменах. Та поліція не квапилась іти на приступ: хоч би хто там був, він уже не втече — пастку закрито наглухо.

Чоловік вибіг на дах, замкнув за собою і заклинив єдині двері, тоді кинувся до парашута. А той тріпотів під вітром і рвався вгору, немов живий, — куля під ним уже наповнилась гелієм. Знизу долинали крики збуджених людей, гуркіт моторів і виття сирен. Що ж, чим більше галасу та метушні, тим краще для нього. Він пристебнув стропи до своїх шлейок і до порожніх балонів від гелію — залишати після себе не можна нічого.

У густій темряві чорний купол тихо піднявся з даху і поплив за вітром.

Полісмени все ще юрмились перед будинком, галасували й лаялися, ховаючись від куль уявних гангстерів.

Надувна куля пливла наче тінь на тлі досвітнього захмареного неба, на висоті метрів із двохсот. Людина, яка висіла на парашутних стропах, нетерпляче викликала когось по рації, поглядаючи то на годинник, то на небо, яке швидко ясніло. Та ось іззаду почувся гуркіт мотора. Повернувшись на стропах, чоловік під парашутом розгледів знайомий силует низькокрилого «поуні». Літак виписав над ним широке коло, а льотчик помахав йому рукою.

Парашутист уважно оглянув місцевість, водночас прикинувши напрям і швидкість польоту. Нарешті він потяг за клапан, випускаючи газ. Куля знижувалася надто повільно, тож довелося відкрити і другий клапан. Потім, роблячи все чітко й злагоджено, парашутист відстебнувся від строп і, притиснувши руки до тіла, каменем полетів до землі. Упевнившись, що куля вже далеко, він смикнув за кільце. Над ним ляснув і розкрився нейлоновий купол запасного парашута.

Приземлившись, він миттю погасив парашут, згорнув його і побіг туди, де безформною купою лежала зморщена куля з основним парашутом. На цей час трохи праворуч уже сів і «поуні», незграбно котячись по землі. Зібравши все майно, парашутист побіг назустріч літакові. Він вибрався на крило, запхав свою ношу у відсік, куди звичайно вантажать хімікати, вмостився туди сам і зачинив дверцята.

Погладжуючи торбинки, він посміхнувся, уявивши собі, який вигляд має з землі їхній «поуні». Немає в цих краях нічого більш звичайного, ніж літак сільськогосподарської авіації, який пролітає вранці над ланами й дібровами.

• 1/40
• Следующая