Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 29

• Предыдущая
• 29/41
• Следующая

— Справді! — гукнув іронічно Сандер. — Будь ласка, викладіть мені їх.

Джеллін зібрав усю свою мужність.

— Постріл скерований був не в скроню, а біля вуха. Той, хто хоче убити себе, притуляє зброю до скроні.

— Браво, Джеллін! Ви так нічому й не навчилися, читаючи протоколи про тисячі самогубств, які ви підшивали! Нічому, зовсім нічому! Хіба ви не читали в тих протоколах, що в момент пострілу рука тремтить і що іноді, цілячись у скроню, влучають у вухо? Звичайно, ви цього не читали, еге ж?

Тон капітана збентежив Джелліна, але не змусив його відступити.

— Припустімо, що ви маєте рацію… Але ж револьвер лежав на сидінні біля Вейтона і не був затиснутий, як можна б того сподіватися, в кулаці.

— Це так, — сказав капітан тим самим тоном. — І ви думаєте, що це перший випадок, коли самогубець випускає після пострілу револьвер з руки? Це природна реакція м'язів. Вона різна у: різних осіб і, між іншим, залежить од волі самогубця. Людина, настроєна рішуче, накладаючи на себе руки, стріляє нетрепетною рукою і стискає зброю в кулані. А такий боягуз, як Вейтон, не зовсім певний ще до останньої хвилини, пістолет тримає на превелику силу. Це теж можна вичитати в переданих вам документах.

Усе це було правда, проте Джеллін не хотів здаватися.

— В автомобілі, на задньому сидінні, знайшли жіночий гребінець, — продовжував він.

Сандер різко урвав його:

— Чудово! Вам здається, що я не помітив його? Та я навіть знаю, чий він! А ви знаєте? Гертруди Веймар. Але оскільки Гертруда Веймар, коли Вейтон вчинив самогубство, сиділа під арештом, ми, мабуть, звинуватити її не можемо.

— А чому її гребінець знайшли саме в автомобілі Вейтона? — спитав наполегливо Джеллін.

— У Вейтонів автомобіль лише один, цією машиною користується також і Френсіс Чезлі. Як вам відомо, Гертруда і Френсіс заручені. Очевидно, вони їздили кудись разом, і тоді Гертруда й згубила цей гребінець.

— А телефонний дзвінок одинадцятого листопада, на який Вейтон відповідав особисто?

Перш ніж відповісти, Сандер на хвильку задумався.

— Тут я зовсім не в курсі. Того дня Вейтонові дзвонило багато причеп. Отож можна припустити, що цей дзвінок був такий самий, як інші, принаймні ніщо не показує, що ми повинні були думати інакше.

Перед такою позицією капітана Сандера Джеллінові було дуже важко сказати, чому він сумнівається в самогубстві Вейтона, тим більше що, по суті, якихось переконливих доказів він не мав. Отож він вирішив більше нічого не говорити. Визволив його з цього незручного становища полковник Енсайкоу, який увійшов до кабінету Сандера в супроводі двох співробітників у формі.

— Пане капітан, — сказав полковник з порога, — один з поліцейських сказав, що Філіп Вейтон убитий, отож я прийшов відкрити вам, хто дав мені анонімки.

— Краще було б сказати мені це значно раніше, — відповів погордливим тоном Сандер. — Вейтон тепер убитий, і від трилітнього строку в'язниці вас уже не врятує ніщо. — Він посміхнувся іронічно і додав: — Я хотів би знати, де ж поділося ваше слово честі?

Таке злісне зауваження анітрохи не образило полковника.

Тон його відповіді був ввічливий.

— Моє слово честі не має вже сенсу.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Сандер.

Спливла бодай хвилина, перше ніж полковник Енсайкоу наважився відповісти.

— Це Філіп Вейтон дав мені листи з погрозами і звелів їх посилати. Я сам театрал і впізнав його одразу. Тоді він зажадав од мене слово честі, що я збережу це в таємниці. Тепер, коли він мертвий, я вважаю себе вільним від даного зобов'язання і тому вирішив назвати його імення.

Це була, безперечно, найважливіша відомість, яку здобуто у справі Вейтона. Поліція досі мусила розбирати тільки гіпотези, а зараз до її рук потрапив конкретний факт. Сандер зітхнув, ніби йому камінь спав з серця. Артур Джеллін сидів задивлений кудись у простір і думав про щось.

— Гаразд, — промовив Сандер, опанувавши собою після хвилинного замішання. — Цей дотеп зі словом честі коштував людського життя. Якби ви захотіли говорити раніше, ми перешкодили б Вейтону заподіяти собі смерть.

Енсайкоу витримав капітанів погляд.

— Я тут, щоб відповісти за свої вчинки, якщо тільки дотримання слова честі можна вважати за вину.

Сандер нетерплячим жестом випровадив полковника Енсайкоу з кабінету.

— Ясно, ясно. — Він подзвонив охоронцеві. Коли двері випустили Енсайкоу, він безсило плюхнув у крісло.

— Ну, що скажете, Джеллін? — запитав він. — Я вас питаю. Тепер ви переконані, що це самогубство?

Джеллін роздивлявся план Бостона, повішений на стіні.

— Може, я вам здамся зарозумілим і дурним, — обізвався він по хвилі,— але я мушу щось вам сказати… — І тут він тихо сказав Сандерові про свій намір довести до відома громадськості власну думку про самогубство Вейтона. Звичайно, перш ніж написати такого листа, він збирався подати у відставку.

Сандер дав йому виговоритися до кінця, потім глибоко зазирнув йому в очі, ніби прагнучи добратися до самого дна душі. Джеллін не витримав і потупився.

— Мені здається, що ви, Артуре, жартуєте, — прошепотів Він. — Незалежно від вашого погляду на справу Вейтона, ви ж не думаєте, що знаєте ліпше від лікаря й експертів, що спричинило смерть актора, не кажучи вже про признання Енсайкоу.

— Ні, пане капітан, — заперечив покірно Джеллін. — Але, не згоджуючись з версією Вейтонового самогубства, я хотів би З'ясувати до кінця одну справу… Я саме подумав, що той, кого Енсайкоу прийняв за Вейтона, міг тільки на нього скидатися. Полковник ніколи не бачив актора зблизька, отож той, хто передав йому листи й звелів посилати їх, міг бути зовсім не Вейтоном, а тільки схожим на нього.

— Ви фантазуєте, Джеллін, — заперечив капітан. — Я готовий вислухати всі ваші гіпотези, але не треба так згущувати фарби.

Скромний архіваріус похитав головою.

— На мою думку, в цій історії багато делікатних і дуже тонких деталей. Можливо, це випадковий збіг обставин або щось інше, але факт залишається фактом: ми, власне, нічого не знаємо, не маємо жодних доказів, які б дозволяли робити остаточні висновки. Ми вхопилися за слово «самогубство», оскільки це визначення найпростіше, і заплющуємо очі на все, що могло б підважити цю версію. Я хочу дослідити цю справу до кінця: якщо це справді самогубство, то я хочу мати для цього всі можливі докази.

— А що ж ви збираєтеся робити? — спитав Сандер з незвичною для нього терплячістю.

— Точно я ще не знаю, — відповів Джеллін. — Але я хотів би заспокоїти мою цікавість, оскільки досі це мені не вдалося дізнатися, чому автомобіль, в якому був труп Вейтона, був знайдений поблизу дому, де мешкає Джон Френзен. Подивіться-но на цей план, капітане. Ось Ферт-стріт, на якій стояв автомобіль Вейтона. Досить пройти тільки три квартали — і вже виходиш на Вендлоу-стріт, 22. Неповних п'ять хвилин дороги. Макх'ю? Звідки у Вейтока взявся револьвер? Він вийшов з вітальні в халаті, а знайшли ми його зовсім одягнутим. Бажано б добути всі відбитки пальців з переднього сидіння автомобіля Вейтона. А також дізнатися, що робив Вейтон від половини третьої, коли він зник, до четвертої чи п'ятої, коли настала смерть. Артурові слова пробудили цікавість капітана. Сандер силкувався подумки відповісти на поставлені ним питання, але даремно. Джеллін мав рацію: доки не буде відповідей на ці питання, твердити про Вейтонове самогубство не можна, незважаючи на всі медичні й технічні експертизи, які, капітан це добре знав, хоч нібито й достеменні, насправді безвартісні для слідства.

— Завдали ви мені мороки, Джеллін. Подавати вам у відставку не треба. Хай газети пишуть і далі про самогубство. А ми продовжимо своє дізнання. Якщо справді хтось винний, то він спатиме спокійно, а ми за цей час постараємося, щоб пробудження стало для нього не дуже приємним.

Джеллін усміхнувся з полегкістю.

— Дякую вам за довіру… Звеліть, будь ласка, стежити й далі за всіма, хто був замішаний у цто справу. Щоб ніхто з них, принаймні зараз, не виїхав з Бостона.

• Предыдущая
• 29/41
• Следующая