Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/51
• Следующая

Об одинадцятій тридцять вони забрали професора ван Гоффа і лягли курсом на Сьомий район. За всю дорогу професор не прохопився й словом, гортав свій записник, щось відмічав у ньому, і лише коли приземлились та заходили до вілли “Двох щасливців”, буркнув:

— Гадаю, вам не варто повторювати: я не вірю в привиди, адже їх у природі, як відомо, немає. А те, що вам здається містикою, — всього лиш нерозгадане явище, що має під собою цілком реальну основу. Ну, — озирнувся він у холі, — показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?

Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:

— П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.

— Я захопив роботу, — помахав професор записником. — А свої думки завжди ношу з собою.

Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.

— А де ж… світло? — озирнувся професор. — Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.

Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:

— Нічого, працювати можна…

Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.

Детективи теж сіли і теж вмовкли.

В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.

Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна… Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?

Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено, розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно… Звідки така метаморфоза?

Тут він спохопився, труснув головою, проганяючи ті розпачливі думки. Чого це він?.. Яка старість, коли йому ще й п’ятдесяти нема! Невже це його розхвилював привид?

Почулося рипіння, і східцями з другого поверху почав спускатися Майкл… Дихання в нього було прискорене, важке; хворобливе. Наче не спускався, а навпаки, — піднімався на круту гору. Навіть крізь окуляри нічного бачення (а вони трохи розмазують зображення) видно було, як він охляв за останні дні. Лице видовжилося, загострилося, очі неспокійно бігають, наче він зліва й справа чекає нападу. Днями він десь ховається, на роботі більше не з’являється, а на віллу приходить лише опівночі, щоб “зустрітися” з Дженні…

“Якщо його не схвилювала трагедія власної дружини, якщо він не прийшов ні в лікарню, ні на похорони, то діло, виходить, кепське, — подумав Джо. — Він уже не належить собі. Жаль чоловіка, гине, і нікому його порятувати”.

І в Джо ще важче стало ва душі. Чому людина така самотня у цьому світі, у світі десяти мільярдів їй подібних? Який гігантський розвиток науки і техніки переживає XXI сторіччя, яких вершин сягнув технічний геній людства, а людина, як і раніше, нікому не потрібна. Загальна всебайдужість страшніша світової пошесті. Бо проти неї, всезагальної байдужості, коли кожен дбає тільки про себе, коли кожен живе, як Робінзон на безлюдному острові, немає ні ліків, ні засобів боротьби. І це при таких вражаючих засобах комунікації! Не виходячи з квартири, натискаєш кнопку — і миттю зв’язуєшся з усім світом. І при такому зв’язку — така самотність, така непробивна стіна відчуженості, байдужості, некомунікабельності! Епідемія, що охопила людство. Всесвітній поток байдужості, у якому всі потонули і кожен борсається, як може, і здебільшого йде на дно, так і не приставши до рятівного берега. Бо й рятівного берега немає…

Так думав Джордж Лі і не знаходив розради.

Та ось почулося легке шипіння, і плин думок Джо урвався.

Годинник відбивав удар за ударом, а Майкл то гарячково пригладжував зачіску, то поправляв на собі одяг, то сідав, то знову схоплювався…

Професор Карл ван Гофф із скептичною посмішкою поглянув на детективів і шепнув: “Той тип що — божевільний?”

Коли забіліло посеред холу і почав формуватись овал світла, Майкл схопився востаннє, поправив краватку, пробіг метушливими пальцями по голові і вже більше не сідав.

У світлому промінні з’явився жіночий силует, він чіткішав, рельєфнішав. Професор випустив з рук записник.

— Та це ж… це Дженні… Точно, Дженні Стівенс! — шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. — Де я?.. — приглушено питав він. — Це справді Дженні, чи мені ввижається?

Джо не встиг відповісти.

— Здрастуй, рідна моя!.. — вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: “Здрастуй, рідна моя…”.

— Дженні, я більше не можу! — вигукнув Майкл. — Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години. Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок… Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як тебе порятувати…

— Дженні… Дженні Стівенс… Що за чортівня?!. — професор спантеличено дивився на детективів. — Я в містику не вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю…

А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне, в сонячну далину, бо усмішка її була сонячною. І сама вона була такою живою, що Джо, засміявшись, простягнув руку, щоб доторкнутись до неї… Схаменувшись, відсмикнув руку і скоса поглянув на професора. А з ван Гоффом чинилося щось незбагненне. Він змінився, очі його палали, руки тремтіли. Та ось він повільно звівся і, не спускаючи з видива захоплених очей, зробив крок уперед.

Джо не встиг його затримати.

— Дженні?! — крикнув професор і притьмом кинувся

до сонячної жінки. — Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?

— Містере ван Гофф, — Кларнес схопив професора за руку. — це не Дженні. Перед вами оптичне зображення Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.

— Ху-ух… звичайно, звичайно… — Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. — Даруйте, це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива… Навдивовижу! Ефект вражаючий!

Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.

Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.

Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.

Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: “Геніально… геніально…”

— Не забирайте в мене Дженні! — раптом закричав Майкл. — Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте? Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!

— Старий, — Джо підійшов і поклав йому руку на плече. — Я тебе розумію, але… Але це не Дженні. Справжня Дженні лежить у парку Вічного Спокою — вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція, номер сто сорок два. А перед тобою оптичне явище. Ілюзія. Фокус, коли хочеш.

— Я все одно не віддам вам Дженні! — Майкл поспішно сунув руку до кишені, та Джо, миттєво її перехопивши, стис так, що Майкл застогнав. Джо вийняв з його кишені променевий пістолет. — Ось так буде краще, старий.

І кинув пістолет Кларнесу, котрий спіймав його на льоту і поклав собі до кишені.

— В тебе є дозвіл на носіння променевого пістолета? — підійшов він до Майкла.

— Немає…

— Містер Джексон, напевне, знає, що той, хто незаконно користується променевою зброєю, підлягає негайному арешту?

— Мені однаково…

• Предыдущая
• 16/51
• Следующая