Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 68

• Предыдущая
• 68/86
• Следующая

Негри загомоніли всі одразу:

— Маса лейтенант, ми голодуємо…

— І наші діти вмирають…

— Ми не маємо чим їх годувати…

— А солдати женуть копати руду…

— У мене взяли єдине теля…

— А у мене навіть посуд…

— Цитьте ви, — гримнув лейтенант Фаберне, — цитьте! Що? Мовчати! Ха-ха, делегація, а галасує мов на базарі. Ну, кажи хтось один.

І лейтенант переможно поглянув на сержанта Кокіля: а що, мовляв, хіба я погано розмовляю з цими мавпами? Негри знову загомоніли:

— Ми не можемо весь час копати руду!

— Маса лейтенант, у нас умирають діти…

— І старі вмирають…

— Ми голодуємо…

— Їмо кору…

— Люди гинуть у болоті…

Далі все поринуло в роздратованому гаморі. Цього лейтенант Фаберне вже не міг стерпіти. Він підняв стек угору — і негри змовкли, подавшись назад. Лейтенант оглянувся на Кокіля: обличчя сержанта було похмуре. Лейтенант згадав попередження Кокіля про збудженість негрів, згадав, що сержант живе тут уже кілька років і добре знає негритянські звичаї. Ні, негрів не можна виганяти, виникнуть, на лихо, ускладнення… тоді припиниться видобуток руди. А повернення в Європу? А премія? Ні, треба поговорити з ними.

— Мовчати! Говоріть хтось один. Бо інакше вижену. Чуєте?..

Негри переглядалися. Ніхто не наважувався говорити за всіх. Та ось висока чорна постать ступила кілька кроків уперед і спинилась перед спантеличеним лейтенантом! Яке зухвальство! Це був Нгамі, його служник.

— Що? Що таке?.. Ти, Нгамі, чорна мавпо, хочеш говорити за всіх, ти, мій служник? Та як ти смієш? Мовчати! Ось я тебе…

А втім, лейтенант не встиг підвестися й замахнутися стеком, як відчув обережний доторк до свого плеча. Сержант Кокіль виразно шепотів йому на вухо:

— Пане лейтенант, дозвольте доповісти, хай Нгамі скаже… вони, ці негри, дуже роздратовані…

Тим часом Нгамі вже почав говорити:

— Маса лейтенант, у мене немає довгих слів. Негри хочуть їсти так само, як білі, маса. Негр голодний, бідний негр. Йому немає грошей, йому нема кого наймати працювати. Солдати примушують копати руду. А їсти нема, нічого нема… Це літо — зовсім голодне літо. Маса накаже не виганяти копати руду, негри житимуть. Маса звелить копати руду, негр помирає. Негри просять дозволити працювати на полі, потім знову копати руду.

Тепер лейтенант Фаберне зрозумів усе. Негри не хочуть копати руду! Це було більше, ніж бунт. Це створювало загрозу всім надіям лейтенанта, загрозу його поверненню з премією до Європи! Шалена лють охопила лейтенанта Фаберне:

— Що? Не копати руду? А що ж, я сам копатиму її за вас? Що? Мовчати! Або чекатиму, поки ви відпочинете — рік, може й два?.. Під три чорти! Мовчати! Забирайтеся геть! І — до роботи! Я вам покажу!

Невдоволений гомін був йому відповіддю. Лейтенант схопився на ноги й підняв стек:

— А, ви ще стоїте?.. Ось вам, ось вам, ось вам! Ось ще тобі, огидна мавпо!..

Він стьобав стеком праворуч і ліворуч, намагаючись влучати по обличчю. Негри, закриваючи голови руками, повільно відступали. Це була багаторічна звичка страху перед гнівом білої людини. Але за мить становище змінилося вкрай. Зненацька Нгамі блискавично підскочив до лейтенанта, вихопив з його рук стек і замахнувся на білого:

— Негр чорний, негр не мавпа! Маса білий, маса хижак! Білі хижаки ссуть кров чорних. Хижаків бити! Отак — ось… ось!..

На плечі лейтенанта посипалися міцні удари його власним стеком. Нгамі бив щосили, незважаючи на лемент лейтенанта:

— Ой-ой!.. Сержанте!.. Стріляйте в нього!.. Ой!.. Солдати… схопіть його!..

Але сержант вагався, видно, побоювався міцних рук Нгамі, бо не зрушив з місця і тільки вигукував:

— До зброї! До зброї! Негр б’є білого! До зброї!..

Проте Нгамі вже шпурнув стек на підлогу, промовивши:

— Бувайте, маса. Негр житиме — хижак ні! — і вистрибнув у вікно.

Пролунало кілька коротких пострілів. То солдати з деяким запізненням виконали наказ. Негри один по одному вискакували за двері. А лейтенант знавісніло горлав:

— Схопити його!.. Стріляйте!.. Розстріляти його!.. Сержанте Кокілю, збільшити податок на негрів на тонну руди… Ой, яка ганьба! Ні, на дві тонни збільшити, ой!..

Після важкого, неспокійного дня настала темна вільготна ніч. З лісу долинали пронизливі крики диких звірів, нічних птахів, якийсь уривчастий регіт, схожий на людський, І над усім безнастанно тремтіло тонке дзижчання комарів. Комарі билися у вікна, затягнені сіткою, і страшно було думати про потребу вийти за двері.

Лейтенант Альбер Фаберне втратив лік склянкам вина, які він випив. Нгамі не було, Нгамі зник. І вино приносив сержант Кокіль. Він-таки старанно допомагав лейтенантові й пити. Між лейтенантом і сержантом лежали розкладені карти: Фаберне демонстрував Кокілю своє артистичне вміння вигравати за будь-яких умов. Але набридли вже й карти. Розмова точилася цілком невимушено і неквапливо: куди поспішати на факторії Агуїн?..

— Е-е, сержанте Кокілю…

— Слухаю, пане лейтенант.

— Е-е, цей мерзотник Нгамі… Ви спіймаєте його, сержанте?

— Гм… Не певен, пане лейтенант. Він, мабуть, утік на річку Санкуру. Це за болотом. Там його не можна знайти.

— Як так не можна? Адже ж я наказав. Ви не виконуєте мого наказу, сержанте. Е-е, адже ж я ваш командир, хіба не так?

— Пробачте, пане лейтенант, у цих хащах свої закони. Ми не знаємо їх. На факторії ви наш начальник. А там… Ми хазяйнуємо тут, лише доки настане темрява…

Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль вів далі:

— Ми не знаємо нічого вже за двадцять кілометрів від факторії. Там починаються негритянські таємниці.

— Е-е… і ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?

— Я ніколи там не був, пане лейтенант. Моя справа — виганяти негрів на роботу, приймати руду… А негритянські фокуси мене не стосуються. Це нехай цікавить Стенлі й Лівінгстона. Тут за десять кілометрів можна позбутися голови…

— І мене заслали в таку глушину?

Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким без угаву дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, і заговорив:

— Я не знаю, пане лейтенант, але… мені розповідали, пане лейтенант, що… гм…

— Та не зволікайте. Ну?

— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенант… Так, це лунають їхні тамтами. Чуєте, як гучно б’ють?..

Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — доносилися дивні звуки шкіряних негритянських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то стихали. Щось було в тих звуках від умовної абетки: короткий удар… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…

Лейтенант сполохано поглянув на сержанта:

— Е-е… що це таке, сержанте, га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант, це негритянський телеграф.

— Який телеграф? Що ви верзете?

— Я не знаю, що саме він зараз передає, пане лейтенант, але це телеграф. Їхній телеграф. Стукотом барабанів негритянські селища пересилають важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенант, вони перемовляються про делегацію… ту, що сьогодні довелося…

— Це вони сповіщають усіх, еге ж?

— Так, пане лейтенант, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.

Запанувала мовчанка, під час якої було чутно тільки далекий стукіт тамтамів.

— Однак це дуже дратує, сержанте… ху… Хіба випити ще? Кокілю, чи не можна якось урвати цей телеграф? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.

— Нічого не вдієш, пане лейтенант. Тут свої закони. Негритянські закони… Мені, знаєте, казали…

— Знову ви зволікаєте, сержанте. Досить балаканини! Кажіть відразу, що вам там казали. Ну?

— Мені розповідали, що там, десь у лісі… до того ж не дуже далеко від нашої факторії… в напрямку річки Санкуру… є дивне негритянське село Ньягва. І в тому селі живе негритянський бог.

• Предыдущая
• 68/86
• Следующая