Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 66

• Предыдущая
• 66/86
• Следующая

Три голови водночас повернулися до люка, що вів у машинне відділення корабля. В очах застигло німе запитання. Командир зайшов через люк у каюту і стояв перед ними — Штурманом, Лікарем і Фізиком. Обличчя його немовби й усміхалося, але очі були чомусь сумні, і це надавало Командирові якогось дивного, незвичайного для нього вигляду. Командир на мить спинився, озираючи присутніх, і вийняв з кишені кілька невеличких аркушів паперу, на яких виднілися рядки літер, показав їх товаришам і нарешті промовив:

— Радий повідомити вас, що Аргос цілком упорався із складним завданням. Текст розшифровано!

— Ура! — несамовито вигукнув Фізик, і раптом йому стало ніяково за свою дитячу вихватку.

Командир ледь усміхнувся:

— Нічого, дорогий Фізику, спочатку я й сам ладен був кричати “ура”. Крім того, саме ж вам належить честь відкриття цих записів на металі. Ще раз вітаю вас, друже.

Штурман і Лікар помітили стриманість Командира і відзначили слово “спочатку”, яке він вимовив. Це їх здивувало. Тільки Фізик, червоний від сорому, не помічав нічого. А Командир поглянув в ілюмінатор, простяг руку й торкнувся вимикача. В каюті “Зеніта-1” згасло світло. Перед очима екіпажу відкрилася чарівна картина нічного марсіянського неба з сяючими, напрочуд великими зірками. Одна з них повільно пливла із заходу на схід — яскрава зірочка сріблясто-блакитного кольору. Це був один з двох супутників Марса — Фобос.

Командир знову ввімкнув світло. Він сів за стіл і трохи урочисто звернувся до присутніх:

— Вас, мабуть, здивувало, що я погасив світло в каюті. Мені просто хотілося ще раз звернути вашу увагу на Фобос, який саме утретє на добу пройшов небосхилом… Чому я зробив це? Зараз ви про все довідаєтесь.

— Та невже ж?.. — зацікавлено спитав Лікар, наче згадавши щось, але так і не закінчив.

Командир знову ледь помітно всміхнувся.

— Так от. Наша електронно-обчислювальна машина Аргос справді розшифрувала записи, знайдені Фізиком. Щоправда, не всі, далеко не всі. Бот приніс нам двадцять вісім отаких металевих пластинок із загадковими значками. Але більшу частину їх з’їла корозія. Ми з вами не можемо поновити значки, що зникли внаслідок цього… Гадаю, коли ми повернемось, спеціалісти оброблять решту пластинок і виявлять на них усі значки. Але це справа майбутнього. А поки що ми опрацювали фактично лише п’ять пластинок, де літери збереглися. Я кажу — літери, бо так воно і є. Аргос прочитав їх. Ось розшифровані ним записи.

Командир ще раз показав укриті рядками літер паперові аркушики.

— Я спробував розкласти їх за змістом, хоч це й дуже умовно. Тим більше, що записи ці зроблено, як мені здається, десятки тисяч років тому. Тепер зрозуміло, чому в будинках марсіян не лишилося ніяких речей. Час знищив їх цілком. Час — і ще дещо… Ось уривок перший.

Він узяв один аркушик паперу й голосно прочитав:

— “…коли Сині збудували свій Супутник і запустили його на орбіту, вони вважали, що вже перемогли. Сині твердили, що тепер, коли Супутник кожного дня пливтиме своєю орбітою навколо планети, кожен пересвідчиться в їхній цілковитій могутності. І Зелені підкоряться їм. Але сталося не так. Зелені на своїй половині планети почали будувати ще потужніші ракети, вже з атомними двигунами…”

Командир підвів очі:

— Далі цю пластинку прочитати не можна, рядки її літер з’їла корозія.

— Атомні двигуни?.. Виходить, марсіяни ще тоді будували їх, були отак знайомі з ними? — майже розгублено спитав Лікар.

Командир ствердно кивнув:

— Слухайте далі: “…вони назвали його Сяйво. Зелені заявили, що їх штучне Сяйво таке ж саме, як і Супутник Синіх, його діаметр також досягає десяти кілометрів. Але, заявили вони, ми маємо потужніші двигуни, і тому Сяйво рухається швидше. Сині мусять зрозуміти, що половина планети, населена Зеленими, сильніша, бо Сяйво обертається навколо Марса тричі на добу. І вони, Сині, повинні примиритися й підкоритись. Так заявили Зелені. Але й це не було кінцем. Бо тоді…”

Лікар порушив мовчанку, що запанувала після читання цього уривка. Він сказав:

— Отже, Супутник і Сяйво — а за нашою земною термінологією, Деймос і Фобос — штучні витвори… І відтоді, як їх запустили, вони й досі обертаються по орбітах навколо Марса?..

— Виходить, що так, — відповів Командир. — І Сині, і Зелені, очевидно, були великі ворожі угруповання марсіян. І ті, й інші мали свою половину планети, хоч ми й не знаємо, чому і як це сталося… Втім, послухайте далі. Третя пластинка розповідає ось що: “…атомні гармати, бомби й ракети. Це поступово стало найстрашнішим лихом на обох половинах планети. Дехто розумів це, а дехто — ні. Кожна половина вважала, що вона може знищити іншу. Але Зелені все ж таки боялися Синіх, а Сині — Зелених, і ніхто не наважувався розпочати це знищення…”

Він узяв четвертий аркушик паперу. Пальці йому помітно тремтіли, коли він підніс його до очей.

— Слухайте, друзі, що було потім:

— “…але кнопку було натиснуто, і атомні бомби Зелених почали вибухати на половині Синіх, не лишаючи нічого живого. Проте Сині також встигли натиснути кнопку на своїй половині. І хоч вони й загинули, але автоматичні ракети вже після їх смерті почали знищувати половину Зелених. Хто загинув одразу, а хто пізніше, але атомна смерть спостигала всіх. А ті, хто випадково вижив, не мав чого їсти, бо вибухи атомних бомб отруїли всю їжу і всю воду, і ніхто не міг уже після того врятуватися…”

Дослідники приголомшено мовчали. В руках Командира був ще один, останній аркушик паперу. Останній запис…

— Читайте, Командире! — хрипко вимовив Штурман.

— Прочитаю, все прочитаю, — відповів Командир. — Ось що написано на останньому аркушику, на останній пластинці з тих, де літери збереглися:

— “Я тут, у підвалі головного управління. Я знаю, що незабаром загину. Атомна смерть не рятує нікого. Мабуть, я останній з усіх. І я сподіваюсь, що будь-хто — можливо, навіть прихідці з інших планет — колись дізнаються з моїх записів про те, що трапилося на нашій планеті, з нашою великою цивілізацією. Хай хоч вони будуть розумніші й не знищують самих себе атомними вибухами, бо, раз почавши це знищення, ніхто вже не зможе його спинити…”

Командир замовк. Мовчали, вражені, і його товариші.

Потім Командир знову торкнувся вимикача.

І в темряві ілюмінатора міжпланетного корабля знову з’явилося прекрасне глибоке марсіянське небо з його яскравими зірками.

Фобос уже зник на сході, зате на небосхил поступово підіймався другий супутник Марса — Деймос, так само байдужий до всього, як і перший. Він повільно плив над мертвими жовтими пісками планети, де вже не лишилося нічого живого, спустошеної планети, яку люди називають Марсом…

Хто не знав у Брюсселі блискучого офіцера лейтенанта бельгійської королівської армії Альберта Фаберне? Хто не знав його підкручених чорних вусів, його нікельованої шаблі, його гучного голосу?

Не було жодного свята, жодної великої вечірки, де не звертав би уваги публіки цей елегантний офіцер. І ніщо не пророкувало йому тоді несподіваної подорожі до Центральної Африки — до країни брудних чорних мавп, як називав лейтенант Фаберне людей, що жили в далекій Африці — негрів банту. Та хіба, на його думку, вони заслуговували, щоб їх називали інакше. Для нього це була робоча худоба, раби. Ото й усе, що він волів знати про них. Та й хто з оточення лейтенанта Фаберне взагалі знав щось про Африку, крім того, що африканські уранові й фруктові акції дають їхнім власникам великі прибутки? Ніхто й нічого. Далека, незрозуміла країна, звідки безкраєю річкою пливе багатство для тих, хто володіє цінними паперами й акціями, країна, й досі повна загадок, таємниць, невідомих білим. Країна, на карті якої й досі декотрі річки позначено лише пунктиром — і ніхто не відає, звідки бере свій початок примхлива течія якихось там Санкуру, Луалабі, Ломамі — приток великої ріки Конго.

• Предыдущая
• 66/86
• Следующая