Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/86
• Следующая

У розпалі своїх думок Олд-Бой навіть не помітив одразу, як Сашко почав розповідати далі, помітно відходячи од теми:

— Ну, якщо так, Ганночко, то слухайте. Доведеться почати трохи здаля. Ви про ультрафіолетове проміння щось чули?

— Авжеж. Від нього людина стає засмаглою, правда ж?

— Так, так. Воно пігментує нам шкіру. І взагалі дуже потрібне організмові, бо без нього людина хворіє. У дітей, наприклад, розвивається рахіт. Ви ж чули, що дітей, хворих на рахіт, опромінюють ультрафіолетовим промінням з так званих кварцевих ламп? Деякі вчені гадають, що пігмент, який виникає в шкірі під впливом ультрафіолетового проміння, є запасом особливої енергії, що її організм убирає з тим промінням. Наш учений Шпітерс зробив такий дослід. Він узяв дві рослини і залишив їх зростати в темряві. Як ви знаєте, в цілковитій темряві рослини ростуть дуже погано, вони бліді, кволі… Та ось, одну з тих рослин Шпітерс поливав звичайною водою, а другу — водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням. Що вийшло? Рослина, яку поливали звичайною водою, росла бліда і квола. А рослина, яку поливали водою, опроміненою ультрафіолетовим промінням, росла швидше й краще, майже так, як під світлом. Щоправда, вона була трохи блідувата. Але це залежало, казав Шпітерс, певно, від того, що він не має змоги дати воді потрібної концентрації ультрафіолетового проміння, бо джерелом цього проміння була звичайна кварцова лампа.

— Ну, й що з того?

— А ви не здогадалися? Найцікавіше тут припущення, що вода немов збирає в собі енергію ультрафіолетового проміння, ніби акумулює його. Звідси один крок і до моєї гіпотези.

— А саме? — не вгавала дівчина. І Петро знову відзначив надзвичайну цікавість Ганни, що не зводила погляду з Сашка. Але ж це не ревнощі, боронь боже, повторив він собі в думках, дівчині це цікаво, й годі, і ніяких ревнощів тут і сліду немає.

— Зараз, зараз, — відповів Сашко. — Як ви знаєте, пацюки стали гігантами через те, що нажерлися опроміненого зерна. Адже їх самих ніхто не опромінював. Як же могло зерно так уплинути на пацюків? Згадуючи попередні міркування щодо того впливу, який має на рослину вода, опромінена ультрафіолетовим промінням, я намагаюся так пояснити собі механіку цієї події. Ми опромінили міліметровими хвилями й інфразвуком зерно. Воно акумулювало в собі енергію цього опромінення. Пацюки, з’ївши зерно, ввели собі в організм разом з ним і акумульовану енергію. А це в принципі те саме, що й безпосереднє опромінення нашим генератором. Наслідки ми побачили на власні очі: то були велетенські пацюки, на яких нам довелося полювати. Зате тепер ми знаємо, що енергія нашого мікрохвильного генератора з інфразвуком активно акумулюється в тому об’єкті, який ми опромінюємо.

— І ось вам, Сашко, висновки, які я можу зробити, — напівсерйозно зауважила Ганна. — Не їжте опромінених продуктів, бо це може бути рівнозначно тому, як би вас самих опромінили під генератором. Так, товаришу лектор?

— Не зовсім так, — засміявся Сашко. — Правильніше треба було б висловитися: не нажирайтеся, як пацюки, щойно опромінених продуктів. Бо можуть бути небажані наслідки.

Засміялася й Ганна. Її сміх лунав щиро, безпосередньо. Засміявся й Петро, але одразу мовив, певно вважаючи, що для цього вже давно настав час:

— Ми з вами, на мою думку, пережили якийсь своєрідний варіант фантастичного оповідання Уеллса “їжа богів”. Там один учений — здається, професор Бенсінгтон, — винайшов дивну речовину, гераклеофорбію. Поївши цієї речовини, всі живі істоти перетворювалися на гігантів, не тільки худоба, птахи, комахи, але й люди… На щастя, у нас це все кінчилося значно легше, ніж в Уеллса. І на цьому ми поставимо крапку, дорогий мій Сашко! Інаф, досить! І без того розмова забрала… — він поглянув на годинника, — близько години.

— Та невже? — здивувалася Ганна. — А я й не думала, що так довго! Певно, тому, що було дуже цікаво. — І вона подарувала Сашкові вдячний погляд своїх чорних очей.

— Так, так, — заквапився з невідомої причини Олд-Бой, — дуже цікаво! Але стривайте: здається, хтось іще входить до лабораторії.

Справді, на голубуватому екрані телевізора з’явилася тінь. Сашко вигукнув:

— От добре! Тепер і я щось побачу! А то аж прикро було: бачу весь час тільки нерухомі речі!

— Наприклад, мене, — підштрикнула його кокетливо Ганна.

— Та ні, я не вас мав на увазі, а зображення! Ой, та це ж наш Богдан! Що він там робитиме?

На екрані телевізора було ясно видно, як до лабораторії вбіг Богдан. Мабуть, він дуже поспішав. Рудий дослідник озирнувся, схопив щітку, що лежала на стільці, і почав енергійно чистити свій піджак, на якому виразно виднілися білі плями.

— Це він чистить сліди молока. Вимазався, коли носив бідони, — співчутливо промовила Ганна.

Довгі руки Богдана миготіли в повітрі. Ось він розмахнувся надто широко, вдарився рукою об стіл. Щітка вилетіла і впала на підлогу. Богдан потер руку об піджак: мабуть, боляче. Потім нахилився, підняв щітку і завмер, помітивши щось на підлозі. То були пасма волосся старого Потаповича. Богдан здивовано оглянув їх, знизав плечима. Ганна притиснула долоню до рота, щоб не розсміятись. Нараз довга незграбна постать Богдана зникла з поля зору, мабуть, хлопець одійшов до вікна.

— Чого він хоче? — спитав Олд-Бой.

Та Богдан знову з’явився на екрані телевізора. Він тримав перед собою невеличке дзеркальце і уважно розглядав своє обличчя.

— Погляньте, яке в нього обличчя! — вигукнула Ганна. — Я бачу це навіть у телевізорі! Один бік темніший, а другий світліший.

Справді, обличчя Богдана було якесь неприродне, і навіть дуже неприродне. Один бік обличчя був темний, а другий значно світліший. Богдан то підносив дзеркальце ближче до себе, то, навпаки, відхиляв його. Він був сумний. Нарешті, поклав дзеркальце і підійшов ближче до генератора.

— Зараз він побачить мою записку!.. Ой, ні! — згукнув Олд-Бой, помітивши, що записка, яку він написав, валяється на підлозі. Мабуть, Андрій Антонович і Потапович загубили її в метушні навколо генератора.

Богдан уважно глянув на прилади. Незадоволено похитав головою і взявся за движок реостата, що регулював довжину хвилі.

— Е ні, май френд, друже мій, так нам не пощастить нічого побачити, — стурбовано мовив Олд-Бой, — ти ж бо хочеш змінити хвилю! Тобі потрібна довша, придатніша для твого опромінення! А тоді зміниться настройка, іншим має бути й приймальний канал телевізора.

Він схопився за ручку настройки каналів. І справді вчасно, бо зображення почало розпливатися, ніби затягувалося густим туманом. Кілька обертів ручки, додаткові рухи лівою рукою — і зображення стало кращим, хоча було вже не таке чітке. Щось змінилося, щось заважало.

— В чому річ? — спитав Сашко, вдивляючись у зображення.

— Та бач, Богдан не знає, що ми стежимо за ним, не підозрює, що генератор працює зараз для телебачення. Він змінює хвилю на довгу, щоб вона не обпекла його. Бач, який досвідчений! Ну, так, так…

Петро поглянув на переносний покажчик хвиль, вийнявши його з кишені. З цим покажчиком він не розлучався.

— Дивись, змінив хвилю на вісім міліметрів! Це порівняно спокійна частота, але мені довелося перестроїтись… і на цій хвилі передача зображень іде гірше. Чекай, що ж він робить? Адже й ця хвиля може його обпекти! А він уже опромінює себе.

Так, Богдан героїчно підставив під проміння світліший бік обличчя. Очевидно, це не було йому приємно, бо він кривився, морщився, але терпів.

— Ач, як хоче засмагнути! — насмішкувато озвався Сашко. — А ми все це бачимо… ну й цікаві речі з особистого життя декого з експериментаторів одкриває нам твій новий винахід, Петре!

Рудий Богдан озирнувся і наче прислухався. Він тримався рукою за лівий бік обличчя.

— Що таке? Невже й він діалектично обпалився? — напівсхвильовано, напівжартівливо мовила Ганна.

— Ні, щось не те. Наче шукає щось, — відповів Сашко, вдивляючись в екран.

— Думаю, йому щось завадило, — додав по паузі Петро.

Вони побачили нарешті, як Богдан раптом підбіг до телефонного апарата й схопив трубку.

• Предыдущая
• 38/86
• Следующая