Выбери любимый жанр

Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 21


Изменить размер шрифта:

21

У дверях показалося насторожене обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, впевнився, що в кімнаті, крім Богдана, нікого нема і, задоволено посміхаючись, увійшов, старанно зачиняючи двері.

— Ну, ось, нарешті, ніхто не заважатиме… голубе мій, починай! — приязно сказав він.

Богдан знову зітхнув. Проте обіцянку треба було виконувати, хоч саме тепер Богданові було зовсім не до цього. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся блискучою лисиною до лампи:

— Ти ж її як слід, — наказував він, — щоб узяло…

Богдан не слухав старого. Він автоматично ввімкнув установку, думаючи зовсім про інше. Коли клацання компресора довело, що інфразвук подано, він повернув вимикач генератора, зачекав, поки не з’явилися фіолетові іскри, і тоді скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича.

“Чорти його знають, яка напруга і яка сила інфразвуку тут потрібні, — думав він. — А Ганна пішла з Олд-Боєм… бач, йому хочеться знати породи курей!.. Напруження генератора… ну, спробуймо, спробуймо!.. І на дідька мені ці корови з якоюсь Тетяною? Як не везе, то й не везе!.. Ага, так яке ж краще напруження?.. А хіба я знаю?..”

Андрій Антонович засовався на стільці:

— От, от… Чую, теплішає!

— Та сидіть уже не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Богдан. Він нарешті опанував себе і почав міркувати вголос: — Якщо ми зерно опромінювали слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба опромінювати таким самим промінням не довше, як… а звідки мені це знати?.. Мабуть, сорок п’ять секунд вистачить. Приблизно так, як того кота… трошки інфразвуку, і все… хай, зрештою, буде так!

Годинник розмірено відраховував секунди. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович трохи занепокоївся:

— Ой, немов припікає!

І саме цієї миті Богдан випадково поглянув у вікно. Він побачив: у дворі йшли Олд-Бой і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли. Мабуть, Петро сказав щось дотепне, бо Ганна засміялась і махнула на нього рукою. Але Олд-Бой замість спинитися підхопив Ганну під руку й повів далі, немов показувала радгосп не вона йому, а він їй. Богдан сумно похитав головою:

“У всіх, як слід… От і Олд-Бой залицяється. Та хіба ж це не зрозуміло? З такою дівчиною! Не я, не я, а він! Отаке моє циганське щастя!”

Чому саме “циганське” — Богдан не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув як м’яч і помчав до дверей, схопившися за голову. Він був розлютований і кричав не своїм голосом:

— Та що ти, спалити мене хочеш, чи що? Ой!..

Богдан глянув на годинника і зрозумів, що забагато опромінював, захопившися власними думками: опромінювання тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович тупцяв на місці і аж стогнав:

— Ой, не чую голови! Ой, лихо моє!..

— Почекайте, Андрію Антоновичу… Ц-це не те… я… — розгубився Богдан, підбігаючи до нього.

— Де там чекати! Ой!.. Обпалив усю голову! Ой!

Але Богдан уже опанував себе. Він роздивлявся лисину Андрія Антоновича так само спокійно й зацікавлено, як оглядав би перший-ліпший опромінений предмет. Більше того, не слухаючи лементу Андрія Антоновича, Богдан силоміць одтягнув його руки від голови, придивляючись до трохи обпаленої шкіри. Нічого, нічого, думав він, не так страшно, як мені спочатку здалося… Нарешті, він усміхнувся й сказав заспокійливо:

— Андрію Антоновичу, не хвилюйтеся. Все гаразд!

— Як так гаразд, скажений ти хлопець?

— Навіть більше ніж гаразд, — вів своє Богдан. — А ви підійдіть до дзеркала і подивіться!

Поклавши руки в кишені, Богдан гордо дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала, як повертався то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.

У дзеркалі було видно, як потемнішало його сиве волосся. Та й сама лисина втратила жовтуватий колір, вона стала майже коричнева. Було помітно, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Коричневий пушок вкривав усю лисину.

Богдан поважно кашлянув:

— Гм… а в-ви лаялись Андрію Антоновичу.

Старий повернув до нього радісне обличчя. Здавалося, що на обличчі поменшало зморщок, шкіра ніби розгладилась. Андрій Антонович підійшов до Богдана, гаряче потиснув йому руку:

— От спасибі! Тепер і я розумію!..

Це були якісь неясні слова, старий не знаходив потрібних йому висловів, плутався й ніяково всміхався.

— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу! Приходьте іншим разом, ми д-додатково перевіримо, ще раз опромінимо, якщо треба буде. Та ви не хвилюйтеся! Бувайте, бувайте!

Старий немов очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знову повернувся, хитро підморгнув Богданові — “еге, мовляв, еге, оце діло!” — і аж після того зник за дверима. Богдан знов усміхнувся, але відразу посумнішав, згадавши Ганну. Сів біля вікна, обіперся на руку й задумливо дивився надвір, забувши про працю.

Надворі кипіла робота. Робітники проносили мішки з зерном, провезли сівалку до майстерні, мабуть, щось ремонтувати. В радгоспі діяльно готувалися до сівби. Проїхали грузовики, навантажені, певно, теж зерном. Десь голосно проспівав півень.

Низенька кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Богдана широке червоне обличчя, глянула на нього маленькими добродушними очима. У погляді її помітна була цікавість. Жінка поправила хустку, обернулася, наче шукала когось, а потім знову глянула на Богдана.

“Ач, як пампушка, слово честі, — подумав Богдан, — ще й придивляється!” І він навіть змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби раптом зацікавився чимсь іншим.

Жінка пройшла трохи далі, озирнулася. Потім, немов згадавши про щось, повернулася й швидко пішла назад. Біля розчиненого вікна, де сидів Богдан, вона спинилася. Тепер її цікавий погляд вивчав Богдана, лагідно і, можна сказати, навіть ніжно. Богдан сидів нерухомо, наче нічого не помічаючи. Нараз він почув улесливий голос:

— Пробачте, чи не ви будете товариш Богдан?

— Так, це я, — відповів наш герой. — А що?

— Мені казали, що ви досліджуватимете в нашому радгоспі корів, — вела своє жінка, — і що вам перед тим треба все про них узнати. От я й…

Богдан широко розплющив очі.

— Тож виходить, що в-ви й будете ота с-сама Те… Тетяна?

— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка. — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. Вам, товаришу Богдане, вже казали про мене? А я й не знала!..

І вона зашарілася; немов кокетуючи, несподівана співбесідниця прикрила руками очі. Але вони зацікавлено визирали з-під її товстих пухких пальців.

“Ну й тітка”, — здивовано подумав Богдан, дивлячись на Тетяну.

— Слухайте, товаришко Т-тетяно Г-гарбузенкова, — вимовив він уже голосно. — Я ще н-не знаю, чи працюватиму з вашими коровами. Вам, з-знаєте, скажуть. П-пробачте, мені зараз дуже ніколи!

І він повернувся до кімнати, побачивши Олд-Боя, що саме входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Всі вони продовжували почату розмову.

— Добре, добре, вері вел, — щось підтверджував Петро, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно слухати. Це ж, бачите, така складна галузь, що досить пропустити бодай одну якусь дрібничку — і далі все буде незрозумілим.

Данило Якович махнув рукою.

— Знаю я твої дрібнички й приклади. От шкода, що Ганни не було, коли ти завів свою лекцію…

— Яку лекцію?

— Та я, знаєш, Ганно, одного разу не те, щоб не повірив йому, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетів на мене, як почав сипати наче з мішка… ледве спромігся тоді втекти від нього. От і тепер… боюся, що заговорить він нас з тобою, їй-бо!

— А мені зовсім не страшно, Даниле Яковичу, я ж студентка, звикла до лекцій, — весело всміхнулася Ганна. — Лекції часто бувають дуже цікаві. Радіо й акустика — таке поєднання, на мою думку, майже надприродне. А Петро Микитович каже, що він сконструював саме таку машину. Та ще й нахваляється, що вдосконалить її. Правда, Петре Микитовичу?

“Ганна розмовляє з Олд-Боєм так, наче вони вже давно знайомі, — подумав скорботно Богдан. — Така дівчина, така дівчина… ну й щастить деяким хлопцям!”

21
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело