На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович - Страница 38

• Предыдущая
• 38/42
• Следующая

Дієго звів курок і. скерував пістолет на астролога.

— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — якомога спокійніше мовив Гуго, — але на мене напав дракон. В цьому легко переконатися. Накажіть оглянути мою каюту. Можете застрелити мене, якщо я сказав неправду.

— Зараз оглянемо, — погрозливо обізвався Дієго й рушив до каюти Гуго.

Слідом за ним подалися й зацікавлені матроси.

Почало сіріти. В світанковому серпанку можна було розгледіти загадковий острів — стрімкі скелі, темну смугу лісу.

Тим часом матроси, заважаючи один одному, намагалися проникнути в каюту алхіміка, щоб на власні очі спостерегти все, що там скоїлось. Та більшість змушена була задовольнятися лише відомостями, які надходили з каюти.

— Ну, що там? — допитувались нетерплячі голоси. — Правду сказав Гуго? Є драконові сліди?

— Тут сам дідько нічого не розбере! — вигукнув Луїс, який один із перших зумів протиснутись у каюту. — Все побито, поколошмачено, купи скла лежать…

Скориставшись із того, що всі подалися до каюти, Гуро, нарешті, розшукав Педро. Алхімік багатозначно кашлянув і злодійкувато озирнувся. На палубі вони були з бородачем самі.

— Восьминіг, ми, можемо розпочинати, у тебе все готово? — нетерпляче спитав Гуго.

— Не розумію, ти про що? — витріщився Педро.

— Як про що? Не бійся, круг нас нікого нема… Мій знак бачив?

— Який знак?

— Кружечок з двома крапками посередині. Ти ж сам його стер!

— Клянусь Мадонною, я ніякого знака не бачив!

— Невже?! — зблід від страху алхімік. — Хто ж тоді його стер?

— Не знаю, не я, — знизав плечима Педро.

— Якщо не ти стирав, тоді стер хтось інший… — ледве ворушачи язиком, промимрив Гуго. — Але навіщо?.. Нас вистежили! Біля мене весь день вертівся шпигун Кривого — Доменіко. Це, безперечно, його робота…

— Невже він встиг виказати на нас Кривому? — збентежився Педро.

— Що робити? Що робити? — хапаючись за голову, простогнав астролог. — Ми загинули!

— Є вихід: за кормою прив’язано човен. Ходімо мерщій! — І Педро бігцем кинувся на корму.’

Слідом за ним побіг і Гуго.

Іншим разом астролог нізащо не зважився б спуститися по канату з високої корми каравели, але тут переляк забив йому памороки. Обшморгуючи до крові долоні об канат, алхімік слідом за Педро гепнувся в човен. Намагаючись не зчиняти шуму, втікачі встромили в розвилки весла, перерізали канат і відштовхнулися від корми “Улюбленця Нептуна”.

З наказу капітана Доменіко обнишпорив усю каюту, але золота так і не знайшов.

— Ваша милість, — доповів він, — нічого немає.

— Старий заховав золото в тайнику, — процідив Дієго. — Він не такий дурний, як ти гадаєш. Шукай тайник.

— Та хіба ж тут знайдеш? Нехай Гуго сам покаже.

— Ти маєш рацію, — згодився капітан й крикнув: — Гей, Гуго, ходи-но сюди!

— Гуго тут немає, — загукали матроси, — він лишився на палубі.

— Я зараз його приведу, — вихопився боцман і гайнув із каюти.

Минув деякий час, але ні Хуана, ні алхіміка не було.

Капітан став сердитись:

— Трясця б його взяла, цього боцмана! Куди він щез? Ану, Луїс, збігай, приведи їх о?ох… Та конопатник не встиг ступити й кроку, як з’явився розгублений боцман і, витираючи з лоба рясний піт, доповів:

— Я обшарив увесь корабель, навіть у трюм спускався, але Гуго ніде не знайшов. Він зник…

— Як це зник? — обурився Дієго. — Не провалився ж він крізь корабель на дно океану? Ти, видно, шукав не так, як годиться. Зараз я сам його знайду.

І капітан, грубо розштовхуючи зівак-матросів, вибіг на палубу. За ним поспішив Доменіко.

Вони обійшли всю каравелу, але астролога так і не знайшли. Капітан вирішив, що наляканий алхімік десь заховався, й наказав за всяку ціну його розшукати.

Матроси розбіглися по каравелі й почали нишпорити по темних закапелках.

Сонце вже визирнуло з-за обрію. З корабля чітко виднівся скелястий берег, порослий буйною тропічною зеленню. Федя підійшов до борту каравели й з цікавістю розглядав острів.

“Можливо, на нього ще не ступала нога людини, — подумав хлопчик. — А що, коли він заселений? От би туди потрапити! Все-таки нашим лісам з їхніми берізками, дубами, осиками далеко до справжніх тропічних хащів. Та й звірини, окрім зайців, їжаків, білок, путящої не зустрінеш…”

— Федю, — урвав його думки Ніанг, — ти що, забув? Ти ж хотів знайти Франсіско.

— Ага, — стрепенувся Кудряш, — спасибі, що нагадав. — І, нагнувшись до вуха товариша, повідомив про знак, який випадково помітив на дверях каюти алхіміка.

— Навіщо ж ти стер його? — шепнув Ніанг. — Педро й Гуго одразу ж зрозуміють, що за ними стежать…

У цю мить на каравелі почувся крик:

— Шлюпка за кормою!

То Габріель, який вирішив перевірити, чи не сховався Гуго в бочці на верхівці грот-щогли, піднявся на вантах і згори вгледів човен. Ранкове сонце било коку в вічі. Захищаючись від його сліпучих променів, Габріель приклав до очей руку козирком і розгледів у шлюпці втікачів.

— Там Педро й Гуго! — знову закричав кок. — Вони пливуть до острова!

Звідусіль, з кают, із трюму, повибігали матроси, що розшукували алхіміка, й з’юрмилися біля лівого борту. Капітан зціпив зуби й, не кажучи ні слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв біля нього.

— За віщо, ваша милість? — випльовуючи з рота кров, схлипнув той.

— Негідник! Проґавив Гуго! Я з тебе душу витрясу, якщо не впіймаю алхіміка, — пригрозив капітан і побіг до гармати. Боцман кинувся йому на допомогу.

Націлившись, Дієго підніс гніт. Гримнув постріл. Розкотиста луна пронеслась над океаном.

— Недоліт, — інформував Габріель, що все ще стояв на вантах.

Капітан знову навів гармату й вистрелив. Але й цього разу промахнувся. Розуміючи, що йому не поцілити у втікачів, які відпливли далеко від корабля, Дієго наказав спустити на воду шлюпку й перший скочив у неї. Слідом за ним стрибнули боцман, Габріель та ще кілька моряків.

— Стеж за порядком! — наказав Дієго стерничому, що невідомо звідки з’явився на палубі.

Шлюпка відпливла. Всі, хто лишився на “Улюбленці Нептуна”, не зводили очей з двовесельного човна й шлюпки, яка переслідувала його. Та незабаром, на розчарування команди, човен і шлюпка сховалися за скелястим мисом.

— Герцог, що тут скоїлось? — спитав Франсіско у Феді, що підступив до нього.

— Хіба ви не знаєте, що було вночі?

— Ні. Останні дні мене мучить безсоння, і вчора, як тільки кинули якір, я випив снотворне — цикорної води. Спав би, мабуть, і досі, коли б не збудили гарматні постріли… Поясніть мені, що сталося, хто в кого стріляв, чому дон Дієго відплив до острова?

Перебиваючи один одного, Федя й Ніанг похапцем розповіли стерничому про події минулої ночі, про знак, що з’явився на дверях каюти Гуго, про те, як, світло кишенькового ліхтарика наполохало весь екіпаж каравели, про втікачів, що подалися до острова.

— Авжеж, це схоже на капітана, — осудливо мовив Франсіско, коли почув, як Дієго покарав Доменіко.

— Навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді. — Киньте цього негідника.

— Кинути легко, — сумно зізнався Франсіско. — А йти куди? На інших суднах не кращі порядки, ніж на “Улюбленці Нептуна”. Та й по всій Іспанії право на боці дворян І церковників. А народ… народ безправний… Напередодні відплиття з Севільї я одержав листа про те, що один збіднілий ідальго замовив моєму батькові зшити сідло для своєї єдиної шкапи… Сідло, бачите, йому не сподобалось, і молодий гульвіса, що розтринькав батьківське добро, шмаркач, ледве… — тут стерничий заскреготав зубами, — нагаєм ледве не забив на смерть старого… Повірте, герцог, я бував у Неаполі, Генуї, Венеції, Марселі, Лондоні, Амстердамі, коротше кажучи, скрізь, але й там бідноті живеться не краще. Скрізь багач тягне соки з бідняка… Коли я був молодший, то необачно гадав, що звання ідальго дасть мені змогу збутися, нарешті, образ, жити спокійно. Я думав тоді лише про себе…

• Предыдущая
• 38/42
• Следующая