На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая

— Угу, в Маріанській западині, — кивнув Федя.

— Так от, людина вже проникла туди, але безмежні океанські простори ще ждуть своїх відкривачів. Безліч нерозгаданих таємниць ховає в своїх глибинах океан… А що ми знаємо про будову Землі? Менше, ніж про космос. Адже ми проникли в земну кору лише на кілька кілометрів! Це нікчемно мало порівняно з велетенським радіусом земної кулі… Скільки ще недосліджених гірських вершин, льодовиків, на які досі не ступала нога людини. Так що тобі нічого сумувати — вистачить на твій вік і цікавих досліджень, і незвичайних відкриттів, тільки б виріс ти допитливою і мужньою людиною, любив працю… А зараз відпочивай, набирайся сил. Скоро підемо в похід на шлюпках; артеківці запросили нас на зустріч із кубинськими піонерами.

— Справді? — зрадів Федя. — От здорово! А я ж, Всеволоде Петровичу, іспанську мову знаю.

— Невже? Звідки? — здивувався вожатий.

— Мене мама ще змалку вчила говорити по-іспанському. Вона в “Інтуристі” працює перекладачем…

— Чудово! Будеш у нас за перекладача. Збирайся мерщій і заходь до мене в намет. Призначаю тебе метеорологом нашої групи екскурсантів, візьмеш барометр.

— Єсть взяти барометр! — жваво, поморському відрапортував Кудряш.

— Молодець, умієш правильно відповідати, — вожатий потріпав побілілий, вицвілий на сонці Федин чуб. — Бачу, що бути тобі старшим на шлюпці “Дельфін”…

— Я? Старшим? — у Феді радісно застукало серце.

Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний звичайнісінький пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Байдуже, що він злегка пахне димом-так навіть смачніше. А яка чудова печена картопля, та сама картопля — “піонерів ідеал”, — про яку співали в пісні ще в далекі двадцяті роки… Візьмеш її, гарячу, ще сирувату з одного боку й припалену з другого, перекидаєш із руки в руку, студиш, щоб прохолола, а від неї вже віє таким ароматом, що тільки слинка котиться…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, й, коли хочете, наполегливості, щоб скип’ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти мерщій хапаєшся за перекладину, на якій висить казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рот пахучий солодкий чай. Але що це?..

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, шугнув у багаття. Засичало злісно вугілля, біла пара заклубочилась, здіймаючись стовпом догори. Усе пропало! Засмучений, ти береш порожній казанок і, вимастивши в сажу руки, під голосний регіт товаришів, тюпаєш у темряві до струмка.

А потім знову сидітимеш в гурті й довго згадуватимеш, як спотикався об коріння дерев, пробираючись до води, як повернувся на галявину, де товариші вже встигли розвести вогнище, і як у нагороду за всі неприємності пив запашний, чудовий чай…

…Сонце схилялося до заходу. Вирішили зупинитися на спочинок. Місце для ночівлі вибрали біля підніжжя гори, на галявині серед букових заростей. Швидко розподілили обов’язки. Одні ставили намети, другі збирали хмиз, треті знімали дерен, готуючи майданчик для багаття. Дівчатка взялися готувати вечерю.

Федя, Коля і Володя носили воду від струмка. Набравши повні відра, сіли відпочивати. Від табору тягло димком. Чулися дзвінкі голоси, гупання сокир.

— Погляньте, друзі! — вигукнув Коля, показуючи на безхмарне небо, в якому, розкинувши дужі крила, високо кружляв чорний птах. — Гриф здобичі шукає.

— Шкода, рушниці нема, — зітхнув Володя Рижков, — а то я його б з першого пострілу зняв.

— Ну й хвалько ж ти, — сказав Федя. — Та гриф же від нас не ближче, як за два кабельтових!

— Не знаю я ніяких твоїх кабельтових, — образився Володя, — а все ж ізняв би. Я, бувало, з татом ходив на полювання…

— З татом, з татом! — втрутився Коля. — Ти з ним і на “Росії” плавав, і на полювання ходив, скоро вигадаєш, що і в космос літав…

— Годі, хлопці, сваритися, — примирливо мовив Федя. — Знаєте, що мені Всеволод Петрович сказав? Як тільки море затихне, йдемо на шлюпках до Артеку.

— Та ну? — вигукнув зраділо Коля.

— На “Дельфіні” я за старшого.

Володя Рижков також спочатку зрадів, але потім зробив гримасу, наче кислого яблука вкусив, і мовив невпевнено:

— Це ще, так би мовити, чи підемо… Нам у Бердянську теж багато обіцяли. Навіть гурток організували, показували, як аквалангами користуватись, а потім…

— А ось і підемо, — твердо сказав Кудряш. — Мало що там у вас було, в Бердянську. Всеволод Петрович не такий, щоб казати неправду. Він на кораблях далекого плавання служив, — вигадав Федя. — Під час війни торпедним катером командував. Йому ледве Героя Радянського Союзу не дали… Коли висаджували десант під Феодосією, він фашистський транспорт потопив… Я сам бачив у нього ордени Ушакова й Нахімова… І три медалі. Поранений був…

Спохватившись, що наговорив зайвого, Федя замовк. Вражені почутим, Коля й Володя не знали, що відповісти.

Повечерявши, всі зібралися біля вогнища.

Надворі швидко стемніло. Мерехтливими світлячками в небі спалахнули зорі. Повіяло прохолодою. Черговий біля багаття підкинув у вогонь оберемок хмизу. Полум’я на мить принишкло, немов розмірковуючи, що робити далі, а потім вистрибнуло з-під сухих віт і весело затанцювало, осяваючи обличчя піонерів, густий чагарник навколо, білі полотнища наметів.

— А, що, друзі, чи не заспівати б нам пісні? — запропонував Всеволод Петрович.

— Заспівати! Заспівати! — почулися радісні голоси. — Оту, що в таборі розучували.

— Гаразд, — посміхнувся вожатий. — Маша Нечипоренко, заспівуй.

З місця піднялася низенька чорноока, з ямочками на щоках, дівчинка і чистим, дзвінким голосом почала:

Понад кручами гірськими,

По полях і по гаях -

Скрізь шляхами гомінкими

Славна земленька моя.

Всеволод Петрович диригував, і діти дружно підхопили улюблену пісню:

Дороги, дороги, дороги-путі,

По кожній з піснями пройти я б хотів,

Побачить би землю, морями проплить

І друзів хороших в Артеку зустріть,

А потім би знову вернувся назад

До рідного міста, що квітне, як сад.

Багато чудових пісень того вечора проспівали піонери, сидячи біля вогнища. Співали про Батьківщину і про піонерську дружбу, про школу і юного бійця, що поліг у бою з ворогами…

— Молодці, гарно співаєте, — похвалив Всеволод Петрович. — А тепер давайте перевіримо, хто з вас найкмітливіший. Скажіть-но, яка азбука складається із двох знаків?

Піонери замислились. Стало тихо. Тільки чути було, як десь далеко в морі загув пароплав.

— Довго думаєте, — підохотив дітвору вожатий. — Адже питаннячко просте…

— Я знаю… Я скажу! — схопився з місця Альоша. — Азбука із двох знаків є у пташок. У горобців… Цвінь-цвірінь…

Дружний регіт зустрів Альощині слова. Діти аж качалися від сміху, хапаючись за животи. Сміявся і вожатий. Тільки сам Альоша, не розуміючи, що викликало такий регіт, розгублено позирав на піонерів. Нарешті й він посміхнувся і, зніяковівши, став копирсати черевиком землю.

— Ну, годі, годі! — заспокоїв дітей вожатий. — Хай він помилився, але сказав, що думає. Хто ж правильно відповість? Невже ніхто не знає? Запитання дуже просте, особливо для моряків…

— Азбука Морзе! — поспіхом вигукнув Федя, боячись, щоб хто не випередив його.

— Правильно, — кивнув головою Всеволод Петрович, — бачу, є в нашому таборі моряки… А тепер ще таке питання: в якої з комах орган слуху знаходиться на нозі?

— Можна, я відповім? — піднесла руку Мата Нечипоренко.

— Скажи.

— У коника.

— Молодець, Машо…

— А ось який птах літає найпрудкіше? — крикнув Альоша, бажаючи й собі взяти участь у грі.

Звідусіль почулися голоси:

— Орел.

• Предыдущая
• 3/42
• Следующая