Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/39
• Следующая

— Ех, зірвався! — з прикрістю мовив дядечко Захар. — Який окунець зірвався!

Мишко і Сергій вистрибували біля води.

— Я бачив його, бачив… — бубонів під ніс Мишко. — Я мало не кинувся за ним у річку!

— Я теж спершу так був зрадів, — підхопив Сергій, — неначе він попався на мою вудку.

— Нічого, — заспокоїв хлопців батько. — Він од нас не втече!

А Гум-гам крикнув згори:

— Щасливого улову!

Та він був уже далеко, і приятелі його не чули.

Уже присмерком рибалки залишили тихий берег. Вони нічого не зловили, і Мишко сказав Сергієві:

— Шкода, немає місяциту. Д то несли б повне відро окунів…

Та за кілька хвилин хлопці забули про місяцит. Вони йшли слід у слід росяним лугом, і трава, гладенька й пружна, шмагала їх по ногах. Була срібляста місячна дорога, що вела, здавалося, в небо. А на шосе, як семафор, височів стовп. Біля нього, стиха розмовляючи, стояли якісь люди.

Під’їхав до стовпа автобус і забрав усіх щасливих рибалок — з порожніми відрами і з повними.

Спустіла місячна дорога. Лиш одна людина дивилася згори, як тягнеться вона без кінця-краю в набиту зорями темряву — туди, де чекає на нього порожній дім, де чекає на нього суворий Автук. Гум-гам усе ще не зважувався залишити свою хмару…

Того ж таки вечора на вулиці Гарібальді з’явився ящик, що вмів говорити. Перший дізнався про це електрик. Він повертався з роботи і коло аптеки почув тихе, жалібне виття. Електрик здогадався, що це якісь шибеники посадовили в ящик з-під морозива кішку. І він обов’язково звільнив би її, коли б саме тоді вітер не скинув з підвіконня вазон.

Вазон торохнувся біля ніг електрика, бризнувши на всі боки уламками. І в цьому теж не було нічого особливого: отак несподівано завжди падають вазони, коли їх здуває вітер.

В електрика з самого ранку був кепський настрій: на одних темних сходах він замінював стару проводку, і йому на голову звалився залізний щиток. Тим-то, коли біля його ніг бомбою вибухнув горщик, електрик відскочив убік, крикнувши у темне вікно:

— Гей, ви, обережніше! Голову проломите! — і швидко пішов собі геть.

Він, звичайно, забув про нещасну кішку.

Аж тут у нього за спиною хтось голосно чхнув і хрипко загорлав:

— Вогонь! Плі! Вогонь!

Електрик озирнувся: ані душі. Тільки підійшовши до будинку, він згадав про дивовижні вигуки і подумав, що в ящику зовсім не кішка. Вертатися назад стомленому чоловікові було ліньки, тож він розповів дівчаткам, котрі нудилися біля під’їзду, що поблизу аптеки стоїть ящик, який чомусь розмовляє, а на ньому написано: “МОРОЗИВО”.

Дівчатка помчали вулицею.

Електрик лише трішечки помилився: те, що здалося йому кошачим виттям, насправді було співом. Максим, який давно вже сидів у ящику з-під морозива, вирішив, що так приємніше проводити час. Взагалі Максим співає непогано. Але навіть заслужений артист навряд чи заспівав би добре, коли б його коліна упиралися в підборіддя, а тім’я торкалося холодної залізної кришки. Щоправда, заслужених артистів ніхто не змушує співати у такій незручній позі. А Максим заліз у ящик сам.

Він гнівався на весь світ, і передусім на приятелів. Як швидко вони забули про Гум-гама, як легко відмовились від місяциту! Бідолашний Гум-гам… Мотається зараз поміж зірками, шукає нову планету, а Автук стежить за ним…

В ящику було темно, задушливо. Максим почував себе таким же самотнім, як Гум-гам на дощовій хмарі. І щоб розвеселити себе, він спершу голосно заспівав, а потім від нудьги заходився стукати ногами у кришку й вигукувати:

— Вогонь! Плі!..

Аж раптом тоненький голосок запитав:

— Гей, хто тут є?

— Не підходьте! — рикнув Максим. — Я стрілятиму!

Почувся шепіт. Хтось схлипнув. Потому-так-так-так-так-так! — швидко простукотіли по асфальту сандалі й стихли удалині.

— Дівчатка! — Максим махнув рукою і забив пальці.

Мабуть, він довго сидів би отак, сховавшись від усього світу, чекаючи Гум-гама, аж тут на нього напало чхання. Ящик ходором заходив. Хлопчак вибрався із залізного ящика й побачив інший, на якому продавець овочів ставить свої ваги.

За хвилину Максим улаштувався всередині перевернутого ящика. Впершись головою й ногами в шорсткі стіни, схрестивши руки на грудях, він уявляв, як його друг подорожує у космосі… Зорі летять Гум-гаму назустріч, він розглядає одну за одною незнайомі планети і серед мільйона мільйонів різних земель ніяк не відкриє кращу. Оту саму, де ніколи не знайде ігрунів. Автук…

В цей час до залізного ящика для морозива наблизилися дівчатка, а з ними міліціонер.

— Я саме шукаю одну людину, — промовив міліціонер. — Можливо, це вона і є? Для неї змусити розмовляти який-небудь ящик — легка справа.

Міліціонер рішуче підняв кришку й зазирнув усередину. Він навіть засунув у ящик голову. Ящик був порожній.

— Нікого немає! — мовив прикро вражений міліціонер, і дівчатка загаласували, стали узивати одна одну боягузкою.

Неподалік обговорювали свої справи дві жінки. Одна з них поставила бідон з молоком на дощаний ящик. Погомонівши з приятелькою, вона простягла руку по свій бідон і ойкнула:

— Що це? Куди він?

Міліціонер одразу підтягнувся й поволеньки пішов до ящика. Ящик тихо рухався.

— Це він! — упевнено сказав міліціонер. Ящик завмер.

Міліціонер переставив бідон на тротуар і підняв ящик.

Побачивши міліцейський скафандр, Максим зрадів:

— Я тебе ждав!

— А я одразу здогадався, що в ящику ти, — проказав Гум-гам.

Він обійняв Максима за плечі й, не звертаючи уваги на зачудованих дівчаток, повів із собою.

— Ти вже знайшов нашу планету? — спитав Максим.

Гум-гам зняв шолом, схожий на формений кашкет, витер долонею чоло. Тепер Максим завважив, що його друг чимось дуже зажурений.

— Ні, не знайшов, — сумно відповів Гум-гам. — Я не встиг…

— Щось сталося?

— Прикрі новини. — Гум-гам нахилився до Максима: — Тебе й усіх хлопців викликають до школи… Скрізь висять оголошення. Отакецькі оголошення…

І Гум-гам, ухопивши за руку друга, потяг його до двору, де скрізь — на стінах будинків, біля входу до альтанки, просто на стовпах — були поналіплювані аркуші з чіткими літерами.

— Читай, — засмучено попрохав Гум-гам.

— “За-про-шу-ють-ся до школи”, — прочитав уголос Максим. — Чого до школи?

— “Чого, чого”… — зітхнув Гум-гам. — Все ясно! Тепер тебе замкнуть у класі, і я втрачу останнього друга. Кінець. Кінець нашій грі…

— А я не піду! — мовив Максим.

— Правильно! — аж засяяв Гум-гам і знову посмутнів. — Тебе поведуть батьки. Бач, написано: “З бать-ка-ми”.

— Давай зупинимо час! — запропонував Максим.

Гум-гам похитав головою:

— Це неможливо, Максиме. Ти завжди ростимеш — день по дню, рік за роком і дуже скоро переростеш мене. А я залишусь маленьким. Ти ж бо знаєш: у нас ранок, завжди ранок. А в тебе час плине… Це дуже сумно, Максиме, — втрачати друзів.

— Я думатиму про тебе всю ніч. Я неодмінно придумаю, як нам не розлучитися, — сказав Максим.

— У тебе навіть немає місяциту, — нагадав Гум-гам.

— Нічого, можна й без місяциту… Ти думай, думай, Гум-гаме.

— Я думатиму, — урочисто пообіцяв на прощання зоряний хлопчик і додав: — Хоч я не пам’ятаю, як це — думати… Клянуся, я більше не зіграю в жодну гру” аж поки не придумаю!..

Біля під’їзду Максима зустрів батько, підхопив його на руки, наче маленького, та й поніс сходами. Максим не опирався, він надто стомився. Такий був важкий день!

Аж ось настав день знайомства зі школою. У дворі позбиралися ігруни у випрасуваних костюмах і платтях. Усі немов з вітрини магазину. Та й сама школа пливе назустріч дітям, наче гарний корабель у зеленавому шумовинні. І звичайна стежечка — неначе трап. Зійди на корабель, і він понесе тебе через далекі океани до невідомих країн, непомітно підніметься до Сонця, назустріч зорям… Ось зараз, ще одна хвилька — і відчиняться двері сонячного корабля…

• Предыдущая
• 35/39
• Следующая