Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/39
• Следующая

— А як я повернуся додому? З погонами чи як?

На ньому була форма юного барабанщика, як на нього шита.

— Пусте! — махнув рукою Гум-гам. — Що на тобі було? Сорочка й штани? Зараз матимеш.

І Максим вийшов із шафи у новій сорочці і нових штанях.

— Ну, — хитро запитав Гум-гам, — відгадав? Максим скоса зиркнув на смішну шафу-одягальню, невпевнено промовив:

— Мабуть, усі вони починаються на “У”.

— От і не вгадав! — Гум-гам заплескав у долоні. — Усі вони — машини. Усі на “М”!.. Мільйон різних “М”!

— А чого ж вони шепочуть: “Увімкни мене…”

— Ти маєш рацію, — погодився Гум-гам. — Усі вони причепи.

Максим пожалів друга: цілісінький день сиди вдома й натискай мільйон кнопок. Коли б не вірний Вертун, Гум-гам не мав би жодної вільної хвилини.

— Вертуне! — гукнув Гум-гам, і Вертун одразу ж з’явився. — Викидай усі, Вертуне!

— Усі? — пропищав Вертун.

— Усі, всі, до останньої! — Гум-гам зітхнув з полегшенням, засміявся, придумавши, як йому одразу позбутися мільйона бридких кнопок. — Я гадаю, Максиме, поки тут прибиратиметься, ми з тобою пограємося. Швидше на вулицю!

Гум-гам помчав через кімнату, Максим — за ним. Максим, коли біг, ударився плечем об шафу й крикнув:

— Вертуне, прийми її!

— Молодець, Максиме! — похвалив, озирнувшись, господар. — Знатиме, як штовхатися!

Гум-гам підбіг до прозорої стіни, і вона із дзвоном розчинилася. Відкрилося синє-синє, як море, безкрає небо. В тому небі пурхало щось барвисте — метелики чи птахи, Максим чітко не міг роздивитися, кліпаючи очима від незвично сліпучого світла. Він глянув униз і не побачив ні вулиці, ні двора, ніякої взагалі землі. Це було так незвично, що Максим перелякано відступив од розчиненої стіни.

— Як ти хочеш гуляти? З парасолем? На хмарі? На клумбі? — питав його Гум-гам.

— Не… знаю… — розгублено відповів Максим.

— Зараз я вигадаю щось кумедне, — пообіцяв друг.

За їхніми спинами Вертун приймав останній пилосмок.

— Тобі не шкода? — похопився Максим. — Як же ти умиватимешся, обідатимеш, одягатимешся?

— Не хвилюйся, — неуважно відповів блакитнолиций хлопчик. — Автук зробить нові машини.

— Автук? — Максим повторив чудне ім’я. — Здається, я ще не бачив Автука.

— Ми не заходили до тієї кімнати, — спокійно мовив Гум-гам… — Мій Автук робить усе на світі. Будь-яку машину — за одну секунду. Ось поглянь: зараз я попрошу одну річ, якої ще немає ні в кого. І вона зразу ж буде. Гей, Вертуне, принеси лишень сюди летючі банти!

Вертун миттю приніс дві білі стрічки.

— Навіщо це? Що ми — дівчатка? — обурився Максим, догадуючись, що стрічки можуть стати бантами.

— Не пошкодуєш, — аж сяяв Гум-гам, вив’язуючи на голові у Максима бант. — Я ще не бачив жодної дівчинки, яка літає з бантами. Мій винахід… — скромно додав він, приладнавши собі такий самий бант.

— Хіба ми полетимо? — здивовано спитав Максим, обмацуючи свій бант (він ледве тримався на маківці).

— Ще й як! — вигукнув Гум-гам, ведучи його до розчиненої стіни. — Не бійся, не розв’яжеться. Р-раз! — і пірнай.

Гість опирався, не розуміючи, як він може літати з якимось там дурнуватим бантом. І тоді Гум-гам легенько штовхнув його у спину.

Максим ойкнув, зірвавшись з карниза, прошепотів, задихаючись: “Р-раз!” — і повис у повітрі. Він відчув дивовижну легкість, немов опинився у річці, й радісно замахав руками, задриґав ногами. А поряд ширяв Гум-гам і кликав: “Гей, за мною!”, і над його головою, над волоссям, що стало дибом, сам по собі крутився крихітний білий пропелер.

Тепер Максим побачив місто, в якому жив його друг. Ліворуч і праворуч, угорі й унизу висіли величезні барвисті будинки-кулі. А втім, де було “ліворуч”, а де “верх”, Максим не міг упевнено сказати, перекидаючись у блакитних хвилях. Ясно було одне: у повітряному місті немає ніяких вулиць. Назустріч нашому літунові котилося щось барвисте, вертливе, і він ледве встиг пірнути вбік, а озирнувшись, догадався, що то клумба квітів.

— Так і дивись, ґулю собі наб’єш, — пробурчав Максим, помітивши літаюче дерево з міцним гіллям.

— Обережніше! — крикнув Гум-гам, підлітаючи.

— Я бачу. — Максим, витягнувшись рибкою, прослизнув між зеленим гіллям і зітхнув: — Небезпечно для життя… І як тільки тут пішоходи ходять? — спитав він, забувши, що сам дриґає в повітрі ногами.

— Усі сидять дома, — відповів Гум-гам.

— У вас ніхто не гуляє? — здивувався Максим.

— У нас не люблять гуляти, — сумно промовив Гум-гам.

— А свята? Адже в свята завжди гуляють на вулиці. Ну хоч у гості хто-небудь ходить?! — обурився Максим. — Хіба не цікаво прилетіти до кого-небудь на день народження?

— Звичайно, цікаво, — погодився Гум-гам. — Ти не думай, — додав він, — що тут самі тільки нудні люди. Я й мої друзі гуляємо, коли хочемо: це ми вигадали камінь подорожувань.

Вони пролітали попід аркою райдуги, яка, здавалося, міцно стояла в цьому повітряному місті, що пливло разом з вітром.

— Хочеш скотитися з райдуги? — запропонував другові Гум-гам. — Тобі сподобається…

Максим у відповідь підбив повітря руками, злетів ка лискучу дугу і, перекинувшись на спину, вирішив: “Поїду по червоній стежці”. В ту саму мить він полинув униз значно швидше і плавніше, аніж з крижаної гори, й у вічі йому вдарив сніп вогненних іскор, так що аж сльози бризнули із зажмурених очей. Гоп! — і він уже гойдається на блакитних хвилях і, щасливо всміхаючись, думає: “Коли я скажу мамі, що катався з райдуги, вона вигукне: “А-а, я знаю, як це було: ліг на спину і з’їхав униз…” Ні, зовсім не так! Коли відчуваєш, як ти швидко летиш, коли бачиш, як виблискують дахи будинків і вся райдуга променем прожектора б’є у вічі, а потім, намагаючись передихнути, хапаєш ротом прохолодне блакитне повітря, — це зовсім не “з’їхав униз”, це катання із справжнісінької райдуги…”

Максим розплющив очі. Гум-гам ширяв неподалік з нудьгуючим виглядом.

— А ти чого не катаєшся? — спитав Максим. Гум-гам, нічого не відповівши, махнув рукою.

— Може, ти скучив за своїми машинами? — хитро примружився Максим.

Гум-гам надувся і навіть ліг на спину, склавши руки на грудях, давши другові зрозуміти, що його запитання зовсім недоречне, надзвичайно дурне запитання.

— Може, в тебе болить голова? — питав і далі Максим.

— Не болить.

— Може, ти хочеш погратися зі мною?

— Хочу! — Гум-гам аж підскочив у повітрі.

— Тоді лови мене!

І Максим, наче плавець, одчайдушно почав працювати руками й ногами, почувши, як його друг аж заверещав од задоволення. Згарячу він полетів, не розбираючи дороги, навмання, а потім оглянувся і, помітивши круглий будинок, вирішив заховатися за ним. Проте Гум-гам був зовсім близько, він майже хапав суперника за п’яти, і Максим, спритно вигнувшись, злетів угору і вдарився головою об щось м’яке.

Два вигуки пролунали з двох боків.

— Спіймав! — кричав Гум-гам, тримаючи в руці Максимову сандалію.

— Що це за дурні жарти! — прохрипів хтось.

Голова й плечі Максима стирчали з білої хмарини, на якій сидів старий чоловік з підзорною трубою в руці.

— Невже так мало вільного місця, що треба штовхати цю спокійну хмарину? — проказав старий, здіймаючи кошлаті брови. — Що ти тут робиш?

— Я гуляю, — відповів Максим, відчувши себе не зовсім зручно в такому дивному становищі. — А ви що робите?

— Давно я не бачив хлопчиків, які гуляють самостійно, — ніби сам до себе сказав старий. — Хіба ти зрозумієш, хлопчику, чого саме я сиджу на цій хмарині?

— Зрозумію.

— Я намагаюся дізнатись, як влаштований світ, — відповів старий чоловік.

— Значить, ви дивитеся з хмари у підзорну трубу? — подумав уголос Максим.

— Я вивчаю все, що навколо мене.

— А як влаштований світ? — поцікавився хлопчик і раптом скрикнув: — Ой!

— Що означає “ой”? — стрепенувся старий.

• Предыдущая
• 26/39
• Следующая