Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/39
• Следующая

Замок переконав батьків. Усі одразу стали розходитись.

— Коли ж вони відкриються? — спитав Максимів батько.

— Одного чудового дня загримить музика, продаватимуть квитки, отоді й катайтеся хоч і весь день.

— Музика, здається, грала, — згадав Максим.

— Не помітив, — сказав батько. — Я ж бігав.

— Якби не тітка, ми каталися б до вечора. Навіть без музики.

— Навряд, — відповів тато. — Я й досі не розумію, як увімкнувся мотор. Може, замикання?

— Дуже просто. Він знав, що ми хочемо кататися… — Максим затнувся, мало не назвавши Гум-гама.

— Хто знав? — Тато засміявся. — Ах ти, винахіднику! Ну що ти тямиш в електриці!..

— А навіщо тямити? Катайся, коли хочеш, та й годі, — пробурчав Максим.

Він усе озирався: чи не з’явиться знайома постать у міліцейському скафандрі.

Ні, недаремно зник Гум-гам, коли прибігла галаслива тітка. Правильно казав його друг: деякі дорослі тільки псують гру…

Максим не знав, що коли буркотлива тітка позамикала всі замки й пішла собі, порожня карусель здригнулася й безшумно почала крутитися. Ні, вона була не зовсім порожня: на одному коні сидів маленький чоловічок у сірому скафандрі. Він щасливо посміхався й бурмотів: “Оце так гра, всім іграм гра. Весела карусель, карусельна карусель. Зараз у мене ця карусель покаруселиться…”

Карусель крутилася дедалі швидше й швидше, вона стала схожа на велику дзигу, потім на велосипедне колесо, потім на гвинт літака. І раптом той гвинт плавно знявся з місця й полетів над парком. Дедалі вище й вище летів над дахами будинків, угвинчуючись у небо, сяючий круг. Аж у самісіньку глибінь неба.

Кажуть, таємничий диск бачили мешканці різних міст. Він летить з величезною швидкістю, змінює свій колір, кружляє на місці, — одне слово, каруселиться, як сказав Гум-гам. Але блакитнолицього пасажира на ньому немає. Гум-гам залишив скажену розкарусель.

У дворі, куди повернулися Максим з батьком, знову щось скоїлося. Коло під’їзду — натовп. Ще здалеку помітно, як усі голосно розмовляють, розмахують руками.

— Ну от, — промовив тато, — нова подія! Якась ненормальна неділя.

Він хотів прослизнути до під’їзду, але його гукнули:

— Не кваптесь, Семене Васильовичу. До квартири ви не потрапите.

І мама — вона була тут-таки — потвердила, що до квартири вони не потраплять.

Посеред юрби стояв дядько Захар і тримав за руки своїх синів — Мишка та Сергія. Це вони, доки сусіди гуляли, дихали свіжим повітрям та слухали розповідь Митіна про мамонта, зіпсували тридцять шість замків у четвертому під’їзді. Причому вони не приховували своїх планів — на кожних дверях висіла записка з кривими літерами: “Замок зіпсований”. І підпис: “Розбійники”. Речовий доказ — купу записок — зібрав Митін.

Він показав їх усім батькам і з’ясував, що то писав Мишко.

— Он як — розбійники! — казав червоний від обурення дядько Захар і грізно дивився на синів. — Ну, що ж тепер робити?

“Розбійники” мовчали. Вони вже в усьому зізналися. Тільки не могли гаразд пояснити, як зіпсували стільки замків.

— Записки писали — це правда, лякати — лякали, а замків не ламали! — повторювали в один голос близнята.

Однак жоден ключ не міг відкрити замка. Тридцять шість дверей чекали, коли їх одімкнуть.

— Навіщо ви це зробили? — спитав дядько Захар.

— А для чого вони потрібні — замки? — втрутився Максим. — Тільки заважають.

— Авжеж, навіщо? — боязко підтакнув Мишко.

— Навіщо? — тоненьким голосом спитав Сергій.

Митін став пояснювати, для чого потрібні замки.

По-перше, на світі ще не перевелися злодюжки. По-друге… Тут Митін замовк і більше нічого не міг сказати. Та й інші дорослі замислилися, пригадуючи, навіщо потрібні замки.

Зате дітям було що сказати. По-перше, губляться ключі. По-друге, якщо замок тугий, марно витрачаєш силу. По-третє, замки ламаються. По-четверте, людина, аж поки виросте, не може дістати до дзвінка. По-п’яте, дзвінки будять немовлят. По-шосте, якщо у квартирі глуха бабуся, ніколи не додзвонишся до приятеля. По-сьоме, розладнується дружба. По-восьме…

Та ось прийшой слюсар, і сусіди захвилювалися. Кому першому ламати двері? У кожного були невідкладні справи: хто хотів обідати, хто збирався в кіно, хто поспішав подивитися футбол по телевізору. А бабуся Митіна раптом згадала, що вона варила суп, а газ не виключила, і тепер невідомо, що з тією каструлею, та й взагалі у квартирі, можливо, пожежа.

— Та-ак, — роздумливо мовив слюсар, — тут роботи годин на п’ять.

І знову пожильці захвилювалися, а дядько Захар почервонів ще дужче, насварився на синів кулаком та й подався до магазину купувати тридцять шість нових замків.

Сергій з Мишком полегшено зітхнули, перезирнулися й вислизнули з натовпу.

— Хлопці, — покликав їх Максим, — гайда до альтанки, я щось вам розкажу…

Сергій і Мишко — Максимові приятелі, брати-близнята. Кожному з них по сім років, два місяці й тринадцять днів; певна річ, точний рахунок дійсний тільки сьогодні, а завтра обидва брати будуть на день старші. Кажуть, усі близнята схожі одне на одного, а Сергій і Мишко, очевидно, виняток із загального правила. У Сергія очі блакитні, у Мишка — зелені. Сергій худючий і блідий, а Мишко, навпаки, в тілі. Сергій полюбляє все ламати, він навіть примудрився одірвати дві клавіші від піаніно. Мишко при дорослих нічого не ламає і старанно вчиться музики. Одне слово, як каже дядько Захар, один син у нього позитивний, а другий — негативний. Точніше, говорив до сьогоднішнього дня. Невідомо, що він скаже після історії з замками.

Та й самі винуватці події ніяк не могли з’ясувати, хто з них позитивний, а хто негативний. Поки Максим розповідав приятелям, як він зустрівся з Гум-гамом, брати раз у раз перебивали його.

— Це ти вигадав записочки писати! — говорив Мишко.

— А ти зате писав, — згадував Сергій.

— Ти перший наліпив на сто другу квартиру.

— Але ж я не чіпав замка! — виправдувався Сергій. — Як він міг зламатися?

— Ай справді, як? — перепитав Мишко. — Як тепер люди відімкнуть свої двері?

— Сокирою! А нас чекає ремінець.

— Ви слухаєте чи ні?! — перебив братів Максим.

Поволі всі неприємності забулися. Мишко й Сергій посідали на лавочку, слухали Максима. Щастить же ото людині! На вантажній машині літав, на каруселі крутився, бачив дикого звіра — і це протягом одного дня. А тут приліпили якусь там крихітну записку, і вже весь будинок аж гуде.

Вони вірили й не вірили Максимові. Усяке буває на світі, але так, щоб драбина висіла просто в повітрі, — цього вони навіть не уявляють.

— Ото б сюди твого друга. Він придумав би, що робити з замками… — прошепотів Сергій.

— Та й нам тоді не перепало б, — додав Мишко.

— Він не хоче гратися з дорослими, — нагадав Максим. — А там біля кожного замка по п’ять душ. І всі лаються.

— Ми нікому не скажемо, що це Гум-гам. Скажемо: слюсаря привели. Правильно? Максиме, поклич, будь ласка, Гум-гама!

Максим на мить замислився.

— Гаразд, — промовив він рішуче. — Я дуже хотів би погратися з Гум-гамом у замки. — І пошепки додав: — Р-раз!

— Ти мене кликав? — весело озвався хтось. — Я тут.

Сергій і Мишко здригнулися. Перед ними був живий Гум-гам. Не вигадка, не фантазія, не казка — людина з іншої планети. Зоряний мандрівник, який завжди з’являється несподівано.

— Я бачу засмучені обличчя, — здивовано промовив Гум-гам. — Наче ви програли…

— Це все замки, — похмуро сказав Максим.

— Гратися можна і в замки, — весело підхопив Гум-гам.

Мишко й Сергій, ледь зачувши ті слова, повеселішали: Гум-гам зарадить їм!

— Добре, якби двері відчинялися самі по собі… — зітхнув Максим. — Трик-трак — і все! Тринь-бринь — і готово!

— Ти прекрасно придумав, Максиме! — Гум-гам плеснув у долоні. — Нам треба обов’язково зіграти в трик-трак. Ану, покажіть свої пальці.

• Предыдущая
• 18/39
• Следующая