Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/39
• Следующая

— Незнайома природа прямо перед вами. — Батько показав на чорну діру.

— А ти? — запитав Мишук у сина.

Астрофізик замислено кивнув в ілюмінатор.

У цю мить стіни корабля зникли, розчинилися в темряві, відкривши незвичайну картину космосу. Звідусіль світили далекі бліді зірки, їх проміння сходилося в одній точці й поступово згасало. Тут зяяла велика вирва з тонким блискучим обручем горловини. То сонячний вітер кружляв довкола чорної діри, нагріваючись до величезної температури, і затим падав у вирву.

Круглий, рівно освітлений стіл з притихлими людьми, немов стародавнє судно, плив океаном космічної ночі…

Зненацька довкола засяяв фейєрверк вогнів, затанцювали язики білого полум’я.

— Спокійно! — попередив супутників астрофізик з “Альфи”. — Це найрідкісніше явище у Всесвіті. Нам пощастило побачити тахіонів.

“Ти помиляєшся, землянине, — пролунав у динаміках дивний голос, що ледь нагадував людський. — Тахіони, як ви нас називаєте, населяють космос так само, як ви свою планету. Але ми рідко зустрічаємося…”

Вогні поволі вирівнювалися в стовпи світла. Вони помітно коливалися, осяваючи темряву сильними спалахами, і, здавалося, ледве втримуються на одному місці.

— “Тахіс” старогрецькою “швидкий” — пригадав уголос Карен і аж підскочив од несподіваного здогаду. — Це люди-світло?

“Ми не люди. Ми не просто надсвітло. Ми все разом: корабель, планета, розум, життя, — пояснили тахіони через динаміки. — Часточки, з яких ми складаємося, поки що не відкриті людьми. Ви тільки припускаєте наше існування у природі”.

— Спасибі, — подякував Олегові батько, фізик, схвильований побаченим. — Яка швидкість вашого руху?

“Ми рухаємося швидше за світло. Для вас це — гранична швидкість. А для нас — тільки початок на шляху до нескінченності. Такий рух звичний для тахіонів, це наше життя…”

Люди дізналися, що тахіони — вічні мандрівники космосу — завжди рухаються в протилежному напрямку, ніж увесь відомий людству Всесвіт. Ось чому їх ніхто ніколи не зустрічав. І хоч подеколи надшвидкі мандрівники проносилися зовсім поряд з кораблями землян, два різних світи були невидимі один одному.

Зараз тахіони кружляли довкола діри, освітлюючи шлях двом кораблям. Поки “Вікторія” й “Альфа” облітали діру із швидкістю, близькою до швидкості світла, час у кораблях повернувся назад, збігся з плином часу тахіонів, і зв’язок світів став можливий. Люди, які розмовляли з тахіонами, говорили, певна річ, незвично — порядок слів у їхній мові був зворотний, і зразу ж забували почуте й сказане. Однак вони не помічали цього — так само, як і під час незвичайного обіду. Кожна подія в цю мить ставала немовби частиною їхнього майбутнього. Згодом, коли хід часу повернеться в звичне русло, вони згадають про зустріч усе, аж до найменших подробиць…

В одній із старовинних казок двадцятого століття королева країни Оз перетинає пустелю смерті. Вона рухається завжди в одному напрямку — вузенькою килимовою доріжкою, що іменується “Тепер”, — інакше на неї чекає загибель. Королева бачить перед собою тільки “Тепер” і не може повернутися у своє “Вчора”. Магічний килим розгортається попереду під ногами королеви й одразу згортається за нею…

Чому ж килим часу для тих, хто живе на Землі, ніколи не розгортається назад? Чому минуле для людей безповоротне?

Швидка світлова доріжка “людей світла”, як назвав тахіонів Карен, розкручується в зворотному для Землі напрямку. Але і для істот надсвітла вона не може повернути назад. Спрямована тільки до їхнього майбутнього, а не до минулого.

Ці космічні світи рухаються “вперед” і “назад” одночасно. Кожний, звичайно, вважає, що саме він націлений уперед, і кожний по-своєму має рацію. Істини можна порівняти тільки у рідкісних випадках, за різних обставин, коли ці світи випадково збігаються в своєму русі.

— Як дізнатися, куди спрямована Стріла часу? — задумливо промовив капітан Вегов. — Де наконечник, де оперення цієї Стріли? Де, інакше кажучи, майбутнє, а де минуле?

“Природа не виділяє ходу одного часу порівняно з іншими, — надійшла відповідь з динаміка. — Те, що у вас “ліворуч”, у нас — “праворуч”. І навпаки. Між минулим і майбутнім не більша різниця, ніж між лівим і правим”.

— Отже, основні закони природи в нас однакові, — зробив висновок астрофізик з “Альфи” — Мишук-молодший. — Проте наші галактики розлітаються від землі, а чорна діра стягує матерію.

“Це і є головна відмінність між вашим майбутнім і нашим, — повідомили тахіони. — Те, що ви називаєте вмираючою зіркою, ми називаємо народженням нового”.

— Куди ж дівається те, що зникає? — схвильовано промовив Мишук-молодший.

“Ніщо у природі не зникає. Одне переходить в інше. В різних частинах Всесвіт то стискається в точку, то вибухає”.

— Зрозумів! — гукнув на весь голос учений. Відкриття, до якого він готувався все життя, здійснилося! Всесвіт дихає!

Стовпи світла дивовижно вигнулися й розтали в темряві.

Навколо столу знов були звичні стіни.

В ту саму мить роз’єдналися й кораблі. Пасажири “Альфи” зникли з кают-компанії “Вікторії”. Але вони були зовсім недалеко — за тисячу кілометрів, бачили одне одного на екранах.

“Вікторія” й “Альфа” стрибком повернулися до звичного плину часу. Шляхи землян і тахіонів розійшлися.

Кожний з двох світів летів до свого майбутнього.

Стріли їхнього часу були націлені в протилежні боки.

— Ось вона, дивіться!

Капітани кораблів показували пасажирам на чорну діру. Вона була майже поруч, відділена од людей лише шибою ілюмінатора.

Мертву зірку виразно видно крізь тонкий шар світного газу. Для людей мертва, а для тахіонів жива.

Ідеально кругле тіло оберталося швидко й непомітно для ока. Чорна, як чавун, поверхня зірки була рідка. Здавалося, тут працює якась пекельна кухня: жахливий тиск стискав усе, що захоплювала сила тяжіння, перемелював, перетворював в уламки атомних ядер, і зоряна речовина розтікалася тонкою плівкою, прагнучи стиснутись у точку з нескінченною щільністю. Безперервно лилася й лилася в діру зоряна рідина…

Незвична вага втисла людей у крісла, але вони не відчували своєї страшенної ваги, що зросла від швидкості кораблів. У земних умовах при такій вазі кожен з них став би велетнем понад півтори тисячі кілометрів заввишки.

Геть, геть від чорного карлика! Якщо корабель зачепить крилом бодай часточку мертвої зірки, вони не встигнуть і зітхнути, як перетворяться на зоряну рідину.

Важко одірвати погляд від діри, вона велична й прекрасна своїм німим закликом, таємничою силою. Вона обіцяє найдивовижнішу подорож у “ніщо”.

Проте люди вирішили повернутися до молодої галактики Близького космосу, в якій є зірка на ім’я Сонце і планета на ім’я Земля.

Кораблі промчали над самісінькою поверхнею вмираючої зірки, що народжувала нові світи, швидко обернулися навколо неї, як комети навколо Сонця, й полетіли геть, подолавши страшне тяжіння.

Люди, що перемогли космос, почували себе велетнями.

Земля прийняла перші сигнали “Вікторії” та “Альфи” з Кінцевого космосу. Кулі Шляху — навігатори старовинних кораблів — було вкладено в машини; зоряні кораблі, які подолали тисячоліття, стрибками наближалися до Близького космосу.

Земля готувалася прийняти космоплавців. З архівів дістали старі документи. Фотографії мандрівників удень і вночі мигтіли в землян перед очима. Моделі кораблів незвичайної форми ширяли над містами.

Нарешті люди побачили на екранах тих, хто вирушив три тисячі років тому на Батьківський День у космос…

• Предыдущая
• 13/39
• Следующая