Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 81

• Предыдущая
• 81/85
• Следующая

У Юльки з серця спав камінь. Вона так боялася, що Аліса послухає розумну Руткевич і піде назовсім… хоч вона, Юлька, звісно, й слова б не сказала.

Всі мовчали. Стало ніяково, наче вони запропонували Алісі щось недобре. Хоча, якщо подумати, Мила міркувала слушно. З розумної точки зору.

Першою заговорила Катя Михайлова:

— Аліса має рацію. Якщо вона стільки часу цю машину шукала, можна й зачекати. А Аліса нам потрібна. Вона як спортсменка може забратися, куди ніхто з нас не зможе. І вона цих піратів добре знає. Їх же теж, мабуть, не варто тут лишати.

— Ой, не варто! — озвалася Лариса. — Ой, не варто! А я вже хотіла з Алісою прощатися…

Юлька глибоко зітхнула й побачила, що в неї розкритий портфель. Навіщо ж вона його розкрила? Ну звісно, вона ж хотіла пошукати шоколадку для цієї ненажери Лариси. Юлька запустила руку в портфель і замість шоколадки намацала важкий згорток.

— Що це таке? — спитала вона, витягаючи його.

Згорток був об’ємистий, ніби в нього було загорнуто буханець хліба. Він був у газеті.

Юлька зашурхотіла газетою, розгортаючи пакунок. Всередині лежала чорна сумка.

— Оце то так! — вигукнула Аліса.

— Що? Що сталося? Що-небудь страшне? — спитала Лариса. — Адже це не шоколад!

— Ні, — відповіла Аліса, — Це мієлофон.

— Через нього ти до нас і приїхала? — спитала Катя Михайлова.

— Він зовсім нецікавий, — сказала Лариса.

Аліса розкрутила провід, уставила в вухо навушничок, натиснула на червону кнопку на кришці. Зачекала, натисла другу кнопку й стала повертати коліщатко.

Потім ураз засміялася.

— Ти чого? — спитала Юлька.

— Працює, — відповіла Аліса. — Усе гаразд.

— А чому засміялася?

— Тому що Лариса думає, чи будеш ти шукати шоколадку в сумці чи забула про неї.

— Дурниці! — випалила Лариса й почервоніла як варений рак. — Я й не думала про шоколад. І взагалі я вже не голодна. Це не апарат, а суцільний обман.

Але всі реготіли так, що Фіма Корольов упав із лавки. Всі знали, хто каже правду.

— А звідкіля ж він у сумці? — спитала Мила Руткевич, зачекавши, поки інші заспокояться. — Хтось же мав його туди покласти.

— Я бачила, — мовила Лариса. — Але не здогадалась. Іще перед уроками Коля Наумов підходив до Юльчиного столу й щось там робив. Я його спитала: “Ти що, записку підкладаєш, закохався?” А він мені так грубо відповів, що я відразу про це забула.

Акуратна Катя Михайлова складала газету, в яку був загорнутий апарат.

— Дивіться, записка, — зойкнула вона.

— Дай сюди, — сказала Аліса. Вона взяла записку й прочитала її вголос: — “Ти все одно уже все знаєш або скоро взнаєш. Якщо ти вважаєш; що винуватий і заслуговую кари, я не буду сперечатися. Але даю чесне слово, що я не хотів брати цього приладу, а хотів урятувати його від бандитів. Пробач за затримку. Шкода, що ти не можеш залишитися з нами”. І все, — закінчила Аліса.

— А підпис? — запитала Мила.

— Нема ніякого підпису.

— Це його рука, — підтвердив Фіма Корольов, заглядаючи ззаду. — Я його руку знаю.

— От і все, — сказала Катя Михайлова. — Можеш вертатися додому, Алісо.

Аліса нічого не відповіла.

— Що йому варто було вернути апарат хоч би вчора? — зітхнула Мила Руткевич.

— Все-таки хлопці в нас розумом не відзначаються, — зауважила Лариса. — Ховати чужу річ, а потім підсовувати її в чужі сумки! Дитячий садок якийсь,

Аліса почепила мієлофон через плече.

— Краще сховай його в сумку, — порадила Юлька. — Загубиш іще.

— Ні, — відповіла Аліса. — Він нам тепер знадобиться.

— Дай мені поносити, — попрохав Фіма Корольов. — Мені б дечиї думки підслухати.

— Друзі, ви мені даруйте, — сказала Аліса, — але я нікому його давати не буду. І не тому, що боюся, що зламаєте, або не довіряю, але цей прилад винайдуть аж через сто років. Його ще нема.

— Жаль, — мовив Фіма.

Мила підтримала Алісу:

— До того ж він не її. Аліса підвелася з лавки.

— Понесеш мою сумку? — спитала вона Садовського.

— Давай, — відповів той.

— Які вказівки? — спитав Фіма, який сподівався потім, коли усе втрясеться, все-таки випросити в Аліси мієлофон. На одну хвилинку.

— Мієлофон приймає людські думки метрів за десять, а іноді й більше, — пояснила Аліса. — Якщо ми зараз пройдемо по квартирах того під’їзду, ми почуємо, чи немає там піратів і Колі.

— Звичайно! — вигукнула Юлька. — Все геніальне просте!

— Всім іти нема сенсу, — зауважила Катя. — Нехай частина дітей чекає тут. Навіщо юрбою ходити поверхами?

Але нікому не хотілося лишатись. Домовилися, що четверо підуть по квартирах, а решта чергуватимуть у дворі й на вулиці. Ларису та Милу Руткевич відправили додому. Спочатку відправили тільки Ларису — щоб вона не голодувала, не мучилась, поїла й іншим теж зробила бутерброди. Коли ходиш у дозорі або стоїш на варті, їсти хочеться. Це кожен солдат знає. Та як тільки Лариса пішла, всіх узяв сумнів: чи повернеться вона? Вона відома сплюха. Поїсть, засне, ввечері схаменеться. Ось тоді Мила Руткевич пожертвувала собою. Вона сказала, що зробить усім бутерброди. І ще в них дома лишився майже цілий торт — учора був день народження у брата, три торти з’їли, а на четвертий сил уже не вистачило.

У під’їзд пішли Аліса, Фіма Корольов, Коля Сулима і Катя Михайлова.

Фіма сказав:

— Я наполягаю — спершу на горище. Ти, Алісо, наше життя не досить добре знаєш. Мушу тобі сказати, що в громадянську війну контрреволюціонери найчастіше ховалися на горищах.

— Сказав теж! — здивувалася Юлька. — Це ж було майже сто років тому.

— Я читала, — відповіла Аліса.

Ліфт зупинився на останньому поверсі. Діти, намагаючись не шуміти, вийшли з нього. Фіма прошепотів:

— Погано без зброї.

Із зброєю й справді було кепсько. Зброї навіть не було, якщо не рахувати свистка у Фіми Корольова.

— Нічого, — заспокоїла Аліса. — Всі злочинці боягузи. Вони ж бояться, що їх викриють.

— Ти краще стій позаду, — прошепотіла Катя. — Щоб вони до мієлофона не добралися.

Аліса кивнула. Катя мала рацію. Якщо пірати побачать мієлофон, можуть схопити його і помчати.

Діти піднялися на півповерха й опинилися перед дверима на горище. Двері були замкнені на важкий замок.

— Тут їх не було, — сказала Аліса.

— Не можна недооцінювати їхньої хитрості, — заперечив Фіма. — Вони могли зняти замок, а потім знову замкнути. Ми ж не знаємо всіх їхніх штучок.

Катя Михайлова підійшла до дверей і провела пальцем по замку. Він був у пилюці.

— Тут ніхто вже кілька днів не був, — запевнила Катя.

Коля Сулима всміхнувся:

— Зараз Корольов скаже тобі, що пилюку вони потім із хитрощів посипали. В кишені принесли.

— А що, — не здавався Фіма, — цілком може бути. Піратам притаманні диявольські хитрощі.

Аліса, щоб не гаяти часу на пусті суперечки з упертим Фімою, пішла вниз.

— Стій! — гукнув її Фіма. — Потім пошкодуєш. Усе-таки послухай.

— Ну гаразд…

Аліса підійшла до дверей, увімкнула мієлофон і почала крутити коліщатко, настроюючи на різні хвилі. Адже кожен мозок випромінює думки на своїй, особливій хвилі. Як радіостанція.

— Ну що? — не витерпів Фіма.

— Нічого. Там тільки голуби.

— Дай послухати, — попросив Фіма. — Хоч трішечки.

— Нема чого слухати.

— Фімо, відчепися од Аліси. Домовилися ж, — цитькнула Катя Михайлова.

Аліса вимкнула мієлофон.

Вони спустилися поверхом нижче. На поверсі було три квартири.

— Будемо дзвонити? — спитав Коля Сулима.

— Спробуємо без дзвінків, — сказала Аліса. — Адже крізь двері думки проникають.

Вона підійшла до найближчих дверей.

— Нікого нема вдома, — мовила, прислухавшись.

— Слухай, Аліско, — обурився Фіма, — може, твій апарат не бере думок? Може, Наумов його зламав?

Аліса хотіла огризнутися, та Коля Сулима, що стояв біля інших дверей, сказав тихо:

• Предыдущая
• 81/85
• Следующая