Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 72

• Предыдущая
• 72/85
• Следующая

— Зачекай. А може, хтось зумисне про нього написав?

— А навіщо зумисне писати?

— Щоб відвести од себе підозру. Уяви собі, що хтось перелякався.

— Хто?

— Сулима. Або Наумов.

— І щоб вони стали вину звалювати на Садовського? Слухай, Аліска, я тобі вже казала — нема в нас у класі таких уркаганів. Щоб украсти мієлофон, а потім ще на іншого підозру звалювати. Ти ж сама говорила, що Коля не крав, а тільки хотів відняти у піратів.

— Говорила.

— Я все-таки гадаю, що хтось із хлопців дізнався про таємницю Садовського і хоче тобі допомогти.

— Коли б хотів — підійшов би і сказав.

— А якщо він боїться?

— А кого йому боятися? Садовського?

— Не знаю, тільки все це можна взнати без твоєї делікатності. Коля Садовський, підійди сюди!

Коля, ніби навмисне, проходив неподалік.

— Тебе можна спитати про одну річ? — сказала Юлька.

— Питай, тільки двійок не став.

— Юлько, не треба, — втрутилась Аліса. — Ти все зіпсуєш.

— Так серйозно? — спитав Садовський. — Тоді не відстану, поки не дізнаюся, в чім справа,

— Колю, ти не брав однієї цінної речі? — спитала Юлька.

— Я?

— Так. А потім не вернув назад.

— Якої речі? — спитав Садовський. — Може, я взяв, але не помітив?

— Помітив, помітив, не прикидайся.

— Та скажи, що за річ? У чому ти мене підозрюєш?

— Виходить, не брав?

— Я брав, я все беру й ніколи не повертаю. До речі, я тільки сьогодні вранці взяв сто карбованців по карбованцю в однієї бабусі, щоб обклеїти ними двері у ванній.

— Колю, зараз же облиш блазнювати! — обурилась Юлька. — Я тебе серйозно питаю.

— Якщо тобі серйозно відповідати, — сказав Коля, — то я повинен на тебе образитися. Ти мене звинуватила у викраденні цінних речей і досі не вибачилася. Ти не маєш наміру це зробити зараз же?

Аліса здивувалась, як змінився голос Колі Садовського. От тобі тюхтій і вигадник. Щойно був сонним рудим пугалом, а зараз в очах така злість, ніби от-от лусне Юльку по голові кулаком.

— Ми обидві просимо вибачення, — швидко мовила Аліса. — Це був тест такий, не звертай уваги.

— Який тест?

— На почуття гумору, — пояснила Аліса. — Ти його не витримав.

— Уперше в житті, — признався Садовський.

Незрозуміло, повірив чи ні.

— Дурненька ти, Юлько, — сказала Аліса, коли Коля відійшов. — Адже просила я тебе, не втручайся!

— Це вже не тільки твоя справа, — відповіла Юлька. — Це спільна справа. Всього класу. Невже ти не розумієш?

— Я одне розумію, — промовила Аліса, — що хтось із наших хлопців ховає в себе мієлофон. Це погано й боягузливо. До того ж він наражається на страшну небезпеку.

Останнім уроком була географія. Вчителька розказувала про клімат і населення Індії. Тільки вона закінчила оповідати про тваринний світ, як Фіма Корольов із місця сказав:

— А Селезньова в Лондоні була.

— Ну й що? — здивувалася вчителька. — Ми ж сьогодні проходимо Індію.

— А може, вона і в Індії була, — не заспокоювався Фіма Корольов.

“Чого він причепився? — подумала Аліса. — Ще його не вистачало!”

— Селезньова, — спитала вчителька, — ти справді була в Індії?

“Зараз знову признається”, — подумала Юлька. Аліса підвелася і сказала:

— Так, я була в Індії.

— Це дуже цікаво! — зауважила вчителька, яка вже багато чого чула про нову, незвичайну ученицю. — Поділися з нами враженнями.

— Я там була недовго, — сказала Аліса.

— Все одно. Ти ж що-небудь бачила?

— Бачила.

— Які ти там бачила міста?

— Я бачила Делі, Мадрас і Гандібад.

— Щось я не чула про третє місто, — мовила вчителька.

— Його названо на честь Індіри Ганді, — пояснила Аліса. — Ми в ньому приземлялися, коли летіли в Австралію.

— Дивно, — сказала вчителька.

— В Австралію! — здивувався Мессерер. — Збожеволіти можна!

“Звісно, — збагнула Юлька, — цього міста ще нема, воно тільки буде. Ну хто тягне Алісу за язик!” І тут ще втрутився Фіма Корольов. Він якось чудно, вредним голосом мовив:

— Нехай вона скаже, в якому році вона туди літала.

Аліса враз повернулася до Фіми:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Що чула, — відповів Фіма.

— Діти, тихше, — зауважила вчителька. — Сідай, Алісо.

І вона ніби нічого й не сталося повела далі розповідь про Індію, але її погано слухали. Всі перешіптувалися й дивилися на Алісу. А вона написала записку Фімі Корольову:

“Що ти мав на увазі? Аліса”.

Невдовзі прийшла відповідь:

“Сама знаєш”.

Аліса обернулася до Юльки й сказала пошепки:

— Не спускай з нього очей.

— Сама розумію, — відповіла Юлька.

Після уроків Аліса зразу рушила до Фіми, та він перестрибнув через стіл і втік у коридор.

Юлька догнала Алісу в коридорі, зробила страшні очі й прошепотіла:

— А що, як там був не Коля?

— Як це?

— А що, як це Фіма Корольов? Він страх хитрий. Він може підписатися чужим іменем.

— Про це ми не подумали, — сказала Аліса. — Мені здається, що обидві сьогоднішні записки написані однією рукою!

— Це він! Може, побіжимо за ним? Притиснемо його до стіни!

— Постривай. Я все-таки гадаю, що він записку про Садовського написав, аби мене збити зі сліду.

— У будь-якому випадку він напевно знає, в кого мієлофон, — мовила Юлька. — Голову даю собі відрубати!

— Твоя правда, — згодилась Аліса. — А з ким він більше дружить? Із Сулимою?

— Мабуть, так. Хоча він з усіма дружить. А потім свариться.

— А Сулима де?

— У шахи пішов грати. В актовому залі турнір, гросмейстер приїхав.

— Біжімо туди!

В актовому залі зсунули в ряд столи й поставили на них тридцять шахівниць. Гросмейстер був худий, засмаглий і схожий на веселого кучерявого розбійника. Аліса стала навшпиньки, видивляючись Сулиму.

Боря Мессерер проштовхався до неї й сказав.

— Я знаю, як тебе називати, — похвалився він.

Діти обернулися. Катя Михайлова спитала:

— Як?

— Аліса у волейбол грає краще за всіх. Математику знає. В Лондоні була, в Австралію літала, по-англійському розмовляє навіть ліпше од мене. Вона супермен.

— Нісенітниця якась! — обурилась Аліса. — Дивлюсь я на тебе, Мессерер, і думаю, який же ти легковажний!

— Менше думай, полисієш, — докинув Коля Садовський.

— Супермен — це мужчина, — зауважила Катя Михайлова.

— Отже, вона супергерл, — сказав Коля Садовський.

— Не супергерл, а супергерла, — поправив Мессерер. — Треба знати закони російської мови.

Фіми Корольова не було видно.

Аліса побачила Сулиму й намагалася підійти чимближче.

Раптом Аліса огледілась, помітила Юльку:

— Згадала!

— Що згадала? — спитала Юлька.

Аліса наблизила губи до Юльчиного вуха й прошепотіла:

— Це найстрашніша таємниця, яку я тобі можу розказати. Але в нас дома є книжка, що зветься “Творчість Бориса Мессерера”.

— Однофамілець, — відмахнулась Юлька. — Нічого з нього не вийде, бо він несерйозний.

— Сідайте, шахові бійці, — запросив Едуард Петрович.

Діти почали совати стільці, розсідатися. З дівчат грали тільки Мила Руткевич та одна дівчинка з восьмого класу.

— Ну, всі готові? — спитав Едуард Петрович.

— А де Тимошкін? — поцікавився хтось.

Місце поруч із Колею Сулимою було вільне.

— Тимошкін захворів.

— Ну гаразд, — сказав Едуард, — почнемо без Тимошкіна.

— Алісо, — спитав Боря Мессерер, — може, ти і в шахи граєш? Як у вас, у супергерлів?

— У супергерл, — поправила його Юлька.

— Едуарде Петровичу, — гучно мовив Боря, — Селезньова хоче грати замість Тимошкіна.

— Селезньова? — здивувався Едуард. — Так-так, звичайно. Сідай. Тільки швидше. — І він показав на вільний стілець поруч із Колею Сулимою.

— Ну, дівчинко, — сказав гросмейстер і усміхнувся, — не соромся.

Усі в залі втупилися в Алісу. Вона мерщій сіла поруч із Сулимою.

• Предыдущая
• 72/85
• Следующая