Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 70

• Предыдущая
• 70/85
• Следующая

Можна розповісти й про інше — як вони цей тиждень жили в Москві, як розшукали забитий будинок, із якого виїхали всі мешканці, бо будинок мали скоро знести, як улаштували в ньому лігвище. Можна розповісти, як вони добули собі одяг, загіпнотизувавши касирку в універмазі, і як крали продукти, — та чи варто гаяти час на цих негідників?

Для подальшої розповіді треба тільки сказати, як пірати влаштувалися на роботу.

Якось вони сиділи у сквері, натомившись від ходіння. Веселун У сказав:

— Грошей мало.

— Я тобі скільки завгодно зроблю, — пообіцяв Крис. — Будуть як справжні.

— Твої гроші небезпечні: на п’ять кроків одійдеш — вони розтануть.

— Кого-небудь пограбуємо.

— Ні, — заперечив Веселун У, — це ж небезпечно. Я дуже примітний. Мене швидко піймають. От ти обернешся на кого хочеш і втечеш, а я попадусь.

— Не турбуйся, і тебе врятую, — мовив Крис.

— Так я тобі й повірив! — сказав Веселун У. — Якщо доведеться непереливки, ти мене відразу продаси.

— Як і ти мене, — відповів Крис. — Поглянь, що це?

До скверу під’їхав великий фургон із написом “Кінознімальна”. Фургон загальмував, із нього вискочили молоді люди, котрі витягли прожектори й потягли кабелі. Під’їхали інші машини.

Прожектори, незважаючи на яскравий сонячний день, ушнипилися променями у вікна старовинного особняка, що виходив у сквер. Приїхав автобус, повен драгунів та гусарів у ківерах.

Спритний чоловік у величезних окулярах закричав у мегафон:

— Де Наполеон? Де Наполеон, я питаю!

— У буфеті лишився, — сказала горда красуня в сукні до землі. — Напевно, на автобус запізнився.

— Ну що ти будеш робити! — вигукнув чоловік у окулярах. — Як ви накажете мені знімати без Наполеона?

— Їде, їде! — заволали довколишні.

Під’їхало таксі. З нього вийшов Наполеон. Правда, пірати, від неосвіченості й тому, що народилися на іншій планеті, гадали, що наполеон — це посада.

— Іване Семеновичу! — вигукнув чоловік у великих окулярах. — Ти мене без ножа ріжеш.

Крис насторожився. Він був колекціонером. Колекціонував тортури.

— Ніколи, — відповів Наполеон, зірвав трикутний капелюх і сів на барабан. — У мене мігрень.

— Не може бути! Ти ж уже приїхав! — Чоловік в окулярах був обурений, розгублений, але не втрачав надії.

— А я не приїхав, — сказав Наполеон. — Я тільки попередив тебе й поїхав у поліклініку.

Із цими словами Наполеон сів у таксі. Його суворий профіль у віконці таксі був невблаганний.

— Все, — сказав чоловік в окулярах, дивлячись услід машині. — День пропав! — Він здійняв руки до неба й промовив: — Півцарства за Наполеона!

— Не турбуйтеся, Ниткін, — заспокоїла дама в довгій сукні. — Не переживайте. Він не вартий вашого мізинця.

І тоді з кущів вийшов Наполеон, який нічим не відрізнявся од того, що поїхав.

— Скільки коштують ваші півцарства? — спитав він у Ниткіна голосом Івана Семеновича.

— Що таке? Що таке? — здивувався Ниткін. — Як можна? Ти ж щойно поїхав! Це що, жарт, чи що? Якщо жарт, то кепського тону.

— Я другий Наполеон, — сказав Крис. — Несіть півцарства.

Він сів на барабан, бо думав, що це заняття всіх наполеонів, а довкола зібралася кіногрупа, й ніхто нічого не міг збагнути.

Цієї миті з кущів виплив Веселун У.

— Можу засвідчити, — озвався він. — Мій помічник може скопіювати кого завгодно. В нього талант.

— Не вірю! — закричав Ниткін. — Не вірю! Доведи, що ти не Іван Семенович, котрий поїхав, кинувши нас напризволяще.

— Одну хвилинку, — попрохав Крис.

Він провів перед обличчям долонею й перетворився в самого режисера Ниткіна.

— Переконливо, — похвалив режисер. — Яке перевтілення! Де ж я бачив це неприємне обличчя?

— Це ви, Ниткін, — підказала дама в довгій сукні янгольським голосом.

Решта захихикала. Режисер суворо мовив:

— Усі по місцях, починаємо зйомку!

— Ні, — заперечив Веселун У, — спочатку про гроші. Як платити будете?

— За ставкою, — відповів режисер. — Як за масовку.

— А це багато? — спитав Крис.

— Ну, як вам сказати…

— Тоді платіть мені стільки, скільки одержував ваш колишній Наполеон.

— Але це неможливо… Він заслужений артист…

— Ах, неможливо? — перепитав Крис.

— Стривайте! Платимо. Я вам свою платню віддаватиму. Мистецтво важливіше.

— І мені, — зажадав Веселун У.

— А вам за що? — здивувався режисер.

— Мій помічник один не працює.

— Це правда? — спитав режисер.

— Він жартує, — відповів Крис. — Я без нього чудово працюю. А він знайде собі іншу роботу. У вас буде для нього інша робота?

— Що ж… — Режисер подивився на Веселуна: — Як у вас із силою?

— Я сильний, — скромно сказав Веселун У. — Однією лівою вкладаю трьох склісів.

Режисер не знав, звичайно, хто такі скліси, але кивнув. Режисер повинен усе знати.

— Будете ставити декорації.

— І одержувати, як Наполеон, — мовив Веселун.

— Ні в якому разі! — обурився Крис. — Він недостойний.

— Он як! — спалахнув Веселун. — Тоді я йду. І якщо сам знайду, не сподівайся, що поділюся.

— Товариші артисти, — спробував примирити Ниткін, — ми все владнаємо. Не турбуйтесь!

Відтоді пірати працювали в кіногрупі. Крис замінював по черзі всіх акторів, які занедужали, а іноді йому просто показували фотокартку, і він удавав, кого треба. Режисер Ниткін віддавав йому всю платню, а сам позичав гроші в асистентів. Але пірати снідали й вечеряли в ресторані, пили коньяк, їздили на таксі, їм вічно не вистачало грошей, і вони крали із знімального майданчика цінні прилади. Двічі їх ловили на цьому ділі, але прощали, бо Крис був великим дублером — він міг удавати Наполеона, генералів, солдатів, світських красунь, старих ченців, дітей, коней і навіть вірного Гастона, улюбленого пса маршала Мюрата.

Крисові лестило, що всі з ним носяться як із писаною торбою, кличуть на ім’я по батькові — Крис Крокрисович — і запрошують у наступну картину Ниткіна “Кощій Безсмертний”. Він навіть подумував, чи не лишитися йому в кіно. Але Веселун, який займався фізичною працею і був роботою невдоволений, не давав Крисові всерйоз захоплюватися мистецтвом і після зйомок тягнув на пошуки Аліси й Колі.

З кожним днем пірати звужували кола довкруг своїх жертв. Зі своїм досвідом полювання на людей вони мали от-от їх знайти.

Увечері Юлька навіщось підійшла до вікна й вигукнула:

— Оце-то так!

— Що там таке? — спитала Аліса.

— Ти не повіриш! Поглянь.

Та Аліса не зразу підійшла до вікна. Вона спитала ще раз:

— Все-таки скажи, Юлько, що ти там бачиш.

— Та не бійся, це не пірати, — засміялась Юлька. — Там унизу стоїть Наполеон Бонапарт у трикутному капелюсі. Під самісіньким ліхтарем. Мене побачив і махає рукою. От сміхота!

Аліса так і не підійшла до вікна. Вона поставила на стіл останню чашку і спитала:

— А у вас що, Наполеони часто гуляють вулицями?

— Навіщо ж піратам так дивно вдягатися? — відповіла Юлька.

— А я читала, що колись давно мисливці в Африці одягались як дурники, допитливі страуси до них бігли звідусіль подивитися на чудо. Отут страусів і пристрелювали з лука.

Юлька відійшла од вікна.

— Справді-бо, навіщо людині одягатися Наполеоном і стояти в мене під вікном?

— Я тобі скажу навіщо. Що б я робила на місці піратів? Стала б перевіряти мої зв’язки. Згадала б, що я лежала в палаті з однією дівчинкою, котра дуже відважно поводилася, коли напали пірати. Можливо, Аліса все цій дівчинці розказала. А якщо Аліса розказала, може, вона потім до цієї дівчинки втекла. Як ти гадаєш, логічно?

— Знаєш що? Я зателефоную Аліку Борисовичу.

— Навіщо? Твоя мама з ним уже сьогодні розмовляла по телефону.

— А я спитаю, чи не шукав хто-небудь моєї адреси.

— Це нічого не змінить, — мовила Аліса. — Якщо вони тебе вистежили, то скоро чекай гостей. І нащо я тільки тебе вплутала у цю історію!

• Предыдущая
• 70/85
• Следующая