Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 25

• Предыдущая
• 25/85
• Следующая

Вогник освітив обличчя дідуся. Худе, виснажене, стомлене.

Довге чорне з сивиною волосся спадало на щоки.

Дідусь був обірваний, обличчя почорніло й лише яскраві жваві чорні очі горіли серед білих білків.

Поліна відчайдушно пиляла стіну. Тонка щілина видовжувалась так поволі, що було ясно — не тільки за дві години, але й за дві доби їй не випиляти отвору. Та вона не здавалася.

Полінині руки заніміли, і їй довелося кілька разів припиняти свою відчайдушну роботу, щоб перепочити. Залізна пилюка побруднила руки, а шкіра на правій долоні напухла й навіть пішла кров.

Вжик-вжик — звучав напильник, і від цього одноманітного звуку дзвеніло у вухах. Поліна була так поглинута роботою й так старалася примусити себе пиляти й далі, хоч рука відпадала, що не почула, як двері в камеру знову відчинилися.

— Людино, — пролунав гучний, різкий металічний голос. — Припини свою роботу. Ти псуєш мій корабель, і користі від твоєї роботи немає, бо тобі ніколи не втекти від мене.

Поліна підхопилась, обернулася, намагаючись сховати напильник за спину.

У камері стояла нова істота.

Точніше, як подумала Поліна, це теж був робот. Тільки вищий за інших і страшніший.

Він був увесь у чорному, але зверху в нього був накинутий довгий широкий плащ, а на голові блискучий антрацитовий шолом із високим гребенем. Обличчя його було таке ж чорне, як у роботів, і пусте — без очей і рота. І тому не можна було збагнути, звідкіля лине голос.

— Мені цікаво спостерігати за вами, — сказав великий робот. — Ви дивні істоти, ви метушитеся і до чогось прагнете. А це нікому не потрібно.

— Ви хто? — спитала Поліна.

— Я — Хазяїн, — відповів чорний робот. — Я найголовніший тут. Я правлю цим світом, і цей світ тремтить переді мною.

— Якщо це так, то ви повинні випустити мене.

— Чому?

— Тому що я не належу до вашого світу, — мовила Поліна. — Я не хотіла до вас потрапити. Ми летіли своєю дорогою…

— Ви пролітали надто близько від мене, — перебив Хазяїн. — І я вас примусив підкоритися мені.

— Навіщо?

— Щоб узяти ваше добро, щоб розважити і втішити моїх підданих. Щоб подивитися на вас зблизька, бо я допитливий.

— Ви теж робот? — запитала Поліна, підходячи ближче і придивляючись до Хазяїна.

— Я знаю, що це безглузде слово придумали на Землі. Я весь час його чув від тих, хто був тут раніше від тебе і кого тепер уже немає. Мені навіть сказали, що його придумав багато років тому земний творець історій на ім’я Карел Чапек. Робот — це залізна машина, раб людей, який виконує їхні накази. Отже, я не робот.

— Ви жива істота?

— Жива, бо я мислю.

— Але зроблена іншими живими істотами?

— Колись був зроблений той, хто зробив мене.

— Ясно, — сказала Поліна, — робот другого покоління. І навіщо вас було зроблено?

— Щоб турбуватися, охороняти й вести вперед.

— Отже, у вас є обов’язок?

— Обов’язок?

— Назвіть це завданням.

— У мене є обов’язок-завдання, — згодився чорний Хазяїн. — Мій обов’язок керувати цим світом і зробити так, щоб ашиклеки були щасливі.

— Ашиклеки — ваші хазяї. Справжні хазяї?

— Ашиклеки — це істоти, подібні до тебе. Вони теплі, в їхніх жилах тече кров, вони дурні, непостійні, слабкі. Я роблю їх щасливими.

— Тому що підкоряєшся їм і служиш їм?

— Я нікому не підкоряюсь і нікому не служу, — відповів чорний робот. — Але без моєї турботи ашиклеки помруть.

— Тоді покличте сюди ашиклеків, — сказала Поліна. — Я розмовлятиму з ними, а не з машиною.

— Ти дурна істота, — відповів чорний робот. — Я гадав, що ти достойна, аби лишитися живою й допомагати мені у великій справі. Але ти нічого не розумієш.

— Ні, — заперечила Поліна, — я зрозуміла. Ти просто поламаний робот. Робот із манією величності.

— Обурення й образа не притаманні мені, — відповів чорний Хазяїн. — Називай мене як завгодно. Я — пан цього світу, і немає межі моїй могутності.

— Дивно, робот із заіржавілою програмою. — Поліна не могла не всміхнутися.

Страх, що охопив її, коли вона тільки-но побачила цю істоту, давно минув. Страшне те, чого не розумієш. І, ніби усвідомивши, що для цієї жінки він не пан, а лише машина, Хазяїн підвищив голос і загримів на всю камеру:

— Коли тебе шматуватимуть пазури крижаного дракона, ти згадаєш про свої необдумані слова, ти гірко розкаєшся. Я не можу прощати образ, але не тому, що вони мене діймають, а тому, що мій авторитет має бути непохитний. Я — бог. Я — Хазяїн. Усі повинні тремтіти переді мною.

— Слава Хазяїнові! — дружно вигукнули інші роботи. — Слава його мудрості.

Але цю сцену було перервано, коли вона саме була вповні. В коридорі почувся шум. Два роботи втягли Юдзо, який відчайдушно опирався.

Хазяїн різко обернувся, кілька секунд дивився просто у вічі хлопчикові безоким чорним обличчям і потім сказав:

— Ще один? Де ви його знайшли?

— Він був сам. Ми знайшли його в коридорі.

— Це добре. Розвага буде ще веселішою.

Роботи відпустили хлопчика, і він не втримався на ногах. Поліна підхопила його. Юдзо впізнав Поліну й почав швидко говорити, забувши про те, що довкола стоять роботи:

— Поліно, мій батько тут! Він живий. Я знайшов його олівець. Дивіться, ось він!

— Який батько? — пролунав голос Хазяїна.

— Тобі здалося, Юдзо. Це інший олівець, — мерщій сказала Поліна.

Але Юдзо її не зрозумів.

— Я пізнав батьків олівець…

— На кораблі ще залишилися сторонні! — заревів Хазяїн. — Негайно відшукати. Перевернути весь корабель! Я вас усіх розберу, якщо не знайдете його.

— Дозволь, великий Хазяїне, — мовив один із роботів, роблячи крок уперед. — Я гадаю, що поспішати не треба. Ці істоти відзначаються великою прихильністю один до одного. Чи є сенс шукати те, що важко знайти? Сьогодні ми відведемо їх до крижаного дракона. І не робитимемо з цього таємниць. І тоді його батько прибіжить до нас сам. А ми будемо до цього готові.

— Розумна ідея, достойна мого слуги, — похвалив Хазяїн.

Він попрямував до дверей, але біля дверей зупинився і звернувся до Поліни:

— Готуйтеся до жахливої смерті, жалюгідні шматки протоплазми.

Двері зачинились, але Поліна і Юдзо були не самі. З ними в камері залишився один із роботів, який став біля того місця, де Поліна пробувала випиляти люк.

Поліна відвела хлопчика до купи ганчір’я, сіла й посадила його поруч.

Хлопчик не плакав, хоч був блідий і пригнічений.

— Я зробив кепсько, — промовив він. — Треба було мовчати, але я так зрадів…

— Так, краще було змовчати, — погодилась Поліна. — Тільки тепер пізно через це сумувати. А де інші?

Хлопчик нахилився до Поліни й заходився шепотіти їй на вухо.

Робот зробив крок до них ближче, але нічого не почув, а оскільки в нього не було наказу, що треба робити в такому випадку, то, постоявши трохи, він повернувся до отвору.

• Предыдущая
• 25/85
• Следующая