Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 57

• Предыдущая
• 57/64
• Следующая

Петров спершу навіть розсміявся, але Громозека й щупальцем не повів. Попихкав жовтим димом і знову сказав, що треба проникнути до космічного корабля в той момент, коли він знизиться на космодромі, і знищити віруси.

— Але як?

— Я все передбачив, — відповів Громозека. — Перед відльотом із Землі я пішов до медичного інституту й попросив вакцину проти чуми. Я сказав їм, що археологічна експедиція працює на планеті, де є небезпека заразитися. І тоді вони не пошкодували сироватки. Адже в кожному медичному центрі Землі є запас вакцини. Якщо вірус знову спробує напасти на Землю, йому не минути лиха.

— Отже, ви з самісінького початку хотіли змінити історію Колеїди?

— Як в око вліпив, Петров! — вигукнув Громозека. — З самісінького початку. Ще до того, як ваш Інститут часу згодився послати сюди свою машину.

— І ні словом про це на Землі не обмовилися?

— Ні словом. Ви б мене й слухати не стали.

Аліса подумала, що Громозека надто вже потайний і недовірливий. Напевно, часовики його все-таки вислухали б.

— Ясно, що вам або Річардові, — вів далі Громозека, — буде дуже важко пробратися з вакциною аж до космічного корабля, тому я запросив із нами Алісу. Вона однакового зросту з колеїдцями і згодна під виглядом тамтешньої жительки обприскати корабель вакциною.

— Ви й Алісу сюди втягли?

— Ну що за слова, академіку! — образився Громозека. — Я нікого не втягав. Аліса — досвідчена людина. Їй вже десять років, і в неї за плечима кілька космічних подорожей. Вона чудово впорається з цим невеличким завданням.

— Ні в якому разі — сказав Петров таким тоном, як сказав би батько. — Ще я або Річард можемо ризикнути, проте Аліса — нізащо.

— Але ж, академік…

— І слухати не хочу! Ідея ваша, загалом, смілива й цікава. Хоч абсолютно невідомо, які вона може спричинити наслідки. Ми порадимося з Річардом і потім запросимо дозволу в Землі.

Алісі з її укриття було видно, як похнюпився Громозека. Навіть голову втяг у плечі так, що над щупальцями височів лише низенький горбочок.

— Все загинуло, — мовив він. — Усе загинуло. Ви почнете листуватися з Землею, сюди понаїздить вісімсот експертів, і вони врешті-решт скажуть, що цього робити не можна. Що ризик великий для всієї Галактики.

— Ну от, — сказав Петров, — ви ж самі розумієте.

— Сам-то я розумію…

— Отже, завтра вранці Річард іде в м-минуле і старається поїздом доїхати до столиці. Там він дивиться на приліт космічного корабля, повертається й доповідає нам обстановку. І, повторюю, не вживає ніяких заходів. Коли виявиться, що ваша правда і космічна чума проникла на Колеїду з цим кораблем, ми повідомимо про це на Землю і попросимо поради у вчених. Усе. На добраніч, і, будь ласка, на мене не гнівайтесь.

І з цими словами Петров пішов до часової станції, щоб готувати її до завтрашньої роботи.

Громозека так і не підводився з землі. Він сидів на камінні і був надто схожий на великого смутного восьминога.

Алісі стало його дуже жаль. Вона вийшла з-за скелі й підійшла до нього ближче.

— Громозеко, — промовила вона тихо і погладила шорстке щупальце.

— Що? — спитав він, розплющуючи одне око. — А, це ти, Аліско? Ти чула?

— Чула.

— Ну от, і всі мої плани пішли шкереберть.

— Не журися, Громозеко. Я все одно за тебе. Невже ми нічого не придумаємо?

— Неодмінно придумаємо, — пролунав зненацька тоненький голосок.

Із-за другого каменя, наче кошеня, вискочив маленький археолог Рррр. Його бузкове око світилося в сутінках, як ліхтарик.

— Я теж усе чув, — сказав він. — Я не зміг подолати цікавості. Я теж із вами згоден. Ми не можемо чекати, поки сто тисяч експер тів проведуть сто тисяч нарад. Ми, археологи, відкриваємо минуле. Та досі ми його не міняли, а тепер візьмемо і змінимо. І якщо часо вими відмовляться, ми їх зв’яжемо і самі з Алісою підемо туди замість чих.

— Ну от, цього ще не вистачало, — сумно всміхнувся Громозека. — Тоді нас узагалі з археологів виженуть. І справедливо. Ну й нехай виженуть. Ми залишимося жити на цій планеті. Нам поставлять пам’ятник вдячні колеїдці.

— Годі, — перебив Громозека, підіймаючись на повен свій зріст. — Облиште розказувати казки! Справді-бо, йдіть спати.

Аліса затрималася біля входу. Їй сяйнула думка.

— Ти в якому наметі? — спитала вона Рррр.

— У третьому від краю.

— Тоді не спи, — попередила Аліса. — Мені треба буде з тобою поговорити. Як тільки всі заспокояться.

Громозека шумно, з зітханнями й ричанням, укладався спати.

— Послухай, — сказала йому Аліса. — А як же ти збирався робити космонавтам щеплення? — спитала вона. — Адже вони не згодяться на уколи.

— Дурненька! — відповів сонним голосом Громозека. — Я й не збирався робити їм уколів. Мені в медичному інституті дали оцей балон. — Громозека показав на невеликий балончик, схожий на термос, що висів на ремінці у нього над ліжком. Аліса бачила його тисячу разів, але ніколи не звертала уваги. — Він діє, як вогнегасник, — пояснив Громозека. — Варто натиснути на кнопку, як із нього вдарить струмінь вакцини. Вона, немов туман, огорне все довкола. Якщо струмінь спрямувати на відкритий люк корабля, він заповнить увесь корабель і знищить віруси. Він увійде з повітря у легені космонавтів і вилікує їх, якщо вони хворі. І через три хвилини на Колеїді не залишиться жодного вірусу космічної чуми. Ну, спи, це нам тепер не знадобиться. Гаси світло, завтра рано вставати.

Аліса слухняно погасила світло і прислухалася до дихання Громозеки. Важко було здогадатися, заснув він чи ні. Адже він так чутливо спить. І, крім того, у Громозеки три серця, і він дихає дуже нерівно.

Аліса вирішила лічити до тисячі. Вона долічила до п’ятисот п’ятдесяти і зрозуміла, що засинає. Цього робити було не можна. Вона вщипнула себе за руку, але щипок вийшов слабкий, і відразу ж їй здалося, що вона їде колеїдським поїздом, у маленькому вагоні, й колеса стукають рівно і тихо: стук-стук-стук…

“Алісо”, — сказав їй неголосно провідник.

Певно, хотів перевірити квиток. Але квитка в Аліси немає, вона забула вдома гроші. Вона хотіла сказати про це провідникові, та рот її не слухався.

“Алісо… стук-стук-стук…”

Провідник узяв її за руку, щоб вивести з вагона, й Аліса спробувала вирватися.

Аж тут збагнула, що довкола зовсім темно. Що вона в наметі, а не в поїзді, що вона проспала все на світі.

Вона підхопилася. Ліжко рипнуло. Громозека заворушився уві сні й запитав:

— Кому не спиться?

Аліса завмерла. Поряд вона почула часте дихання.

— Хто тут? — прошепотіла Аліса.

Запона намету була відхилена.

— Це я, — відповів Рррр.

Аліса схопила комбінезон і виповзла на вулицю. Яскраво світив місяць, було холоднувато, і в таборі не горів жоден ліхтар. Рррр здавався чорним клубочком.

— Я тебе чекав, — прошепотів маленький археолог. — А ти не йдеш та й не йдеш. А я звик бути вірним своєму слову. Сказав, не спатиму, і не сплю.

— Пробач, Рррр, — мовила Аліса, — я лічила до тисячі, чекала, поки Громозека засне, от і заснула ненароком.

— Чому ти просила мене не спати?

— Ти не здогадуєшся?

— Здогадуюсь, — відповів Рррр. — Тільки хочу від тебе самої почути.

— Завтра зранку Річард піде в минуле. Він тільки подивиться на корабель, проте нічого не робитиме. Петров йому заборонив. Але ж машина готова до роботи. А що, як ми її ввімкнемо і я піду туди замість Річарда? Громозека мені все пояснив.

— А ти можеш увімкнути?

— Я все знаю, як робити.

— Але що ти робитимеш у минулому?

— Проїду на космодром, зустріну корабель і знищу віруси.

— Як?

— У Громозеки все приготовлено. Я знаю.

Маленький археолог замислився.

— Це, здається, наш єдиний шанс, — нарешті озвався він. — Якщо зараз цього не зробити, то ніколи вже не зробити. Але ж це таке порушення дисципліни!

— Тихше, перебудиш усіх. Подумай, що значить одне порушення дисципліни, коли йде мова про цілу планету? Я змушена ризикнути.

• Предыдущая
• 57/64
• Следующая