Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 26

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая

Ще досить недавно планета Шешинеру нічим не відрізнялася од інших занедбаних провінційних планет Галактики. Але десять років тому один шешинерієць винайшов засіб — таблетки, які давали змогу подорожувати в часі на рік-два у будь-який бік. Спочатку всю планету огорнула велика радість, усі кинулися ковтати таблетки й подорожувати туди-сюди. Та через кілька тижнів настало гірке похмілля.

Один вирушав у майбутнє й там дізнавався, що від нього піде дружина або що його дім обікрадуть. Інший вирушав у минуле, щоб виправити вчинену там сумну помилку, але виправити її не міг, а міг її лише повторити. Якщо ти підозрював когось в обмані, нічого не варто було повернутися в той день і простежити за своїм недоброзичливцем. Якщо ти боявся, що помреш від якої-небудь хвороби, нічого не варто було з’їздити в майбутнє й подивитися, чи не ошукали тебе лікарі. І поступово люди стали боятися майбутнього — туди ніхто вже не їздив. Зате всі зачастили в минуле. У кожної людини є якісь приємні спогади. І от вона вирушає в минуле, щоб іще раз пережити приємний момент. Потім знову їде туди ж, знову і знову… До безконечності.

— Ходімо в місто, — запропонував літній зелений чоловічок, — і ви побачите, до чого все це привело.

Ми пішли за ним у місто. Воно було занедбане, захаращене. Урочиста процесія з Алісою була десь попереду, і на вулицях лише зрідка зустрічалися перехожі. На нас вони не звертали уваги, але час від часу хто-небудь із перехожих зникав. Інший міг з’явитися посеред вулиці, подумати про щось і знову зникнути.

— Це вони подорожують у часі, — пояснив наш супутник. — Сучасне їх не цікавить. Майбутнього вони бояться. Ніхто не працює. Уряд намагався заборонити таблетки, але їх так просто виготовляти, що кожен почав їх робити у себе вдома.

— Тепер для мене зрозуміло, — сказав я, — чому вже вчора ваші співвітчизники знали і про Алісу, і про приліт нашого корабля.

— Атож. Вони ж потрапляли у ваш холодильник із майбутнього.

— І все-таки, чому така радість із приводу Алісиного приїзду? — запитав Полосков. — Чому не з приводу мого, наприклад, приїзду?

— А дуже просто, — відповів підстаркуватий шешинерієць. — Адже ми вельми незлобливі, мирні люди. І ми цінуємо добре до нас ставлення.

— Ну й що? Аліса ж не знала про те, що ви залізете до нас у холодильник?

— Ох, яка простодушність! — докірливо мовив зелений чоловічок.

Він розчинився в повітрі й через три секунди з’явився знову з великим ананасом у руках.

— Я щойно побував у вашому холодильнику, — похвалився він.

— Але ж там уже немає ананасів.

— А я побував там учора вночі. Хіба незрозуміло? Простіше простого. Я зараз літав у минуле і вчора вночі узяв із холодильника ананас. Але я не вкрав ананаса, а взяв його, бо Аліса сьогодні вранці нагадала Полоскову, що вона ще раніше виграла у нього бажання і її бажання — віддати нам ананаси. Тому сьогодні вранці ми зустрічали Алісу із вдячністю за те, що вона дозволила нам брати ананаси учора вночі…

— Я збожеволію! — вигукнув Полосков. — Спочатку був сьогодні ранок, потім була вчора ніч, і ви брали ананаси, яких ще не можна було брати, бо їх згодом можна буде брати…

— А в нас лишилося в житті так мало радощів, — відповів зелений чоловічок, не слухаючи Полоскова. — І ми ніколи раніше не куштували ананасів. Я, наприклад, тепер щодня вирушатиму у вчорашній день, щоб з’їсти ананас, який я з’їв учора…

Ми трохи помовчали — переварювали новини. Потім шешинерієць зітхнув і сказав:

— Не можу більше. Я пішов у минуле доїдати ваш ананас.

— Стривайте, — зупинив я його. — У мене до вас ділове запитання.

— Краще й не питайте, — відповів зелений чоловічок. — Адже я знаю, про що ви спитаєте.

— Ой, правда, — згодився я.

— Ви спитаєте про звіра на ім’я скліс, через якого ви сюди прилетіли.

— Звичайно.

— Ми можемо вам привести сто склісів, але ж ви відмовитеся від них. Он дивіться, один лежить за рогом. Ви зараз розведете рука ми і скажете: “Це ж звичайна собі корова!”

Ми заглянули за ріг. Там лежала корова. Я розвів руками й сказав:

— Це ж звичайна собі корова!

— От бачте.

Тут зелений чоловічок попрощався з нами й пішов, точніше, зник, бо всі жителі цієї планети мали дивну звичку розчинятися в повітрі. І він не бачив того, що сталося потім, і все його вміння дивитися в майбутнє й минуле не допомогло. Бо ми взяли цю корову, привезли її в Московський зоопарк, і вона досі там — один із найпопулярніших експонатів.

Щойно наш зелений провідник щез, корова потяглася, поволі звелася на ноги й розгорнула довгі перепончасті крила, які досі були обмотані довкола її живота. Корова зітхнула, подивилася на нас великими сумними очима, струснула крилами, змахуючи з них пилюку, відштовхнулася стоптаними ратицями й перелетіла через вулицю. Летіла вона як корова — погано й невміло, але ж усе-таки летіла!

І тоді я спитав у зеленого хлопчика, що несподівано з’явився поруч:

— Це чия корова?

— Скліс? — запитав хлопчина.

— Атож, чий це скліс?

— Та нічий, — відповів хлопчина. — Кому скліси потрібні? Їх пасти зовсім неможливо — розлітаються. Тому ви беріть, не жалко.

І ми рушили до “Пегаса”, женучи перед собою скліса лозиною. Скліс іноді злітав у повітря, але швидко стомлювався й починав ліниво трюхикати.

Потім до нас пристав ще один скліс, але ми його з собою брати не схотіли — й одного прогодувати не так легко. Скліс довго, ображено ревів і махав хвостом.

Аліса повернулася невдовзі після нас, їй стало нудно з шешинерійцями. Та й вони про неї швидко забули — порозліталися хто в минуле, а хто в недалеке майбутнє.

— Ну, тепер, — оголосив Полосков, коли ми піднялися з планети, на якій втратили увесь наш запас ананасів, — прямим ходом у систе му Медузи. Ніхто не заперечує?

Ніхто не заперечував. Я хотів було заперечити, але Аліса так на мене глянула, що я сказав:

— У польоті кораблем розпоряджається капітан. Як скаже Полосков, так і буде.

— Тоді ніде більше не будемо затримуватись, — мовив Полосков.

Та через два дні нам довелося затриматись і змінити курс. Корабельна рація “Пегаса” прийняла сигнал біди SOS.

— Звідкіля він? — спитав я Полоскова.

— Зараз про все дізнаємося, — відповів наш капітан, схиляючись над приймачем.

Я всівся у вільне крісло на містку, вирішив скористатися хвилиною, відпочити. Я зранку стомився. У індикатора болів живіт, і він міняв кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті. Павук-ткач-троглодит за браком сировини добрався до сонного снука в сусідній клітці й обстриг із нього всю довгу вовну, тож снука не впізнати. Снук через це застудився і кашляв на весь трюм. Довелося споруджувати ізолятор. Говорун цілісіньку ніч бурмотів незрозумілою мовою, захрип і скрипів як незмащена підвода. Відпоювали його гарячим молоком із содою. Кущики пересварилися вночі через сливові кісточки і найменшенькому обламали сучки. Алмазна черепашка прорізала гострими гранями панцира дірку в дверях, що вели в машинне відділення, й довелося знову замкнути її в сейф.

Я стомився, але знав, що так завжди буває, коли везеш колекцію рідкісних звірів. Усі ці хвороби, прикрощі, бійки й конфлікти ніщо у порівнянні з годівлею. Правда, мені допомагала Аліса, але вона проспала, і вранішню годівлю мені довелося взяти на себе. Ще добре, що звірів поки було не дуже багато і більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах…

— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.

Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.

— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?

Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая