Дівчинка з Землі - Булычев Кир - Страница 21

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая

— Але де ж скліс?

— А скліс буде завтра, — мовив недавній товстун, якого ми зустріли в готелі.

Він нас догнав.

— Як це — завтра?

— На цих марках зображення з’являється не щодня, а тільки по парних числах, — пояснив товстун.

— А що буде на другій марці?

— На другій? На другій нічого не буде. Вона потрачена.

— То навіщо ж вона? — здивувався я.

— Це дуже рідкісна марка. Жителі Шешинеру не полюбляють писати листів, і тому майже всі марки з їхньої планети попадаються невикористані. А чисті марки надто рідкісні. Ваша донька слушно зробила, що придбала таку рідкісну марку.

Сказавши це, товстун помахав рукою і заквапився, підстрибуючи, далі.

Ми мало не заблудилися в секціях, підсекціях і відділеннях базару. Але тут попереду почулися пташині крики, ричання звірів і писк комах. Ми вийшли на площу, заставлену клітками, акваріумами, садками, загородами. Це й був відділ космічної живності.

Навіть мені, досвідченому космобіологові, було дуже важко розібратися в тому, що ми побачили. Звірі й птахи були такі різні, а власники їхні часом ще більш різні, що я почав свою мандрівку з грубої помилки. Я підійшов до темно-синього птаха на трьох двометрових жовтих ногах. Від ноги птаха тягся ланцюжок до його господаря, складеного з різноколірних кульок невідомого мені інопланетника, і я спитав у нього, скільки коштує цей чудовий птах. І тут птах відповів мені доброю космічною мовою:

— Я не продаюсь. Але якщо бажаєте, можу продати вам кульовика різнокрапчастого. І попрошу мене не кривдити.

Виявляється, я переплутав, хто кого тримає на ланцюжку. Колекціонери й торговці, що стояли довкола, розсміялися, а птах тоді образився і вдарив мене по голові довгим дзьобом.

Я поквапився піти, тому що птаха охопив гнів, і він почав примірятися для наступного удару.

— Тату, — покликала раптом Аліса, — йди сюди. Поглянь, як цікаво.

Я облишив роздивлятися кристалічних жуків, яких ми давно хотіли придбати для зоопарку, й обернувся до неї.

Аліса зупинилася перед великим порожнім акваріумом. Поряд стояв стільчик, і на ньому сидів карлик.

— Поглянь, тату, яких цікавих звірів продає цей чоловік.

— Нічого не бачу, — признався я. — Акваріум порожній. Чоловічок сумно зітхнув і змахнув сльозу.

— Ви не перший, — сказав він, — ви не перший.

— А що у вас в акваріумі? — ґречно спитав я. — Мікроорганізми?

— Ні, це жахливо! — мовив карлик. — Я піду. Зовсім піду.

— Тату, — прошепотіла Аліса так голосно, що чути було за десять метрів, — у нього там невидимі повітряні риби. Він мені сам сказав.

— Невидимі?

— Дівчинка правду каже, — відповів карлик. — Це звичайнісінькі невидимі риби.

— Дуже цікаво, — сказав я. — А як же ви їх ловите?

— Сітями, — пояснив карлик. — Невидимими сітями. Риби летять-летять, попадають у невидимі сіті, і я їх везу додому.

— А можна одну подержати? — спитав я.

— Подержати? — Карлик вельми здивувався. — А як же ви її держатимете?

— Руками.

— Але ж ви її не вдержите.

— Чому?

— Тому що ці повітряні риби дуже слизькі. Вони вислизають, тільки-но до них доторкнешся. Ви мені не вірите?

Я не відповів. Тоді карлик змахнув рученятами й вигукнув:

— Будь ласка! Дивіться, хапайте, випускайте на волю! Робіть що хочете! Принижуйте мене! Ображайте!

Карлик стягнув з акваріума велику ганчірку, чіпко схопив мене за руку і примусив залізти рукою в акваріум.

— Ну? — кричав він. — Ну? Спіймали? Нічого вам не спіймати!

Рука моя відчувала тільки порожнечу. Ніяких риб в акваріумі не було.

— Тут нема нічого, — сказав я.

— Ну, от бачте? — звернувся карлик, заливаючись слізьми, до цікавих, що обступили нас. — Він переконався: риби такі слизькі, що їх не можна піймати, але не хоче признатися.

Я побовтав рукою в порожньому акваріумі і тільки витяг руку, як карлик закричав знову:

— Він випустив усіх моїх риб! Він їх розполохав! Хіба я не попе реджав, що не можна бовтати рукою в акваріумі? Тепер я злидар! Мене розорили!

Глядачі невдоволено ремствували двадцятьма мовами й осудливо дивилися на мене.

Навіть Аліса сказала:

— Ну навіщо ж ти так, тату?

— Та невже ви не розумієте, — звернувся я до довколишніх, — що в акваріумі нічого не було?

— Звідкіля нам знати? — відповів мені запитанням смугастий, як тигр, з білими вусами житель планети Ікес. — А якщо він каже правду? Якщо риби невидимі і їх не можна піймати? Як ми перевіримо, що він говорить неправду?

— Слушно, — підтримав його вухань. — Навіщо йому летіти з іншої планети і везти порожній акваріум?

— Щоб кожен день продавати його знову, — відповів я.

Але ніхто мене не слухав.

Довелося заплатити сумному карликові за десять рідкісних риб. Карлик, певно, не чекав, що я так швидко здамся, і був розчулений, Дякував і обіцяв, якщо спіймає невидиму рибу, неодмінно принесе її мені. А коли ми вже збиралися йти, він сказав:

— Дівчинко, дозволь, я зроблю тобі маленький подарунок.

— Будь ласка, — відповіла Аліса. — Я буду дуже рада.

— Візьми.

Карлик порився в кишені і витяг звідти порожню руку. Згорнув долоню човником, так ніби в ній щось було, і простяг Алісі.

— Це, — сказав він, — шапка-невидимка. Бери, не соромся. Я люблю робити хорошим людям безцінні подарунки. Тільки обережно. Шапка зіткана з такої тонкої тканини, що вона нічого не важить і її не можна відчути.

Аліса подякувала шахраєві, вдала, що ховає подарунок у сумку, і ми пішли далі.

Раптом під ноги нам кинулася незрозуміла істота. Вона здавалася пухнастою кулькою на паличках і діставала до колін. Дивного кольору була ця істота — яскраво-червона в білу цяточку, як мухомор.

— Держи її, тату! — гукнула Аліса. — Вона втекла від когось.

— І не подумаю, — відповів я, кладучи в кишеню спорожнілий гаманець. — Може, це не тварина, а колекціонер, який шукає збіглого звіра. Я його спіймаю, а він викличе поліцію за те, що я його образив, не здогадавшись, який він розумний.

Аж тут ми побачили, як навздогін за червоною кулькою поспішає товста двоголова змія в блискучому мінливому скафандрі.

— Допоможіть, — кричала вона. — Індикатор утік!

Червона кулька намагалася сховатись за моїми ногами, але змія простягла одну із ста тонких ніжок, що теліпалися в неї з боків, і підхопила втікача. Він ураз змінив колір із червоного на жовтий і підібрав прямі ніжки.

— Даруйте, — звернувся я до товстої змії, — що це за тварина?

— Нічого цікавого, — відповіла змія. — Таких у нас на планеті багато. Ми їх називаємо індикаторами. Вони не вміють говорити, зате міняють колір залежно від настрою. І бувають дуже інтересні кольори. У вас немає грудочки цукру?

— Ні, — сказав я.

— Шкода, — відповіла змія і дістала звідкілясь грудочку цукру.

Побачивши цукор, кулька взялася бузковими розводами.

— Радіє, — пояснила змія. — Правда, красиво?

— Дуже, — згодився я.

— Ми їм спеціально придумуємо нові відчуття, щоб знайти незвичайні кольори. Хочете, я її стукну? Вона стане чорною.

— Ні, не треба, — мовив я. — А ви не продасте її нам для Московського зоопарку?

— Ні, — відповіла одна із голів змії; друга тим часом мовчки опустилася вниз. — Обміняти можу.

— Але в мене нема на що мінятися.

— Ну ось на цю штуку, на оце звірятко, — сказала змія і показала відразу десятьма ніжками на Алісу.

— Не можна, — відповів я, стараючись не ображатися, бо сам не давно прийняв розумну істоту за нерозумного птаха. — Це моя донька.

— Фе, який жах! — вигукнула гнівно змія. — Я негайно викличу охоронців порядку. Це ж заборонено!

— Що заборонено? — здивувався я.

— Заборонено торгувати своїми дітьми. І обмінювати їх на звірів теж заборонено. Невже ви не читали правил біля входу на базар? Ви кат і варвар!

— Аж ніяк, — засміявся я. — Я з таким же успіхом можу продати Алісу, як вона мене.

— Ой лелечко! — закричала змія, притискаючи до грудей кольорову кульку: індикатор, певно, перелякався і став білим із червоними хрестиками вздовж спини. — Донька торгує власним батьком! Де ви таке бачили?

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая