Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая

Нехай читачі поки що не вимагають від мене, щоб видав цей секрет. Він розкриється дуже швидко.

І про Петю Голобородька все дізнаєтеся. Поки що він, обливаючись потом, виконує завданя Ерпіда-один. І так завзято, з таким натхненням — ні в казці сказати, ні пером описати.

Ліловий “Москвич” — фургончик, розплескавши калюжу, хвацько повернув у ворота ринку. Ваню, з Жучком на руках, притисло до дверцят машини. Було чути, як у буді машини Ерпіди скреготнули по оббитій цинковою бляхою підлозі. “Як їм там, бідним? Хоча б не покалічилися, їм же ще треба буде підніматись на орбіту”, - подумав Ваня. Тоді, як вантажили за звіринцем Ерпідів у машину, клали поруч на підлогу, він чув з розчинених задніх дверцят, що в машині не дуже добре пахне. Видно, шофер-бородань тільки на вигляд такий культурний, а сам неохайний. І м’ясо, й інші харчі перевозив для звірів, та, мабуть, ні разу не мив у фургоні. Наберуться там Ерпіди всяких мікробів. Якщо їх не продезинфікують, то привезуть на корабель “гостей” з Землі.

— Он коло тієї машини станьте… — показав Ваня на вантажну машину з будою біля плоту. Там дядько Микола розбирав стіл із скриньок, а шофер з вагами в руках простував звідти до складу чи контори. — Дуже вам дякую!

Знову хвацький розворот, різке гальмування. Знову скрегіт і брязкіт у кузові.

Дядько Микола підійшов допомогти вивантажити Ерпідів і, як тільки ліловий “Москвич” від’їхав, запитав притишеним голосом:

— Ну як, усе в порядку? — дядько на щось натякав.

— Усе… А що? — запитав Ваня і почав черпати з калюжі рукою воду, змивати бруд з Ерпідів.

— Запитували тут про тебе… і про цього… — кивнув дядько на сріблястого. — О-о, так у тебе їх уже два! — ніби тільки зараз дядько втямив те, що бачили його очі.

— Два, два… Ми ж і приїздили спеціально шукати другого, виручати з біди.

— Кги-кхе… І як вони, цеє, відшукали нас? Просто якась дивина… Ніхто ж, здається, не бачив, як ми підбирали вас на дорозі.

— Радянська міліція працює добре! — всміхнувся Ваня.

— А песик звідки взявся? Хочеш собі додому завезти?

— Та це ж наш Жучок! Усю дорогу біг за вашою машиною.

— Диво в решеті! Чого тільки не буває на світі! Залазь у кузов, буду подавати ящики. А ти пакуй їх добре, щоб менше місця займали. Дивись: ось такі цілком заходять у ось такі. А всередину можна ще одного сторчма поставити, а четвертий надіти на нього, як шапку. Відразу скільки місця заощадимо.

Ваня піймав і пустив у кузов Жучка, заліз сам. Складав ящики і бачив: Ерпід-два стоїть як неживий, а сріблястий ворушить антенами. Незабаром і лампочкою заморгав — мабуть, вийшов на черговий сеанс зв’язку з кораблем.

— А я вже думав, не встигнеш. Добре, що дощ трохи затримав нас, — говорив дядько Микола. — Ага… Так той… Питаються ті в мене, де висадили вас, куди ви подалися. А я розгубився, не знаю, що казати… То добре, що Митя виручив, шофер. “Партизанським проспектом, — каже, — вони пішли. Діти за ними чередою… Ви дивіться, де юрба дітей, там і шукайте”. Так вони і помчали проспектом. Але ми не сказали їм, що ви повернетеся сюди до шістнадцятої.

У цей час до них швидким кроком підійшов дядько Митя — без вагів.

— Порядок у танкових частинах… Треба тільки пообідати — і додому. Ну, залізяки, будемо вантажитись!

Шофер і дядько Микола вдвох підхопили Ерпіда-два, поставили в машину. За ним — сріблястого, хоч той ще моргав лампочкою. Тільки хотів дядько Митя піднімати борт, як сріблястий заговорив:

— Наш старт попередньо призначений на сьогодні на двадцяту годину, нуль одну хвилину, чотирнадцять і три десятих секунди. Зустріч з кораблем передбачається на шістдесят сьомому його витку довкола Землі. Я доповів, що нам треба проїхати ще кілометрів п’ятдесят, приблизно на те місце, де я приземлився. Вони сказали, що за будь-яких обставин наш старт не може бути відкладений. Нам загадали знову вийти з ними на зв’язок через дві години для уточнення нашого місцезнаходження і розрахунків траєкторії зближення… Іван Олексійович Гордій, доповідаю… За шістдесят хвилин до старту ми відключаємось від зовнішніх подразників. Енергія буде йти тільки на підготовку до польоту. Ерпід-два уже відключився. В нього залишилося енергії тільки на підготовку до польоту і підйом…

— О чеше, як по писаному… Не скажеш, що це машина: розумник! — сказав шофер.

— Таки правда… Нетутешні вони… — прошепотів розгублено дядько Микола. — Недарма ними цікавилася міліція!

Ваня і собі стривожився, але не тому, що їх десь шукає міліція. Зараз вже п’ята година, а старт о двадцятій. Вважай, що навіть о дев’ятнадцятій, бо за годину від старту вони відключаться. Залишається усього якихось три години на все — на обід, на дорогу і на підручники Льоні… А так би хотілося показати їм школу, і своїх товаришів, і тата з мамою, і діда Гордія. Та й самих розпитати… Ну як встигнути все це зробити?

— А можна, щоб не обідати, га? Потерпіть, га? — заблагав він. — Дядечки, миленькі, поїдемо швидше!

— Ну, одначе! Так можна і схуднути! — шофер рішуче підняв і защепив борт, рушив до кабіни — сідати за кермо.

Дядько Микола — за ним. І ледве Ваня встиг покласти Ерпідів на спину, як машина рушила з місця.

Поки їхали вулицями, дядько Микола, мабуть, вмовив шофера не ходити в їдальню. Але вмовив тільки на половину, бо машина все-таки зупинилася, тільки біля гастронома. А незабаром обидва дядьки вийшли з магазину з повними руками всяких пакунків і пляшками молока. Дядько Микола трохи постояв біля кабіни, нарізав шоферу хліба, ковбаси і сиру, лишив пляшку молока, а з рештою підступив до заднього борту.

— Тримай! — поклцкав Вагію і передав йому припаси, заліз сам. — Поганяй! — крикнув дядькові Миті. Розстелив газету, порозкладав продукти. — Ну, давай, браток… Знаю, що й ти голодний.

Насамперед Ваня велику скибку хліба подав Жучку. Заслужив!

Їхали. Їли. Розмовляли.

— А я, той, думав, що ти трохи крутиш… Фокуси показуєш з цими Ерпідами, — говорив дядько. — Аж все всерйоз вийшло! Ти, безумовно, сміливий, не побоявся з ними справу мати. Це добре… І на вдачу ти добрий — це ще краще. Щиро виконував усе, що б не вимагали вони. Але ж ти не подумав, чи мав на це право. Хто ти? Хлопчик, школяр, яких мільйони… А хто тобі дозволив від імені всіх людей, всієї планети, можна сказати, вступати з ними в спілкування, в зв’язок? Хто уповноважував тебе для цього, хто призначав? Що, ти найрозумніший, найхитріший, наймудріший? Ти — державний діяч, представник Організації Об’єднаних Націй? Ні, ти, той, ще ніхто… А ти не думав, до чого можуть призвести ось такі панібратські зв’язки… будь-кого з нас!.. з інопланетянами?

Ваня не міг всидіти під вогнем цих питань. Озирнувся на Ерпіда-один… Чує, все записує, а здається, так мирно погойдується в такт підстрибуванню машини. Просторо тепер їхати і м’яко: дядько повитягав із ящиків солому.

— Та не бійся ти його і не соромся… Подумаєш, цяця! Якщо чує, хай усе закладає в свій залізний глузд. Їм усім буде над чим там… — дядько підняв угору палець, — помізкувати! Так ось — не так просто з цими контактами… Ми ж нічого не знаємо про їхні справжні наміриї Не знаємо, до чого приведе знайомство з ними — до зла чи добра, а може, взагалі до біди і нещастя. Вони ж хитрують, як я розумію… Хочуть, щоб ми їм усі карти розкрили, а вони нам жодної не показують” Так що це за гра? Шахрайство, обдурювання!

— Дядьку Миколо! Це ж роботи, а не справжні інопланетяни! Як наш місяцехід…

— Ого-го, не кажи!

- І чому всі дорослі такі недовірливі? Ніколи ще до нас не прилітали посланці з інших планет, а ми їх зустрічаємо в багнети!

— Нам більше подобаються діти — молодша частина людства, — зненацька промовив Ерпід-один.

— Подобаються? Ну то лежи і мовчи! — раптом розізлився на нього Ваня. — Не думай, що всі люди — діти, а ви, зеленці, дорослі і розумніші. Ви так мало про нас дізналися, можна сказати, зовсім нас не знаєте! То як ви можете міркувати, які ми?

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая