Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/34
• Следующая

З привітом.

Підпис (зрозуміло, нерозбірливий).

Це що ж виходить?

Виходить, що ніхто не йме Павлусеві віри, — ні Оленка, ні Васько, ані головний (найголовніший!) редактор.

Виходить, старий чаклун правильно казав, що брехня і правда в парі не ходять, а в парі йдуть неправда з кривдою. Мав дід рацію, коли цілком слушно йому, йолопу недолугому, втовкмачував: брехнею можна світ обійти, та назад не повернутися.

Що ж тепер робити? — щодня у відчаї бідкався Павлусь і не знаходив на це пекуче запитання відповіді. — Адже скільки я не виступатиму на зборах із самокритикою, це мені не допоможе. Бо однаково всі, кому я встиг набрехати, мене не почують… О, найнещасніший я з усіх нещасних брехунів! Ой і ще тричі ой-йой-йой!

А час щодоби облітав земну кулю разом з несхибним Місяцем, все важчим і важчим, все ближчим і ближчим. Вночі стало світло, як удень.

На Землі тоді сталося ще багато змін. Повсюди на планеті запанувала напівневагомість, хоч і не повна ще, але вельми відчутна і дошкульна. Досить сказати, що припинилися ігри в футбол, бо як котрийсь із захисників вдарить на аут, то м’яч летить аж у сусідній обласний центр. А скільки в газетах галасу було, коли Віталій Хмель невідпорно вдарив головою по воротах суперників на Центральному стадіоні Києва, а м’яч влетів у сітку воріт на Великій спортивній арені в Лужниках. А один з англійських форвардів так загилив м’яч, що той злетів аж до Місяця і вийшов на постійну навколомісячну орбіту. Та жодної користі з запуску цього шкіряного штучного супутника не було, бо в футбольні м’ячі, як відомо, не монтують електронну і телеметричну апаратуру. А футболісти теж не хотіли чекати на полі, поки м’яч разом з Місяцем упаде на Землю.

Словом, занапастив Павлусь футбол!

В побуті теж з’явилось багато незручностей. Візьмемо Павлусеву матір. Скільки вона клопоту мала, коли, скажімо, варила звичайнісінький суп. Суп у каструлі парував, а пара підкидала кришку аж до стелі. Доводилося їй причавлювати кришку грубезною цеглиною. Звісно, краще було б використати для цього важку чавунну праску, але їх негайно порозкуповували хатні господарки. А електропраска для супу була непридатна, бо одразу б відсиріла і вийшла б з ладу.

Поважчали й умови праці на службі. Пригадую, у нас в редакції кур’єри бігали по коридорах, відштовхуючись руками від стелі, щоб не забитися головою. Та не завжди вдало, бо лобами усі люстри перебили.

Одного дня я завис на роботі ногами до стелі, лівою рукою міцно тримаючись за край столу, а правою складаючи доповідну на ім’я директора видавництва про неможливі умови для творчої праці. Я писав, що, коли становище з Місяцем найближчим часом не нормалізується, я подам заяву про звільнення з роботи за власним бажанням і більше не напишу жодної книжки. Де це бачено, щоб писати книжки догори ногами?!

Коли це тихо рипнули двері, і до кімнати увійшов хлопчина.

Увійшов! А не влетів, як усі.

З подиву я аж втупився в нього. А між тим, був це нічим не примітний хлопець: мав шапку на вухах, веснянки на носі, а над носом окуляри в чорній оправі. Але на нього кожен звернув би увагу, бо він не стрибав і не злітав у повітря, як усі, а ходив нормальною людською ходою.

— Хлопче, — вражено запитав я, — на тебе що, не діє місячне тяжіння? — Я навіть забув відповісти на його чемне вітання.

— Чого ж не діє? Діє, — спокійно відповів він.

— А як же ти примудряєшся нормально ходити? — не вгавав я.

— А я до кожної ноги прив’язав по трикілограмовій гантелі, — пояснив він.

— Та це ж геніальний винахід! — у захваті вигукнув я, полегшено зітхнув, а тоді зіжмакав вже непотрібну доповідну і з легким серцем викинув її у кошик. Сьогодні ж причеплю до ніг по півпудовій гирі!..

А цей симпатичний розумник в окулярах жваво запевнив мене:

— Х-ха! Я ще й не таке можу придумати!

— Молодець! — похвалив його я.

— Не такий уже й молодець, — раптом похнюпився він. — Щоб ви знали, я — найбільший у світі злочинець, хоч поки що це таємниця…

— Таємниця! — радісно загорлав я, бо над усе люблю таємниці.

— Ще й яка! — радо підхопив і він. — Розумієте, одного разу я їв морозиво, аж тут підходить і сідає на лаву старий-старезний пенсіонер з бородою…

— Тс-с-с! — засичав я, прикладаючи вказівного пальця до губів, і озирнувся на всі боки. Але, крім нас двох, в кімнаті нікого не було. Та, про всяк випадок, аби таємницю ніхто не підслухав, я замкнув двері на ключ.

Ми сіли у куток і славно зашепотіли. І тут я дізнався, як Павло Валеріанович Хвалимон (так звали мого юного відвідувача) зустрівся з чаклуном-пенсіонером, як потім він хоробро і хвацько брехав, як провалився під землю, як йому на лобі набив гулю каштан, як Місяць зсунувся з орбіти і почав валитися на Землю. І як у газеті “Промінець” відмовилися друкувати Павлусеве визнання.

— Не може цього бути! — вражено вигукнув я.

— А було! — гаряче запевнив Павлусь і витяг з кишені речовий доказ — лист з редакції. — От я й прошу вас, напишіть про це книгу, щоб усі дізналися.

— Обов’язково напишу! — пообіцяв я. — Про що мова! Ось тільки гирі на ноги начеплю і напишу. Мені самому той Місяць набрид: вештається, де йому тільки заманеться!

— І правильно! — схвалив моє рішення Павлусь. — Хай усі знають, який я безсоромний брехун. Іншим брехунам буде наука. А я віднині казатиму тільки правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди! — врочисто завершив він, аж почав заприсягатися: — А коли я брешу, то хай на мене…

— Не треба клятв! — хутенько зупинив його я (про всяк випадок). — Я вірю тобі на слово.

— І правильно, — сказав Павлусь, — бо я не брешу. І більше нікому ніколи нізащо в житті не брехатиму!

Що, не вірите?

Думаєте, Павлусь набрехав?

Тоді подивіться вночі на небо і самі пересвідчитеся: Місяць знову на місці!

На цьому усій цій предивній історії — крапка,

кінець

Що, цікаво?..

Отож!

Але передусім — будьмо знайомі.

— Я — Толя Сливка.

Живу в Києві і вчуся в середній школі. Тільки номера школи я вам навмисне не скажу, бо мій друг Лесик порадив мені зберегти його у цілковитій таємниці.

— Якщо ти назвеш номер, то ніколи в житті не допишеш своєї історії і залишишся в класі на другий рік.

— Чому? — запитав я.

— А тому, що тільки-но люди дізнаються про номер школи, як тобі почнуть писати листи. З усіх усюд! Вдень і вночі ти тільки й знатимеш, що відповідати незліченним адресатам. І в тебе не залишиться ані вільної хвилини.

— А може, і не писатимуть, — вагався я.

— Писатимуть, — запевнив мене Лесик. — Усім знаменитим людям пишуть, їм пишуть так багато, що пошту привозять до них додому на вантажних машинах. Я про це читав у газеті в одному смішному оповіданні. Там знаменитий футболіст одержав стільки листів, що вони заповнили геть усю квартиру. Йому навіть спати було ніде. Тоді його переселили у гуртожиток, а квартиру обернули на нове поштове відділення.

— А якщо я не братиму листів і не відповідатиму?

— Тоді тебе вважатимуть за нечему і слава твоя потьмариться!

Ну, гаразд, не відкрию таємниці. У мене тих таємниць стільки, що деякі я навіть позабував.

Авжеж, у мене завжди було багато цікавих секретів. А потім з’явилася вже така неймовірна таємниця, що про неї обов’язково треба всім розповісти.

Примітка:

Любі друзі!

Ми, товариші Толі Сливки, колективно прочитали його рукописа і свідчимо: все правильно! Тільки деякі незнайомі йому наукові слова він написав неправильно. Наприклад, замість слова “субстанція”, він ужив неграмотне словосполучення “супстанція”. Але за цей твір ніхто не поставить Толі двійку, бо ми гуртом виправили усі помилки. Коли прочитаєте, самі переконаєтеся.

• Предыдущая
• 12/34
• Следующая