Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/34
• Следующая

— Добрий день, Варваро Марківно, — виховано привітався хлопець, бо Варвару Марківну ще у першому класі обрали до батьківської ради.

— Добридень, Павлусю.

— Скажіть, будь ласка, Оленка вдома?

— Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь…

— Дякую, Варваро Марківно.

Оленчина мати — це вам не якийсь незнайомий дід. Вона ж не проминає жодних батьківських зборів, куди акуратно ходить і мати Павлуся. Нічого не поробиш — хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввічливим!

Оленка й справді займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабінету і одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирі було виразно викарбувано — “16 кг”. Подумати тільки! Що то значить — послаблення земного тяжіння.

Зрозуміло, Оленка одразу похвалилася:

— Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я раніше й обома руками підняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разів підряд, а лівою — вісім.

Павлусь поблажливо передрік:

— Скоро вижиматимеш ще більше разів.

— Ну, це ясно, — охоче погодилася Оленка, — бо я щодня тренуюся.

— Це що! Скоро ти вижиматимеш цілий трактор, — пообіцяв Павлусь. — Будь-якою рукою — хоч лівою, хоч правою. — А потім, ніби між іншим, недбало докинув: — А хочеш, я тобі відкрию одну таємницю?

— Таємницю?! — зраділа Оленка, бо всі хлопчаки і дівчатка над усе в світі полюбляють таємниці.

— Ще й яку! — вихваляв свою таємницю Павлусь. — Такого ти ще в житті не чула і почуєш першою. Ото здивуєшся!

— Слово даю: я нікому-нікому! — заприсяглася Оленка.

— І правильно, — схвалив її рішення він. — Це така таємниця, що тільки я мушу про неї розповідати. От зараз скажу — у тебе очі на лоба полізуть!

— Ну, то кажи!

Павлусь нахилився до Оленки і, як змовник, на саме вухо їй зашепотів:

— Пам’ятаєш, як я розповідав про зустріч з хоробрими марсіянськими космонавтами?

— Ще б пак!

— Так от: то були зовсім не марсіяни!!!

— А хто?! — вибалушила на нього очі Оленка.

І Павлусь врочисто повідомив:

— Ніхто! Хочеш вір, хочеш ні, а нікого не було. Я тоді все набрехав…

Новина справді була приголомшлива. Це ж нечувано — почути від Павлу ся визнання у власній брехні! Такого ще ніколи не бувало. Оленка сторопіло дивилася на нього, а коли оговталася, то тільки й спромоглася промимрити:

— Яка ж це таємниця? Усі і так знають, що ти брехун…

— Хто брехун? — щиро обурився Павлусь. — Я брехун? Та я кажу тобі чистісіньку правду: ніхто не прилітав! Я брехун… Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе від неминучої і страшної загибелі!

— Якої ще загибелі? — зовсім розгубилася Оленка.

— А отакої! — розбурхався Павлусь. — Як торохне по тобі Місяць, тоді дізнаєшся! Та не бійся — я тебе врятую. Я його зіштовхнув з орбіти, я ж його й назад поверну.

— Ти?!

— Я! — гордо випростався Павлусь.

— Тьху на тебе, — сказала Оленка. — Аби ти знав, як мені набридли твої дикі брехні…

Від гніву Павлусь аж затрусився.

— Які брехні? Я тобі цілком серйозно кажу! — заволав він. — Ех, ти! Хіба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я піду Васька рятувати від неминучої загибелі! Бувай! — І він рішуче попрямував на вихід.

А Оленка зухвало гукнула йому вслід:

— Чао! — і ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жодній дівчинці не личить.

Так, що не кажіть, а це нелегке і неприємне діло — займатися самокритикою. Якби не падіння Місяця, Павлусеві й на думку б не спало братися за таке невдячне діло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих і паплюжила сама себе? Та ще свідомо наражалася на різні образливі слова… Сказитися можна!

Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, він таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову?

Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязі хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кімнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрій великими фіолетовими літерами було виведено: “Акумуляторна скринька”, а з тильного боку спинки защіпками для білизни була причеплена табличка з загадковим написом “В-І”. З обох боків спинки товстим мідним дротом були надійно прикручені бамбукові лижні палиці. Коли Павлусь зайшов, Васько у поті чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палі.

— Що це ти робиш? — запитав Павлусь, радіючи, що розмову про марсіян можна трохи відкласти.

— Сам бачиш — монтую вертоліт, — з неприхованим захопленням відповів Васько. — Це буде вертоліт “В-І”.

— А що таке “В-І”?

— “В” — це я, а “І” — конструкція перша, — з неабиякою пихою пояснив юний конструктор.

Але Павлусь із сумнівом мовив:

— А хіба ж він літатиме? Де ти візьмеш мотор і пропелери?

— А вентилятори навіщо? — запитав Васько.

— Справді, навіщо? — запитав і Павлусь.

— Щоб літати — ось навіщо!

— На вентиляторах?! — здивувався Павлусь.

— А що тут такого? — ніби про звичайнісіньку річ, сказав Васько. — Скоро земне тяжіння до того послабшає, що й вентилятори потягнуть. — І в’їдливо додав: — Це тобі не підводний човен з бочки для квашених кавунів, а справжній вертоліт “В-І”. Я на ньому щодня в школу літатиму. А сідатиму на даху. Щоб усі бачили!

— Здорово! — вихопилося в Павлуся, бо це була прекрасна нагода здалеку почати осоружну розмову про марсіян. — Подумати тільки: якби не я, ти б свій вертоліт ніколи не змайстрував.

— Це ще чому? — визивно запитав Васько.

Павлусь охоче пояснив:

— А тому! Ось послухай. Якби не поменшало земне тяжіння, тобі і на думку не спало б робити вертоліт з вентиляторів. Так? Так. А чому поменшало тяжіння? Бо Місяць наблизився до Землі. Так? Так. А хто зіштовхнув Місяць з орбіти?

— Ну, хто? Хто? — роздратовано напосів авіааматор.

— Я! — велично вирік Павлусь.

Як і слід було чекати, після цих слів Васько аж закляк і не скоро повернувся до тями. Він тільки стояв поряд зі своїм “В-І” і ошелешено кліпав очима. А коли отямився, то насилу прохрипів:

— Брехло ти нещасний, ось ти хто!

Ви чули? Само собою, Павлусь обурився. Отак у житті трапляється. Ідеш до нього, як до друга, щоб врятувати від наглої передчасної загибелі, а він тобі меле, немов з гарячки, брехлом називає…

Рятувати його чи не рятувати?

Звісно, після таких образливих слів цього не варто було робити! Хай гине, коли йому так хочеться! Так йому і треба! Зрештою, хто через нього мало не втопився? Але з другого боку, якщо цього хвалька, а нині ще й конструктора “В-І” з колиски не врятувати, у космічній катастрофі загине безліч безневинних. Людство ніколи не подарує Павлусеві цих ні в чому не повинних жертв. Навіть посмертно йому ніхто не вибачить цього нечуваного злочину. Але щоб Павлусь через одного цього хвалька відповідав перед усім людством за цілу космічну катастрофу? Та ніколи в житті! Дзуськи! Не бути цьому! Нізащо!

— Слухай, ти, — грізно набурмосився він, — я правду тобі кажу. Ти пам’ятаєш, як я розповідав про марсіян?

— Будь певен! — пробурчав у відповідь Васько.

— Так от, ніяких марсіян не було! Я все набрехав. А щоб мені повірили, усім казав: “Щоб на мене Місяць упав, коли я брешу”. Місяць і почав валитися з орбіти на мене…

Васько з підозрою глянув на нього.

— Ти що, зовсім здурів? З глузду з’їхав? — тривожно запитав він. — Збожеволів, так? — і лагідно порадив: — Тобі, Павлику, лікуватися від брехні треба…

— Та я правду кажу! — у відчаї заволав Павлусь. — Саму правду і нічого іншого, окрім правди! — Він нервував, бо йому самому власні слова видавалися безтямними. — Це мене старий чаклун так зачарував!

• Предыдущая
• 10/34
• Следующая