Троє на Місяці - Ющук Іван Пилипович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/39
• Следующая

— Друже зараз нам треба звернути трохи ліворуч, — сказав Капітан. — І добре пильнуй, щоб не потрапити до роботів. Бо хто знає…

— Розумію тебе, Капітане, — відповів пес, підіймаючи вище голову й розглядаючись довкола.

Тепер перед ними лежала чиста, незаймана місячна поверхня, на якій вони залишали мережку слідів.

На Землі, у Келеберді, уже пізній вечір… У лозах витьохкують солов’ї. Лине бузковий запах над селом…

— Зліва попереду на камені бачу предмет, який ворушиться, — раптом перервав Капітанові роздуми Друг.

Хвилю перед тим Капітан ковзнув був оком по тому камені, навіть відчув якусь підсвідому тривогу, що тут щось не так, але не зміг затримати на ньому свого погляду, який мимохіть потягнувся до рідної Землі. І тепер Капітан миттю знайшов цей камінь серед інших каменів, розкиданих на поверхні Місяця. Він був ніби двоповерховий: на камені-основі лежав ще один камінь, так само притрушений місячним пилом, під яким, проте, вгадувалися обриси ніби космічного ранця.

“Може, це випадковий витвір природи. Адже бувають камені, подібні до людських голів, до вершників, до тварин… Але якби цьому каменю додати голову, він був би схожий на космонавта. Пояс, ранець, плечі є, бракує тільки голови…”

Верхній камінь зненацька хитнувся з боку на бік. Навіть посунувся трохи. І знову застиг непорушно.

Що за мара? Землетрусу ж не було, бо він би відчув коливання грунту, а камінь ворушиться… Це все-таки не камінь, це якась істота! Ну, й густо ж населений Місяць: то циліндроголовий робот, то безголовий космонавт…

— Друже, — якомога тихіше обізвався Капітан до пса, — нам треба з двох боків обійти цей камінь, щоб визначити, що це таке. Ти заходь з півночі, я — з півдня…

— Слухаюся, Капітане.

Капітан тепер не спускав очей з підозрілої істоти, дедалі більше розрізняючи на ній окремі деталі скафандра. Коли підійшов ближче, то побачив навіть рукав, а потім (чи це йому тільки так здалося?) — і шолом.

І нараз до нього долинув спочатку нерозбірливий, а потім зовсім виразний голос: “Земля в небезпеці… Земля в небезпеці…”

Капітан зупинився й присів. Оглянувся довкола. Ніде нікого. Підозрілий камінь, покритий місячним пилом, знову заворушився, підвів голову й опустив її назад.

Отже, голова таки є. Тепер уже він не сумнівався: це була жива істота. А коли Капітан зайшов збоку, він уже побачив напевно: це Незнайко куняє на камені, повернувшись спиною до сонця й звісивши голову на груди. Першою його думкою було підкрастися й налякати Незнайка. Ото сміху буде.

Але він одразу ж відкинув цей намір: так жартувати з товаришем, який потрапив у біду і якимось чином вирвався з неї, не годиться.

І Капітан став кликати Незнайка спочатку тихо, потім голосніше:

— Незнайку, Незнайку, це я, Капітан. Зі мною Друг… Чуєш, Незнайку…

Прокинувшись, Незнайко схопився на ноги й очманіло оглянувся довкола:

— А мені здалося — знову підкрадається людолов… Я втік від них… Там чоловічок з цапиною бородою, такий старий, поморщений, командує ними… Мене водили до нього, він багато говорив. Його батько — інженер Гарін, той, пам’ятаєш, що змайстрував гіперболоїд… Він щось хоче зробити з Землею. Казав, що всіх людей повбиває, а Землю забере собі… Його звати Джек Гарріс… Він казав, що його роботи можуть пограбувати будь-який космічний корабель…

— Ходімо скоріше до корабля. Те, що ти розповідаєш, дуже важливе. Намагайся пригадати все, що бачив і чув. До найменшої подробиці. У кораблі все докладно розкажеш.

— Ноги дуже болять, — поскаржився Незнайко, ледве встигаючи за Капітаном. — Не поспішай так.

— Нам треба поспішати, доки вони не зогляділися, що ти втік, і не влаштували погоню… Тебе там не мучили?

— Ні, але мені їсти хочеться.

— Терпи, Незнайку, космонавтом будеш, — пожартував Капітан. — І не відставай. На кораблі є ковбаса в смальці і курячий бульйон у тюбиках, медяники і пампушки, повидло і джем, кукурудзяні палички і…

— Ой, не треба, Капітане, — попросився Незнайко.

Капітан проковтнув слину й замовк. Він теж був голодний. Щоб ее думати про їжу, він став дивитися, як легко біжить попереду пес, по черзі підіймаючи та ставлячи відразу по три ноги.

Раптом Незнайко прудко підбіг до Капітана й смикнув його за рукав.

— Диви, диви, — пробелькотів він, показуючи повними жаху очима позад себе. — Там… там…

Капітан оглянувся. Від третьої гори просто на них швидко йшов циліндроголовий робот. Ноги в Капітана смикнулися, щоб тікати, але зусиллям волі він стримав себе. Спочатку потрібно оцінити ситуацію. їхнього корабля ще не видно. Робот може їх наздогнати. Отже, треба щось придумати. Щось придумати…

— Незнайку, де в нього зброя?

— Я зброї не бачив.

— У них мусить бути зброя. Космонавтам пограбованих кораблів вони погрожували зброєю. Навіть убивали…

— Тікаймо! — вигукнув Незнайко, обганяючи Капітана.

— Стривай, Незнайку, а що це в тебе з кишені виглядає? Мотузок?

— Так, мотузок. Я був зв’язаний ним.

Хвилину вони налягали на ноги мовчки: попереду Незнайко, у якого з кишені звисав кінець мотузка, потім Капітан і за ними пес. Друг, як тільки виникла небезпека, залишився, щоб прикривати хлопців з тилу. Можливо, навіть затримати на якийсь час ту істоту, яка загрожує людям.

— Мотузок довгий? — знову запитав Капітан.

— Довгий.

— Ану, покажи.

Незнайко, не збавляючи кроку, витяг мотузок і подав Капітанові. Коли обертався до нього, мимоволі кинув погляд на циліндроголового робота. Відстань між ними помітно зменшилася. На масці робота, як здалося йому, застиг зловісний усміх. У Незнайка мороз пішов поза шкірою. Якщо вдруге він попадеться йому на аркан, то навряд чи живий вирветься від того чоловічка з цапиною бородою, що розсівся у своїй ракеті, як цар…

— Капітане, біжімо, — благально промовив Незнайко.

— У скафандрі далеко не побіжиш, важко, — охолодив його Капітан. — Не в ногах порятунку треба шукати, а в голові. Бери-но один кінець свого мотузка в руку.

Незнайко, не зупиняючись, узяв кінець мотузка.

— А тепер слухай мене уважно. Бачиш(он там попереду на пригірку два великі камені?

— Бачу.

— Іди так, щоб пройти між ними. Як тільки пройдеш, миттю заверни за правий камінь і присядь. За правий, чуєш?.. Я заверну за лівий і теж присяду. А далі зробимо те, що ти із Федьком якось увечері хотів зробити Граматикові, але не вдалося. Ми з Граматиком тоді наклали вам запотиличників. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Тільки міцно тримай кінець, щоб не висмикнувся. Намотай на кулак. Зрозумів мене?

— Зрозумів.

— І потім ми удвох попадаємо на нього, зв’яжемо… А ти, Друже, біжи вперед. Якщо з нами щось трапиться, скажеш Граматикові, нехай він негайно летить додому і передасть таке: “У горах Дерфеля затівається щось проти Землі”. Тільки хай стережеться піратів, щоб не перехопили корабель…

Циліндроголовий робот ішов по їхніх слідах. Було неприємно відчувати, що його очі (якщо він має їх) упираються тобі в спину, наче цівка бойового лазера.

Капітан аж полегшено зітхнув і розслабився, коли присів за лівим каменем, тримаючи в руці кінець мотузка. За правим уже сидів Незнайко. Між ними в місячному пилу лежав міцний капроновий мотузок.

Тепер потяглися нестерпно довгі хвилини чекання. Друг, як і звелів йому Капітан, відійшов від хлопців уже метрів на сто. А вони чатували в засідці на циліндроголового робота. Як тільки він вийде з-між каменів, вони разом натягнуть мотузок нижче колін і різко шарпнуть назад.

Тільки б не пропустити слушної миті. Не задрімати б на той час. Не замріятися. І, коли він впаде ницьма в місячний пил, треба буде його відразу обкрутити мотузком, щоб не встиг пустити в хід зброю.

Хвилини минали, а циліндроголовий робот, проте, не з’являвся. Чи пішов в іншому напрямку, чи зачаївся за каменем? А може, в розрахунки вкралася помилка?

• Предыдущая
• 28/39
• Следующая