Позичений час - Владко Владимир Николаевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/17
• Следующая

Саме тому Льоня звик вважати, що найкращі хвилини для нього були ті, коли він сідав увечері разом з батьком і охоче розповідав йому про всі шкільні новини й справи. Батько уважно слухав, сміявся, Іноді невдоволено крутив головою і казав, що він зробив би не так, як Льоня. Але завжди це були хороші, серйозні бесіди, після яких Льоні чимало ставало яснішим, наче з ним розмовляв старший добрий товариш.

Такий був Льонин батько. І Льоні дивним здавалося, що його друзі частенько не вірили йому про такі взаємини і казали, що він вигадує, бо батько не може бути справжнім товаришем…

А тепер усе пішло шкереберть. Звісно, Льоня і сам у дечому винний. Та знов-таки проти збігу поганих обставин нічого не вдієш, так уже сталося, що Льоні не пощастило. Навіщо ж батько гнівається, погрожує, що не пустить в табір, хоч раніше сам наполягав на тому, щоб його син побував в приморському піонерському таборі? Та ще й каже, що він боїться, чи не зробить Льоня такого, за що йому, батькові, доведеться червоніти? Втім, хто знає, можливо, Льоня вже й справді зробив там щось погане і не знає досі, що сталося з ним у таборі, за що він має відповідати.

Все це дуже недобре. Значить, триває цей поганий збіг обставин, триває й надалі… А з Віктором Сумським теж погано виходить, бо ж навіщо даремно лаяти цього хлопця?

Льоня щільніше загорнувся в ковдру і повернувся до стінки, щоб швидше заснути і не думати ні про погрози батька, ні про справи в піонерському таборі, ні про Тамару. Дійсно, краще заснути, бо замість думок виходить справжня плутанина. Хтозна, може, ранком справи не будуть виглядати такими поганими.

в якому неприємності продовжуються далі й далі; вони тривають і в класі, на уроці геометрії, і закінчуються черговою двійкою, а поведінка Тамари стає ще більше загадковою.

Думки про раду загону в таборі, про Тамару заполонили хлопця з самого ранку ще більше. І коли б він не боявся заплутатися через примхи ощадкаси часу ще далі, він обов’язково одразу ж виписав би новий талон. Але хто міг сказати, якими будуть п’ятнадцять хвилин у таборі? А може, знову стануться якісь прикрі несподіванки?

І все ж таки порятунку не було. Він мусив, мусив дізнатися, що сталося потім, — та й не тільки потім, а ще й раніше, за час його попереднього перебування в таборі. Невже й справді батько мав червоніти за нього? Невже таке могло скоїтись?.. А все говорило саме за те, що так і було. І не можна було відмовитися від того, щоб не взятися за новий талончик.

Ось чому на першому ж уроці Льоня не витримав. Правда, він вирішив виписати талон тільки на п’ять хвилин. Що може трапитися за такий короткий відрізок часу? Нічого! А встигнути дізнатися, що було далі, все ж таки можна. Справді, чудове рішення! Скоріше, де його зелена книжечка з талончиками-чеками?

Втім, щойно він вийняв книжечку ощадкаси часу і зібрався виписувати талон, як сусід, Мишко Розумієнко, штовхнув його в бік і зашепотів:

— Слухай, що це? Така нова книжечка ощадкаси? Ану, дай подивитися!

Льоня тільки важко зітхнув: ну хіба ж можна було кому-небудь розказати про всю цю неймовірну справу? Чи ж повірить хтось? А характер у Мишка такий, що чін уже не відчепиться, доки не дізнається, в чому річ. Треба щось сказати. А що саме?

— То такий новий блокнот, — прошепотів Льоня у відповідь, швидко ховаючи книжечку в кишеню. — І ніяка це не ощадкаса, просто так…

Проте Мишкові цього було замало.

— Е, кинь дурити! Покажи! — потягнувся він до Льоні, який уже був відвернувся від нього. — Покажи, чуєш?

Льоня вперто мовчав. Тоді Мишко розсердився.

— Ага, ти так? — зловісно пробурмотів він і боляче вщипнув Льоню за руку.

Льоня ледве стримався, щоб не зойкнути. Це було вже образою! Він почекав, доки вчитель повернувся до дошки, і тоді блискавичним ударом ноги примусив Мишка відлетіти аж на край парти.

— Ой! — скрикнув Мишко.

Вчитель обернувся.

— Так, так, — сказав Іван Петрович. — Очевидно, ви обидва, і Розумієнко, і Куценко, вже добре знаєте те, що я пояснюю, якщо не слухаєте, а пустуєте на уроці. Гаразд. Розумієнку, іди до дошки. А ти, Куценку, слухай уважно, бо відповідатимеш одразу після Розумієнка.

Почервонілий Льоня зніяковіло поглядав, як Мишко підійшов до дошки і почав малювати на ній великий трикутник. Сам він стояв збоку, дуже збентежений. Знову могли трапитися якісь неприємності, і знову тоді почнуться розмови з батьком… Теорему ж Льоня знає добре. Що там не кажи, а цей Розумієнко завжди добре вмів опановувати себе. Диви, як Льоня його садонув, а він уже починає старанно, голосно пояснювати, наче нічого й не трапилося:

— Кут А дорівнює кутові В тому, що… Розумієнко говоритиме отак іще кілька хвилин. Чи не використати цей час для того, щоб… Звісно, можна. Коли б Льоня не знав теореми, тоді, певна річ, слід було б…

За мить талон був уже виписаний. На ньому стояло чітке “5 хвилин”, хоч Льоня і писав це, відвернувшись вбік, щоб не помітив вчитель або хтось з учнів. Так!

— Отож, кут С так само дорівнює, — лунав голос Мишка біля дошки. “Тепер покласти талончик під годинник… ну, Тамаро, кажи те, що хотіла сказати!” — подумав Льоня і навіть заплющив очі, щоб зразу опинитися в таборі.

— …Ну, от ми й прийшли! — почув він голос Тамари, веселий, лукавий. — Бач, я ж таки виконала свою обіцянку!

Куди прийшли? Яка обіцянка? Льоня розплющив очі. Звісно, він був уже не в класі. Зникли й парти, і дошка, і Мишко Розумієнко. Але це була не та галявина, де відбувалося раніше засідання ради загону!

Він стояв поруч з Тамарою в напівтемній печері. Світло проникало сюди крізь круглий отвір, в якому було видно море. І через це світло все в печері набувало дивного, неприродного зеленуватого кольору, — і вода, і каміння, і схили. Коли б не поганий настрій, Льоні здалося б усе це надзвичайно красивим. А зараз він тільки неуважно слухав, що саме говорила Тамара, схвильовано приклавши руки до щік:

— Ах, як мені це подобається! Я часто приходжу сюди, до Жаб’ячої печери. Сиджу, дивлюся крізь отвір на море, все навколо мене зелене-зелене, наче морська глибина… в ній добре видно каміння, і маленькі рибки, і крабів, і водорості… І я сиджу і мрію, сиджу і мрію…

Вона й справді сіла на камінь, сперлася на коліна ліктями, поклала голову на руки. І задумливо дивилася на вузеньку стрічку моря, що мінилося різними відтінками зелені, погойдуючи під сонячними променями дрібненькі хвильки. Льоня теж сів біля неї.

Він напружено думав: це, очевидно, і є та сама Жаб’яча печера, до якої Тамара обіцяла повести його, якщо він зробить усе так, як вона вимагала. Значить, він так і зробив? І засідання ради загону також уже закінчилося?.. Ну й незручно ж ощадкаса часу видає ці виписувані ним хвилини! Ніколи не знаєш, на яку подію з свого майбутнього життя натрапиш, завжди все чисто переплутається. Ну гаразд, слізьми справі не зарадиш. Найважливіше було б дізнатися у Тамари нарешті, в чому його обвинувачували.

— Значить, Тамаро, ти більше на мене не сердишся? — несміливо запитав Льоня. Дівчина рвучко повернулася до нього, наче вона вже чекала цього запитання.

— Звісно, ні! — палко відповіла вона. — Після того, як ти все розповів. Ну, спочатку я ще сердилася, коли ти на раді стояв і мовчав. І не витримала! Я зрозуміла, що ти й далі стоятимеш і мовчатимеш, хоч ріж тебе на шматки. Бо тобі, ясно, було дуже соромно говорити про все це. І тоді я вирішила розповісти все чисто за тебе. Ти ж пам’ятаєш? А далі вже й ти заговорив. Мабуть, тобі вже легше стало. Ну, скажи, Льоню, хіба я не вірно казала тоді? Пам’ятаєш: коли б ти знав, розумів, що може вийти з твого вчинку, які будуть з нього наслідки, ти ніколи не зробив би нічого подібного. Правда?

Льоня кивнув головою: певна річ, тепер він, безумовно, не зробив би того, через що заварилася вся ця каша. От тільки б дізнатися, що тоді було!

• Предыдущая
• 5/17
• Следующая