Выбери любимый жанр

Позичений час - Владко Владимир Николаевич - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

Раптом на вхідних дверях знов задзеленчав дзвоник. Мабуть, це вже батько. Ой, як усе це неприємно!

Льоня засунув книжечку в кишеню й побіг відчиняти.

Позичений час - doc2fb_image_03000003.png

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

де починають траплятися цілком несподівані речі, відбувається знайомство з дівчинкою Тамарою і Льоня відчуває провину за якийсь ще невідомий йому самому вчинок.

Так, це був батько. Мовчки він роздягнувся і сів на диван. Льоня не підводив очей з підручника геометрії. В голові у нього стукотіло:

“Мабуть, мати подзвонила батькові телефоном. Він уже все чисто знає, все чисто…”

Звичайно, батько все знав. Ось він заговорив — холодно і суворо, як належало говорити вкрай незадоволеному батькові:

— Виходить, Льоню, тобі байдуже те, що ти завдаєш болю і мені, і матері? Ось уже кілька разів ти обіцяєш, що все буде гаразд, і кожного разу не виконуєш обіцянки. Ти розлінився, водишся з ледарями, такими, як твій Віктор Сумський, про якого я тобі вже не раз говорив. Що ж з тобою робити? Мені просто соромно: ти такий здібний хлопець, а як до тебе починають ставитися вчителі? І ще ця двійка з географії… наче ти не міг розповісти те, що так добре знаєш? З географії, це ж подумати тільки! Знов будеш виправдовуватися? Знов будуть якісь теревені?

Батько глянув на Льоню, чекаючи відповіді.

Втім, що Льоня й справді міг сказати? Хіба поясниш, що все це — збіг неприємних випадковостей, що він зовсім не хотів бути неуважним, але нова авторучка відвернула його увагу, і він не розчув запитання вчителя? Ясно, батько скаже, що все ц’е непереконливо, самі теревені. І матиме рацію. Краще вже промовчати.

А батько, наче знаючи, в чому справа, вів далі:

— І все це трапляється через неуважність, легкодумність. Ну що ж. Я не хочу витрачати часу на недоцільні розмови. Скажу тільки, якщо…

Неуважно слухаючи батька, Льоня намацав у кишені маленьку зелену книжечку. Той чоловік сказав, що час можна використати, коли завгодно… от коли б можна й

справді було зайнятися замість цієї неприємної розмови чимсь веселішим, щоб не так погано було на душі! Та хіба ж таке може бути? Самі казки… а втім, чому не спробувати!

Тихенько, щоб не помітив батько, Льоня вийняв книжечку, навпомацки розгорнув її. Тримаючи книжечку на колінах, написав на першому талончику-чеку “15 хвилин”. Батько нічого не помітив. Льоня акуратно відірвав талончик. Тепер — де ж узяти годинник? Є, та ось же він, у нього на руці, як і сказав той чоловік!

— …я тобі, Льоню, скажу ось що, — продовжував тим часом батько. — Коли ти найближчим часом не виправишся…

Льоня тихенько засунув талончик під свій годинник: все одно гірше вже не буде, зараз батько, напевне, скаже щось таке неприємне, що краще й не слухати!..

І враз зникли підручники і зошити, мовби вони розтанули в повітрі! І стіл зник! Під ногами хлопець побачив жовтий гарячий пісок. А голос — та це вже й не батьків голос! — продовжував говорити:

— …коли ти не виправишся, Льоню, то буде гірше. Тоді — кінець нашій дружбі, ось що я тобі скажу! І тоді ти навіть не підходь до мене, бо з мене й подруги сміятимуться!

Що таке? Чому голос батька так дивно змінився, звучить так лагідно, став таким дзвінким? І говорить цей голос про зовсім інші речі?

Льоня здивовано підвів очі. Та що ж це таке, справді?..

Ніякого батька. І кімнати також немає. Гойдаються веселі лінькуваті морські хвилі. Пісок під ногами — це морський пляж. А на пляжі, поруч з ним, сидить русява дівчинка. Очі її, великі, темні, благально дивляться на нього. Справді, де ж це він? Що сталося?..

Вкрай здивований, Льоня розгублено дивився на русяву дівчинку, якої він, слово честі, ніколи не бачив. Права його рука машинально горнула сухий пісок. А дівчинка тим часом казала — з докором, сумно, наче їй було дуже неприємно самій:

— Я ніколи не думала, що ти можеш зробити таке, Льоню. Ми так добре готувалися до нашої живої газети. Ти ж так багато знаєш цікавого про космічні польоти, про супутників і ракети, і плавали з тобою разом, і гралися. І раптом отака жахлива несподіванка! Ну, навіщо ти все це зробив, навіщо?…

Та що ж він зробив? Льоня ніяк не міг додуматися, за що йому могла б докоряти оця незнайома дівчина. А в неї ж був такий приємний голос… Хто вона така? Як би довідатися про це!

— Ні, ти скажи мені, справді, Льоню, як ти наважився?

Рука дівчинки м’яко погладила його руку. Льоня за-шарівся від несподіванки.

— Ну, кхм… так вийшло… — невиразно пробурмотів він, намагаючись відтягти час.

— Як це “так вийшло”? — раптом обурилася дівчинка. Вона прожогом звелася на рівні. Очі її гнівТю блиснули.

— І ти смієш говорити про це так, ніби розповідаєш, як випив склянку води? Накоїти такого, від чого стільки людей могло захворіти… Та про це ж навіть у стінгазету написали! І раптом, маєте, “так вийшло”! Я й розмовляти з тобою після цього не хочу, ось що!

Льоня остаточно розгубився. Мабуть, він дійсно зробив щось дуже погане. Але — що ж саме? І що він може зараз сказати, щоб ця дівчинка заспокоїлася, іе гнівалася більше?.. Адже значно приємніше було чути її лагідний голос, ніж оці сердиті слова. Ага, ось що!

— Ну, я, звісно, не так сказав, — мовив Льоня, підводячись і собі. — Певна річ, воно погано вийшло. Дуже погано. Але ж я більше не буду. От побачиш, категорично не буду!

Дівчинка недовірливо глянула на нього. Потім вона все ж таки посміхнулася.

— Ти говориш зовсім як маленький хлопчисько — “не буду”, — сказала вона. — Ясно, що не будеш. Але цього мало. Ти мусиш чесно визнати свою провину. І нічого не приховувати. І я, і всі інші добре знають, що справді в усьому винний не так ти, як…

Вона спинилася. Здаля пролунав голос:

— Тамаро! Тамаро! Поспішай, човен зараз відпливає!

— Іду! — відгукнулася дівчинка. Вона повернулася до Льоні й швидко сказала.

— Мені, бач, ніколи. Пам’ятай, що я тобі сказала. Зроби все, як треба, Льоню. І тоді ми знову будемо друзями. І я піду з тобою, як обіцяла, до Жаб’ячої печери на березі моря. Чуєш? Тільки нічого не приховуй. Ну, бувай!

Вона побігла вздовж пляжу туди, де за деревами лунали веселі голоси. Льоня розгублено дивився їй вслід. Голова в нього йшла обертом. Що трапилось? Чому він раптом опинився на якомусь морському березі? Що, зрештою, він зробив, що про нього навіть написали в якусь стінну газету?

Цю дівчинку звуть Тамара. Добре, що відомо хоч це. А далі що буде?

Льоня подивився навколо. Пляж, дерева — високі, стрункі, зелені. Здається, такими бувають кипариси. Може, це Крим? Та й море… Але як він сюди потрапив?

Треба пригадати, як усе це вийшло. Він розмовляв з батьком. Власне, не розмовляв, а слухав, як батько докоряв йому. Потім він написав на талоні з зеленої книжечки ощадкаси часу “15 хвилин” і підсунув його під годинник на руці. І от, замість звичної кімнати, раптом з’явилося море і пляж, а замість батька ця Тамара…

Чекайте, чекайте! Немовби він починає все розуміти! Так, так… стривайте, мабуть, так воно і є!

Він зробив внесок до ощадкаси часу. Вклав туди п’ять годин, п’ять своїх майбутніх годин. А тепер узяв з каси п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин з свого майбутнього, якого ще не було, якого він ще зовсім не знає. Значить, він десь у піонерському таборі і познайомився тут з Тамарою на березі моря, мабуть, у Криму. От цікаво!

Ну, звісно, тепер усе зрозуміло. Таки той чоловік з багатьма годинниками говорив правду, хоч здавалося це раніше неймовірним. Ощадкаса видає тобі стільки часу, скільки ти захочеш, варт тільки написати про це на талончику. Тільки, на жаль, вона видає його не підряд, а безладно, якимись покраяними шматочками.

Ну, нічого, зрештою Льоня про все дізнається, і про те, як він сюди потрапив, І про знайомство з Тамарою, і про те кінець кінцем, що він тут наробив.

2
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело