Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи - Страница 21

• Предыдущая
• 21/39
• Следующая

І вони подалися.

Сонце котилося вже до заходу, але небо ще дихало жаром і повітря над барханами тремтіло.

Усі на прощання бадьоро гукали й махали руками. Всі всміхалися, та коли силуети Боба і Жана зникли за найближчим барханом, одна жінка несподівано заплакала.

Попервах Жан намагався розмовляти з Бобом і навіть наспівувати. Але Боб гримнув на нього. Мовляв, це не прогулянка і нема чого кривлятися. Не треба марнувати сили. І Жан замовк.

Справді — це була не прогулянка. Три дні, щоб дістатися до Ят. Здається, немало. Та коли сонце пече, мов розтоплений метал, коли ноги вгрузають по кісточки у пісок, коли на сотні кілометрів довкола суцільна пустка — тоді три дні і запаси води на три дні — це дуже і дуже мало.

Отож ішли мовчки, розмірено, зосереджено, раз у раз мінялися місцями, як лижники, що бредуть по снігу. То один прокладав слід, то інший.

Але й це не дуже допомагало. Одежа прилипла до тіла, губи пересихали і репались, язик розпухав у роті.

Минула година, друга. Сонце вже скотилося до самого обрію. Вони піднялися на вершину високого бархана. Аж раптом обоє спинились ніби вкопані і скрикнули.

Зліва, на заході вони побачили велике біло-зелене місто.

Мінарети, пальми, білі округлі дахи будинків, що терасами спускалися з пагорбів. І все це дуже близько — за стіною розпеченого мерехтливого повітря. До них долинав віддалений людський гомін, гамір міста, віддих його життя.

Пілоти перезирнулися. Боб, скривившись, плюнув. Жан закусив губу.

— Це підлота, — сказав Жан. Боб знизав плечима.

— До кого, власне, ти маєш претензії?

— Ні до кого.

— Так от, фата моргана є фата моргана. І край.

— Бобе, але чи справді це міраж?

— Та звичайно. Тут ми можемо побачити сорок озер, двадцять міст, чотири оази… і все це буде тільки омана.

— То хіба ж це не підлота?

— Підлота. Але із законами природи сперечатися я не збираюся. Шкода здоров’я. Ходімо?

— Ходімо.

І вони подибали далі. Боб дивився поперед себе. А Жан усе зиркав на чудесне місто.

То забави сонця. Його проміння, переломлюючись в атмосфері, переносить зображення на сотні кілометрів. Ще одна підступність пустелі. Обман, який пробуджує сподівання, аби ще жахливіше їх розвіяти. Розвіяти назавше.

Так, то був обман. Не змигнулося й чверті години, як місто почало бліднути, підноситися вгору й танути — танути, ніби дим. Сіріли зелені пальми, половіли білі стіни.

В кінці зосталася лише сіро-жовта пустеля. Безжальне й мертве море барханів.

Коли місто зовсім зникло, Боб глянув на годинника.

— За годину сонце сяде, — сказав він. — Після його заходу півгодини відпочинемо, а тоді вже йтимемо до світанку.

Жан хотів засвистіти пісеньку “Я люблю Париж”, але губи його не слухались.

Він заступив Боба — почав прокладати шлях.

У Сахарі не буває сутінків, не буває повільного переходу від дня до ночі. Ніч западає нагло. Майже без попередження. Йде разом з подихом холодного вітру.

Швидко холоднішало. Йти стало легше. Жан ішов попереду, спиняючись кожної півгодини, аби звірити напрям за компасом і мапою.

Йшли мовчки. Лише коли зійшов місяць, Жан привітав його радісним окликом:

— Привіт, діду!

Місяць мовчав. Натомість Боб зовсім невесело запитав:

— Чому це він із серпанком?

Жан не відповів. Його усміхнене обличчя одразу споважніло.

— Чи доводилось тобі коли-небудь бачити такий місяць над Сахарою? — знову спитав Боб.

— Так, — одказав Жан.

— Коли?

Жан нічого не відповів. Та Боб знав відповідь не гірше за Жана. І справді він сам собі відповів:

— Я бачив. Перед бурею.

— Не скигли, — буркнув Жан. — Хвилюватимемось, коли вона нас прихопить.

Десь опівночі вітер почав дужчати. Ще не піднімав пісок. Але було ясно, чого чекати. Дедалі густіший туман оповивав місяць, затьмарюючи його холодний блиск.

— Що ж буде? — спитав нарешті Жан.

Боб зупинився.

— Слухай-но, голубе, — сказав він. — Може, десь тут знайдемо якийсь камінь і під ним сховаємось.

— Може. А коли ні?

Боб покивав головою і вперше всміхнувся.

— Тоді, — сказав він, — все залежатиме від того, скільки триватиме буря. Чотири години чи чотири дні. У першому випадку, мабуть, не дозволимо себе засипати.

— Мабуть.

— Отож. Найважливіше — не дозволити себе засипати.

— Добре, — відповів Жан.

Вони знову рушили в путь.

Аж за кілька хвилин Жан озвався:

— Гей, Бобе!

— Що?

— А коли вона триватиме чотири дні?

Боб тихо пирснув:

— З таким запитанням звернися до святого Миколая.

— Ідіотські жарти.

— Ідіотське запитання, — розлютився Боб. — Ти ж сам знаєш, що коли буря триватиме навіть одну добу, від нас зостануться лише фотографії.

Жан замовк. Але за хвилину він засміявся.

— Що таке? — спитав Боб.

— У такому разі, — пояснив Жан, — мені буде краще, ніж тобі.

— Чому?

— Бо я фотогенічніший за тебе.

— Ти просто з глузду з’їхав, — буркнув Боб.

О другій годині зупинилися відпочити. Обидва дуже втомилися: вісім годин майже без відпочинку брели вони серед пустельної тиші, грузнучи у піску. М’язи боліли, горло пересохло.

— Знаєш, Бобе, — сказав Жан, коли вони зупинилися. — Врешті, що буде, того не минути. Мені тільки їх жаль.

Боб знизав плечима.

— А мені жаль і їх, і тебе, і себе. І з цього один висновок…

— Який?

— Ми мусимо врятуватися самі, аби врятувати їх. Ясно?

— Здається, ясно. І було б набагато ясніше, коли б не той проклятий туман навколо місяця.

Вони глянули на небо. Місяць червонішав, ніби освітлений загравою далекої пожежі.

— Ну, голубе, — сказав Боб, — тримайся! Скоро почнеться.

І замість сісти рушив далі.

— Гей, — обурився Жан, — ми ж мали відпочити.

Боб навіть не озирнувся.

— Може, все-таки трапиться якесь каміння, скала, щось таке, за чим можна сховатися, — сказав він.

— Ти сподіваєшся? — гірко засміявся Жан, чвалаючи за другом. — А я не вірю. Мені вже здається, що у всьому світі нема нічого, крім піску.

Боб махнув рукою.

— Треба спробувати. Побачимо, що там, за тим барханом.

Але за “тим барханом” знову був тільки пісок. І темні контури нового пасма барханів. Пілоти йшли і йшли далі, на північний захід, до Ят.

Ззаду, готуючи вдар у спину, з півдня заходила буря.

Вона вибухла одразу. Майже без попередження.

Впала чорнішою за ніч стіною ураганного вітру. Вітру? Хіба можна назвати вітром той гарячий подмух розпеченого піску, рику і завивання, в якому не почуєш навіть власних думок?

Самум налетів так зненацька, що пілоти ледве встигли схопити одне одного за руки. Найважливіше: не дати засипати і не загубити одне одного.

Та хоч вони й приготувалися, вітер одразу жбурнув їх додолу і покотив поперед себе, мов грудку землі.

Боб щось гукнув, але одразу ж закашлявся. Якось їм пощастило зупинитись. Жан загубив свого плаща. Проте вони накрили голови плащем Боба і змогли нарешті дихати. Дихати? Ні, кашляти, випльовуючи з рота і горла колючий, мов голки, пісок.

Їм здавалося, ніби їх втягувало в отвір якоїбь жахливої печі, де замість полум’я горів розпечений, задушливий пісок.

Неймовірним зусиллям їм пощастило зв’язатися поясами і запнути хустками обличчя. Вони лежали ницьма у котловані між двома дюнами.

Підвестися? Про це не могло бути й мови.

Чи доводилось вам коли-небудь бачити, як на краю стрімкого урвища осувається струмочок піску і тягне з собою мурашку. Як мала комаха вигрібається з лавини і знову тоне у ній?

Те саме трапилося й тут: двоє безпорадних людей-мурашок вигрібалися з рухливого піщаного моря.

Розмовляти вони не могли. Навіть не намагалися. Надто великі зусилля потрібні були, аби просто дихати.

• Предыдущая
• 21/39
• Следующая